Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

БОРОТЬБА ЗА НАЦІОНАЛЬНУ ОСВІТУ - ОСТАННІЙ РУБІЖ В ОБОРОНІ

Ми зараз перебуваємо на доленосному етапі своєї новітньої національної історії, коли економічна й політична сфери сучасного українського суспільства опинилися під чужинським вирішальним впливом, коли відбувається чужинський наступ на останню національну твердиню — духовну сферу, що її становить національна культура, наука й освіта. Якщо нинішнім нащадкам скинутого нами єврейсько-більшовицького засилля вдасться запанувати і в духовній сфері, тоді стане можливим повторення чергового геноциду українства, здійсненого безродними шаріковими та жидівськими швондерами.

Якщо ж переможе націонал ьно-свідомии опір чужинцям та «інтернаціоналістам» у сфері духовності, тоді, безумовно, Українство поверне свою природну домінанту і в економіці, і в політиці. Саме так стоїть нині питання багаторічної національно-визвольної боротьби Українства за своє право жити на своїй землі, у своїй національній державі.

Плодами Української національної революції 2004 року, яку західні та російські режисери-невдахи назвали «помаранчевою», вкотре скористалися представники організованого єврейства та кому но-соціалістичні реваншисти. У першому складі «післяпомаранчевого» урядупредставники єврейства становили, за нашими оприлюдненими підрахунками, 45% (як, до речі, і в нинішньому парламенті), а соціалісти (тобто вчорашні комуністи) — близько п'ятої частини. Це при тому, що лідер соціалістів на останніх президентських виборах набрав лише трохи більше 5%, тобто комуно-соціалісти (серед яких дуже багато і представників єврейства) незаслужено отримали майже вчетверо більше міністерських крісел. Словом, нинішні міністри-соціалісти зайняли не належні їм місця, отже, є «псевдо-міністрами».

Понад те, ці «псевдо-міністри» за своїм фахом, здібностями і професійним досвідом не відповідають своїм посадам і тому нездатні виконувати покладені на них державні обов'язки. Наприклад, який стосунок має до правоохоронних органів загалом і до посади міністра внутрішніх справ зокрема соціаліст Луценко — інженер за фахом, який знайомий з роботою міліції хіба як правопорушник. Те саме стосується і колишнього директора сільського ПТУ та професійного комунофункціонера Ніколаєнка, який чомусь вирішив, що здатний бути міністром освіти і науки України, де його єврейсько-більшовицькі попередники винищили війнами, голодоморами та репресіями не менше 20 мільйонів безневинних людей. Влада луценків, ніколаєнків, симоненків і таких, як вони, закінчилася, хвалити Бога, ще 14 років тому, і не повинна повернутися. Ніколи і за жодних обставин!

Хабарництво і корупція як засіб знищення української духовності

Завдяки сіоно-соціалістичним контрреволюційним діям і неукраїнськості державного керівництва, Міністерство освіти і науки України так і не змогло націоналізуватися за 14 років нашої незалежності. Те саме стосується і більшості керівництва державних закладів вищої освіти, яку становить «червоний ректорат», призначений ще за радянських часів. Ректорська посада в ті сумні для українства роки була так званою номенклатурою органів злочинної КПУ, на неї призначали тільки особливо відданих єврейсько-більшовицьким ідеалам осіб. Керівництво державних ВНЗ чинило такий шалений опір Українській національній революції 2004 року, позаяк переважній його більшості вона була абсолютно чужою. Та ці вигодованці відмерлого єврейсько-більшовицького режиму не полишили своїх посад і знову вичікують повернення милого їм тоталітаризму. Саме вони поширюють хабарництво й корупцію в сучасній українській освіті, оскільки ця зараза виникла ще за радянських часів, за тих самих «червоних» ректорів.

Міжнародна Кадрова Академія (МКА), яку створено 1994 р. на громадських засадах і яка нині об'єднує представників 60 країн світу, кілька років поспіль замовляє Державному інституту соціальних досліджень проведення рейтингів вищих навчальних закладів України, зокрема з питань хабарництва й корупції. У цих дослідженнях беруть участь тисячі студентів, викладачів, працедавців, які прямо називають найкорумпованіші державні ВНЗ країни — вони ж, зазвичай, і найві-доміші. Ці заклади було поіменно названо і у виданнях МАУП (див., напр., «Персонал Плюс» за 2005 р. 6—12 квітня, 15— 21 червня, 28 вересня — 4 жовтня), і в доповідних записках міністрам освіти і науки. Крім агресії міністерства та «червоного» ректорату до МАУП і МКА, жодних інших наслідків цих досліджень не було, що з усією очевидністю вказує на злочинні ко-рупційні зв'язки керівництва міністерства та багатьох керівників державних ВНЗ.

Не звертає уваги на ці наукові й доволі витратні дослідження, які здійснюють для своєї держави МАУП і МКА, і нинішній керівник міністерства Ніко-лаєнко. Він зайняв примітивну позицію виправдовування і нівелювання цього жахливого для морального здоров'я нації явища. Хабарництво в освіті — це не тільки мільйони вкрадених у нації грошей, це передусім розбещення суспільної моралі, нанесення непоправної шкоди вихованню молоді, загрозливе поширення цієї зарази на всіх щаблях державної влади. Молода людина, яка вимушена давати хабарі за своє навчання, стає співучасником злочину, переймає псевдоцінності аморальної поведінки і по закінченні такого освітнього закладу зазвичай поповнює численні ряди коруп-ціонерів. Тому корупція в освіті — страшне зло, за яке потрібно щонайсуво-ріше карати хабарників багаторічною ізоляцією від суспільства.

Однак ми не знайдемо за всю чотирнадцятирічну історію новітньої України хоча б одного прикладу притягнення до кримінальної відповідальності когось із освітянських керівників. Були поодинокі повідомлення про хабар-ників-викладачів (переважно на периферії), але не вище доцента. «Червоний ректорат» та їхнє червоне керівництво своїх не здає. А що до моралі, то її в їхніх атеїстичних, наскрізь матеріалізованих душах скоріше за все просто не було.

Зазвичай інакше в цьому питанні поводяться освітні заклади недержавної форми власності, оскільки діяльність і саме життя таких закладів залежить передусім від їхньої репутації. Однак саме такі заклади і викликають у Ніколаєнка невмотивовану «класову ненависть», бо в комуно-соціалістів, як ми пам'ятаємо з радянських часів, державне означає «моє», а «недержавне» — це те, чим не можна скористатися, хоч би як кортіло. Наприклад МАУП, яка організована у формі акціонерного товариства, робить усе можливе, аби самостійно викрити нечистих на руку: налагоджено зворотний зв'язок зі студентами, провадяться систематичні антикорупційні перевірки підрозділів, працює у цьому напрямі й власна Служба безпеки. Не думаю, що нам вдається схопити за руку кожно- го хабарника, але чотири кримінальні справи проти керівників своїх підрозділів порушили саме за ініціативою керівництва МАУП і саме за результатами власних перевірок. Тим часом троє з цих злочинців мали єврейське походження, а один — комуністичне минуле.

Витратна позірність псевдоміністрів

Хабарництво, корупція, розбазарювання державних коштів об'єктивно працює на реваншистські залишки сіоно-соціалістів, оскільки вони ще добре пам'ятають гасло свого кал-мико-єврей-ського керманича Леніна-Бланка: «Що гірше — то краще!» У державі бракує грошей (бо вони ж їх і розікрали), а президент, міністри, депутати, навіть прес-секретарки встановлюють собі астрономічні посадові оклади в 18—24 тисяч (!) грн. Це за мінімальної заробітної плати в 332 грн, що становить розрив між високопо-садовцями і найменш забезпеченими громадянами в 60—70 разів. А як відомо, співвідношення між найвищими та найнижчими доходами у суспільстві має коливатися приблизно в межах 1:10 (тобто нинішня зарплата президента, міністра, депутата не може перебільшувати 3320 грн), інакше на таке суспільство чекають соціальні потрясіння. Можливо, саме цього і прагнуть нинішні комуно-соціалістичні псевдо-міністри, які отримують невідповідну до своїх здібностей зарплату і репетують про свою постійну турботу про виборців.

Наприклад, нинішній «освітянський» міністр Ніколаєнко, якому, на моє переконання, жодний підприємець не платив би і двох тисяч гривень на місяць (оскільки він того не вартий), нині дуже вільготно почувається у міністерському кріслі і вдає, що дуже побивається за соціальну справедливість. Тим часом, як і очікувалося, безглуздо тринькає державні кошти, бо сам ніколи самостійно їх не заробляв, а увесь час був на державному утриманні, тобто на нашій з вами шиї. Чого тільки вартий останній винахід Ніколаєнка в дусі милого йому комуно-соціалізму! Вирішив він на початку XXI століття, в час телекомуні-кацій та інтернеттехнологій, влаштувати самочинний тріумфальний виїзд своєї персони у всі регіони України. Це він назвав «регіональними нарадами» і вже провів їх у Києві, Харкові та Львові, на черзі — Одеса і Дніпропетровськ. До цих обласних центрів зганяють керівників усіх освітніх закладів прилеглих областей, а також студентський актив і представників професорське-викладацького складу. Це ж скільки викинуто державних коштів на транспортні витрати тавідрядження, використання державних приміщень, відрив від роботи та навчання викладачів і студентів?! І задля чого? Щоб наживо побачити Ніколаєнка й послухати його вельми нецікаві розмірковування вголос? Переконаний, це аж ніяк не покриває державних витрат, тобто наших з вами зароблених грошей, які безвідповідально тринькає соціаліст Ніколаєнко на догоду власним амбіціям та рекламу запліснявілих комуно-соціалістичних ідей напередодні парламентських перегонів. У совєцькі часи, за яких квітли різноманітні ніколаєнки, таке розбазарювання державних коштів кваліфікувалося як злочин, що тягло за собою кримінальну відповідальність. Треба і нинішнім українським правоохоронцям уважніше відслідковувати таку бурхливу і витратну діяльність псевдоміністрів, щоб вони завжди пам'ятали, за чиї гроші існують і годують свої родини!

Доки Ніколаєнко і такі, як він вічно вчорашні тільки репетують про необхідність підвищення доходів освітян, українські підприємці самотужки намагаються вирішувати цю болючу проблему. Наприклад, у МАУП встановлено мінімальну зарплатув 600 гривень «чистими» та ще 10 відсотків для випускників Академії. Середня зарплата становить понад 1200 гривень «чистими» (тобто те, що людина реально отримує), а щомісячні прибутки професури давно сягають кількох тисяч. До того ж МАУП утримує кілька десятків інвалідів, 2,5 тисячі сиріт і дітей з малозабезпечених родин, виплачує додаткову матеріальну допомогу співробітникам при народженні дитини, похованні близьких, хворобі, весіллі, навчанні дітей та ін. І це без зайвого репетування, гучних «регіональних нарад» та іншої позірної бюрократичної метушні. І обов'язково зробимо ще більше, якщо на міністерські посади не призначатимуть апологетів колишньої комуно-совєцької системи. Попанували вже всілякі ніколаєнкі аж 70 років і пішли з ганьбою у минуле. Хай вони там і залишаються та не заважають розбудові новітньої демократичної України, яка тільки недавно скинула єврейсько-більшовицьке ярмо.

Неукраїнськість освітянського керівництва

Жодний міністр освіти і науки України за останні 14 років державної незалежності не зробив рішучих кроків до українізації освітянської сфери. Мабуть, вона їм не дуже потрібна, оскільки виросли вони й особисто прислу-говувалися зовсім в іншій системі морально-політичних координат. Суджу про це знову ж таки з досвіду МАУП. В Академії щорічно провадяться міжнародні наукові конференції з вивчення голодоморів як спланованого єврейсько-більшовицьким режимом геноциду титульної української нації. За всі ці роки випадково потрапив на одну з таких конференцій колишній перший заступник міністра освіти і науки В.Ткаченко — постійний співавтор Д.Табачника. Почувши, що йдеться про публічне викриття у масових вбивствах українства конкретних єврейськр-більшовицьких злочинців, цей освітянський чиновник залементував, що і його називають «житомирським жидком», але він, бачте, не згодний з тим, щоб вивчати Голодомор. Це, на його «житомирсько-жидівську» думку, не корисно для молоді, оскільки молодь, бачте, не любить «неуспішних», тобто постраждалих або переможених. Це стосується «чомусь» тільки української молоді, а ось про те, що і єврейській молоді, відповідно, не треба знати про свій голокост, «житомирський жидок» Ткаченко промовчав. Він поспішив покинути залу, і після цього вже ніколи жодний міністерський «чинуша» на наші міжнародні конференції з українського Голодомору не з'являвся. Це свідчення того, що в керівництві Міністерства освіти і науки України й досі працюють безродні шарікови або жидівські швондери.

Щорічно в МАУП проводяться світові конференції з діалогу цивілізацій, міжнародні конференції з православних духовних цінностей і надбань Трипільської культури, всеукраїнські наукові збори з впровадження в освіту українознавства і відродження українського козацтва та багато інших науково-громадських і національно-патріотичних заходів. Однак Міносвіти це не цікавить, як і сіонізовані телеканали, оскільки все національне, патріотичне, українське для них чуже. Жодний освітянський чиновник не прийшов на урочисте відкриття в МАУП єдиних у світі Сходів Української Культури та пам'ятника учасникам Української національної революції 2004 року. Зрозуміло, все це робиться не для чинуш від освіти, як зрозуміло і те, що немає серед них національне свідомих, патріотично налаштованих українців. То хай і не лізуть до високих крісел керівництва українською освітою, бо падати з них буде дуже боляче!

Нині Ніколаєнко оголосив війну проти МАУП, призначивши навіть дату своєї уявної «перемоги» — 24 листопада цього року, коли він на колегії свого міністерства планує прийняти якесь чергове протиправне рішення на шкоду МАУП. Схаменіться, пане-товаришу Ніколаєнко, подивіться зі свого міністерського вікна у двір — там немає вже вашого червоного ганчір'я, а майорять українські жовто-блакитні прапори. І це назавжди!

Уявні та реальні освітянські реформи

Кожний новий міністр починає з «реформи». Це, зазвичай, робиться для імітації діяльності. Ця псевдореформаторська діяльність їм потрібна для власного піару та ще для популяризації псевдоідей на кшталт сіоно-соціалістичних. Вони широко використовують для цього за державний кошт усілякі «регіональні наради», як робить це поки що міністр Ніколаєнко. Суті ж залишкової тоталітарної системи в освіті, що дісталася нам у спадок від комуно-соці-алістичного режиму, так звані реформи не зачіпають.

Наприклад, очевидним проявом залишкового то-талітаризму є централізація видачі Міністерством освіти через своє дочірнє підприємство «державних» дипломів та атестатів, а також студентських квитків. За це збирають з освітянських закладів чималі гроші (мільйони гривень!), які повинні були б піти не на утримання додаткових освітянських чиновників, а на розвиток освітянських закладів. Пояснюють цю грандіозну фінансову операцію тим, що централізована видача освітянських документів, начебто, унеможливлює їх підробку, але кожний, хто на цьому розуміється, скаже, що це не так. Боротися з підробкою дипломів треба не за рахунок канцелярських винаходів, а через посилення особистої відповідальності за скоєння цього злочину.

Тоталітарною в Україні залишається і система присудження вчених ступенів і наукових звань, оскільки вона повністю «одержавлена», а отже, невиправдано бюрократична, що дає додаткові можливості для корупції. Ця система гальмує розвиток освіти і науки, бо штучно стримує підготовку науково-педагогічних кадрів, таких необхідних в університетах і науково-дослідницьких установах. Справа в тому, що для якісної підготовки фахівців з вищою освітою необхідно, аби на кожних 12—15 студентів був один викладач з вченим ступенем. Нині та в найближчі роки необхідно мати близько 100 тисяч таких науково-педагогічних працівників, що становить всього 0,4% працездатного населення. Нині їх удвічі менше. Допомогти вирішити цю проблему могло б впровадження нової системи наукових ступенів (на кшталт англо-американської): бакалавр — магістр — доктор (з певної галузі знань), а також використання сучасних інформаційних технологій. Тим часом необхідно ліквідувати тоталітарний ВАК і дозволити підготовку науково-педагогічних кадрів безпосередньо вищими закладами освіти без бюрократично-корумпованої опіки.

Наприклад, МАУП з цього року запровадила перше в усьому СНД теленавчання, здійснюване в режимі зворотного зв'язку, що дає змогу студентам з різних населених пунктів України слухати лекції столичних професорів і безпосередньо спілкуватися з ними. Така академічна телемережа охопить упродовж поточного і наступного років усі регіональні підрозділи МАУП, що сприятиме підвищенню якості освітніх послуг та зменшенню об'єктивного розриву між столичною і периферійною освітою. Тільки цього року регіональні підрозділи МАУП отримали 1000 сучасних комп'ютерів, що уможливлює поширення інтернет-навчання. І темпи забезпечення обладнанням своїх підрозділів сучасними технічними засобами Академія планує нарощувати. Не забуває МАУП і про підготовку власних науково-педагогічних кадрів — і в державних аспірантурах, і в докторантурах, створених за програмами і за участі американських університетів, що готують докторів філософії в певних галузях знань. Ці вчені ступені чиновники від освіти поки що не визнають, але в найближчому майбутньому все стане на свої місця. Головне, що доки червоне освітянське керівництво з розумним виглядом тільки розмірковує про так званий Болонський процес, МАУП вже давно реально в ньому діє, як і інші прогресивні українські заклади.

Прихильники тоталітаризму кажуть, що Вища атестаційна комісія (ВАК) необхідна для контролю якості підготовки науково-педагогічних кадрів. Якби це було правдою, то такі одіозні особи, як Табачник, Медведчук, Янукович, Ківалов ніколи б не мали докторських дипломів. Те саме стосується і присвоєння наукових звань професора через Міносвіти, де часто ці звання отримують ті самі чиновники, які безпосередньо не займаються викладацькою діяльністю (на кшталт нинішнього міністра освіти Ніко-лаєнка та його заступника Степка). Щоб не опинитися в такій сумнівній компанії, багато українських науковців захищають свої дисертації за кордоном (де часто отримують і професорські звання) або в інших альтернативних системах. Природною була б ситуація, за якої у вітчизняних університетах і академіях присуджували б вчені ступені й наукові звання. Лише вищий навчальний заклад може бути відповідальним за якість підготовки науково-педагогічних кадрів.

Тоталітарним пережитком є також система ліцензування й акредитації освітніх закладів, що також сприяє поширенню хабарництва та корупції. Державне ліцензування необхідне, але без нинішньої штучної бюрократизації. Ліцензію треба видавати на певну освітянську діяльність без дріб'язкової регламентації, зокрема встановлення обсягу на прийом студентів. Це аж ніяк не відповідає розвитку вітчизняної вищої освіти, що може забезпечуватися лише самостійністю вищих навчальних закладів. Саме ВНЗ повинні визначати щорічні обсяги прийому студентів з огляду на свої можливості — наявну базу, викладацький склад, науково-методичне забезпечення. Міністерство освіти тут зайве, як зайве воно і в питаннях акредитації підготовки фахівців у ВНЗ, оскільки кваліфіковано це можуть зробити лише професійні асоціації, що вже давно практикується в багатьох країнах світу.

Сучасний світ прямує до підвищення освітнього рівня націй. Деякі з них (наприклад, Японія) ставлять перед собою завдання обов'язкової вищої освіти для всього працездатного населення. Це єдиний шлях потужного національного розвитку в умовах жорсткої міжнародної конкуренції. Що ж робить для цього нинішнє Міністерство освіти та науки України? Майже нічого, до того ж намагається знищити діючі українські ВНЗ, що вже схоже на якусь ворожу диверсію проти власної держави. Комуно-соціалістичне мислення не сприймає творчості, природної розкутості, постійного інтелектуального пошуку, а тому завжди залишається на узбіччі історії. Однак чим тут завинила новітня демократична Україна та її національна освіта?

Георгій ЩОКІН,
президент МАУП і МКА,
голова Української
Консервативної партії

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com