ДЕВ'ЯТЕ ТРАВНЯ COРOK П'ЯТОГО

Мов обернувши бінокль, 
Бачу у зменшенні кратнім: 
Он я біжу на урок Дрібен, 
як мак, в сорок п'ятім.

Все ще війною жахтить — 
Мислі, надії, безсоння. 
Навіть лелека на мить «Мессером» 
здавсь проти сонця.

Сторожко стелиться крок. 
Дихає в спину тривога. 
Нерви села — мов курок, 
Зведений в стані облоги.

Ще не дійшло за гроби, 
Що полонений фельдмаршал 
Підпис під актом ганьби 
Вивів, перо надламавши.

Я ще ж, воєнний, біжу, 
І, розпанахавши двері, 
Перелітаю межу 
Прямо до іншої ери.

Голос далекий зрина, 
Як з предковічних урочищ: — 
Діти, скінчилась війна. — 
Так ось... на першім уроці.

Вже доростають сини. 
Я ж через видива сірі 
Все ще біжу із війни 
І прокидаюсь у мирі.

Тонко, як лезо ножа, 
В полі житейськім безмірним 
Зблискує гостра межа 
Поміж війною і миром.

Грань нетривка, ніби скрик. 
Вітер дихне — і урветься... 
Тільки мені вже повік 
Не перейти її в серці.

Бігти допоки живу, 
Кулю догнати у вирві, 
Гільзою впасти в траву, — 
Тільки б... проснутись у мирі!