Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

КОМЕНДАНТЕ І ВСІ, ВСІ, ВСІ

Погляд ультраправого українця на Ернеста Гевару де ла Серна, більше знаного як Че Гевара

Зізнаюся,  писати цю статтю було не дуже просто. Мої вороги носять прапори  і футболки з обличчям цієї людини. Деякі з моїх ворогів навіть вдягають щирого аргентинця в українську вишиту сорочку. Інші  з моїх ворогів хочуть освятити його ім’ям винищення цілого народу, який колись носив вишиті сорочки. Це трохи дивно, адже Че Гевара завжди був на боці  тих, кого женуть, переслідують і намагаються задушити в пекельному зашморгу. Не думаю, що він був би на боці малоросійських лояльних русофонів та криптосіоністів, які становлять чавунне ядро «п’ятої колони» в сучасній Україні. Власне, життя Че Гевари, даруйте за банальність, - це трохи більше, ніж просто життя. Життя перетворилося на міф. До того ж задовго до революційних екзерсисів добродія де ла Серни.

1.   Міф. Власно, ходитиме не про один міф. Міф перший стосуватиметься того, що революції робляться  не так голодними та бідними, як багатими, яких трохи не  догодували. Згаданий міф відлунює неоковирним ліберальним жлобством, спадково голодного буржуа, який вважає, що першоджерелом усіх революцій є нестача їжі. Хоча, певна слушність у цій нечорній легенді все ж таки присутня -  діти кухарок,  свинарок та покоївок зі шкури пнулися в усі віки аби стати або панами або якоюсь блідою панською подобою та наїстися досхочу. Революції ж руйнують царство ситості і тому має слушність максима, щодо хама, який ніколи не стане паном. Має слушність і те, що панські діти можуть брати до рук сокиру, коли бачитимуть всевладдя хамського поріддя довкола себе.  Цікавим є той факт, що  значну кількість латиноамериканських революціонерів, що страждали алергією на США, складали нащадки цілком пристойних аристократичних родин,  у яких було рясно перемішано як кров індіанських зверхників з доколумбових імперій, так і кров іспанських конкістадорів.  Це вже другий міф і до того ж  суто латиноамериканський, але, вочевидь,  революціонерам-шляхтичам  було бридко коритися такій егалітаристській країні, такому свинарнику рівних можливостей, які просмердівся наскрізь пуританським лайном і масонським духом профанічного Просвітництва як США, де будь-який європейський покидьок, що перетнув океан  може  хапнути грошей і завдяки грошам стати рівнею лицарям та людям з королівською кров’ю. Колись такими були лише США та пізньореволюційна Франції (  по термідору та страті Бабьофа) – зараз таким є весь світ. Че Гевара воював проти цього світу. Власне, він сказав такому світу  гучне та невблаганне „ Ні !” цілком у дусі древніх відморозків-гностиків.  Видатний український поет та вчений, дослідник революційного дискурсу Олександр Хоменко у  своїй добрій розвідці, присвяченій Че Геварі наводить такий цікавий факт, що під час своєї участі  у революційній війні на Кубі, Че читав „ Янкі при дворі короля Артура” , чим не абияк дивував своїх друзів по зброї.  Виходячи з вище наведеної міфологеми, нам  нема чому дивуватися – роман Марка Твена присвячено двобою між шляхетністю та жлобством, збройній сутичці лицаря та вепра, хоч і написаної від імені вепра-буржуа. Кубинські революціонери дарма дивувалися. Коменданте вивчав ворога. Мисливець вивчав звіра, на якого невдовзі, він оголосить світове полювання – „ сто Вьєтнамів” , „ Болівійський щоденник”, etc. І в тому, що  мисливець перетворився на здобич, а  зоряно-смугаста тварина виявилася  вовкулаком, а не вовком, вбити якого можна лише срібними кулями – винний не Че Гевара.

2. Біографія.  Книга, присвячена Че Геварі, яка лежить на моєму столі, видана в          СРСР   у 1973 році.  Від книги смердить Луб’янкою. Автор робить все можливе і не можливе аби перетворити Коменданте на комінтернівця без Комінтерну. Вдається це йому хріново. Наприкінці книги  розміщено коротку біографію Че  Гевари. 1928 – 1967 роки. Тридцять дев’ять недовгих земних літ, сповнених по вінця первісною сонячною енергетикою, мандрами, революціями, війнами і коханням. Реінкарнація Дон-Кіхота в іспаномовній, але не дуже іспанокультурній Аргентині, пристойна родина, навчання на медичному факультеті, але потім – замість лицарських романів ( хоча чому замість, може вони й були десь у хащах батьківської бібліотеки, хто знає)  таємний поклик того, що палахкотить над нашим скурвленим світом і називається або Богом або Істиною і замість приватної медичної практики, жирних грошей та пристойного черева ( умріть офісні щури, вам цього не збагнути !) мандри найнезвичайнішим континентом третьої від сонця планети, участь у невдалій гватемальській революції та вже у 1955 році зустріч з іще одним шляхтичем – революціонером Фіделем Кастро. Потім буде кубинська революція, вдаліша за гватемальську, бої в джунглях острова, чиї обриси нагадують смарагдову ящірку і солоний смак перемоги,  у 1959 році, коли переінакшений римський вислів  „ Горе переможцям” або гемінгвеївське „ Winner gets nothing ”  стане несмачною реальністю.    У новій Кубі, „ першій визволеній території Америки”,  Че посідав низку вагомих державних постів, але більше нагадував вовка, посадженого на ланцюг, який несамовито гриз той ланцюг. Побудова соціалізму в одній, окремо взятій країні виявилася вкрай нудною справою, до того ж до алергії на США додалася алергія на СРСР,  після відвідин якого, Че  переконався що  „державою робітників та селян” керує бюрократія і що в СРСР є прихований визиск і спостерігається  наявність буржуазних мерзотств, у тому числі і в людській психології. Сидіння на ланцюгу закінчилося в 1966 році. Че спробував втілити у реальність свою концепцію „ ста Вьєтнамів” і розпалити антиамериканське вогнище континентального масштабу. За цю спробу Ернесто Гевара де ла Серна  заплатив власним життям. Вітряк все ж таки виявися велетнем. Вітряк складався із ЦРУ, яке власно  і проводило полювання на коменданте, хай і болівійськими руками та міжнародного відділу ЦК КПРС + КДБ в одному флаконі,  разом із підконтрольною їм болівійською компартією. Неслабий вітряк, що й казати. Зажирілий Кастор  умив руки, хоча можливо і досі на  цих руках колишнього революціонера-шляхтича проступають криваві плями. Че Гевару вбили 9 жовтня 1967 року –  у наскрізь совітській книзі є  посмертна фотографія коменданте, де у  селянській споруді, вже   мертвий революціонер, схожий на Христа чи на якогось з язичницьких богів лежить на дошках  брудної підлоги і довкола нього купчаться тварини, що перетворилася на мисливців, таким був кінець життя і початок безсмертя.  Що правда, кавазіреволюція в студмістечках Європи через рік після його вбивства, все ж таки відбулася,  революція, на жаль, несправжня і целулоїдна. Як наша помаранчева у позаминулому році.

2.   Таємниця простору. Нам, українцям, які мешкають на доволі таки окультуреній та щільно заселеній території важко збагнути жаску та первородну  красу латиноамериканських просторів, у тому числі і простору аргентинського. Аргентина – це дзвінкий та чистий розмах, велетенська брама, що веде до сонця, до незнаних зорь, до  диких долин та  страхітливих гір. Язичницька та первісна  метафізика  безмежних та безсмертних обширів. Майже уітменівське захоплення  надлишком землі та світла. Ані футбол, ані дешеве м’ясо, ані  опереткова Єва Дуарте та її чоловік, диктатор та черевань і навіть не божевільно-психоделічний зелений чай   - а саме особливе відчуття величі та  первісності світу Божого – ось що таке Аргентина. Велике сонце, храм богів – велетнів. У Європі затісно після Аргентини. У Європі починаєш відчувати не справжність краєвидів та відстаней. Європа видається  задбаною і аж надто добре доглянутою оранжереєю у вигляді півострова, де по темних кутках іще можна зустріти  балканські та українські колючі чагарі, але не більше. Аргентинській простір приголомшує. Починаєш розуміти, що українські степи – це присадибні ділянки, а Карпати (попри їхній езотеричний драйв) – гарненькі горбочки і хай пробачать мені цей брак патріотизму. Спостерігаючи невблаганну магію аргентинських обширів стає зрозуміло , що   такій людині як Че Гевара аж кортіло рушати в мандри і не сидіти на місці – і його рідне місто Росаріо і Буенос –Айрес,  де він здобував медичну освіту, було засновано власне як тимчасові стоянки хижих та агресивних конкістадорів, які шукали чи то  коротший шлях до Перу чи міфічну країну Ельдорадо. Живучи в Аргентині важко не розпочати власних пошуків власного Ельдорадо. Для Че Гевари  пошуком  його Ельдорадо  стало повернення Золотого Віку на грішну землю шляхом марксистської чи то пак  лівонаціоналістичної революції в марксистських шатах. Свою першу подорож він здійснив як матрос на нафтоналивному кораблі до Тринідаду та Британської Гвіани у 1950 році, свою останню подорож він здійснив не до Болівії у 1966 -1968 роках, як це може здатися невтаємниченій людині. Він здійснив подорож у  Золотий Вік. Він сказав не лише „Ні !” буржуазному світу, де і в США, і в СРСР переміг той вкрай бридкий суспільний устрій, який сторіччями визрівав за кам’яними мурами європейських гетто  і з кінця вісімнадцятого сторіччя почав затруювати собою весь довколишній огром. Народжений у гетто, дрібними крамарями, цей устрій намагається зменшити всесвіт до розмірів тхорячої нори, крамнички, майстерні, банку, офісу ( потрібне підкреслити). Людині, народженій у просторі  та закоханій у простір залишається лише трощити мури – себто робити революції або лівонаціоналістичні, або право націоналістичні, що вже залежить від місцевих умов. Че Гевара сказав „ Так !” смерті, смерті справжнього лицаря, смерті зі зброєю в руках. Бути головним завгоспом соціалістичної Куби та  хлопчиком на побігеньках у кремлівського рохкала він не  міг. Залишалося  лише грати проти правил цього світу. Себто загинути.

3. Бенкет на могилі. Про намагання пристебнути Че  Гевару до совітсько – романтичного дискурсу  ми вже казали. У паноптикумі пристаркуватої супердержави,  аргентинській реінкарнації Дон-Кіхота відводилося місце середньої почесності   - десь між інтернаціональними багаттями „ Артеку” та  безсоромно присвоєними вітрилами романтичних каравел. Про те як несамовито  Коменданте критикував одну шосту частину суходолу  радянські чаклуни-пропагандісти намагалися не згадувати. Втім і євроатлантична цивілізація не пасла задніх. Попит народжував пропозицію. На тенісках та горнятках з портретом Коменданте збагатилося не одне покоління тих шкідливих комах, яких дон Ернесто намагався вивести революційним дихлофосом. Навіть сьогодні,  парк поблизу цвинтаря Ріколета в аргентинській столиці, такий собі  креольський близнюк кичуватого Андріївського узвозу в Києві аж тріщить від шаленої кількості не дуже якісної сувенірної продукції із зображеннями Че Гевари.  В Україні ж після 1991 року намагалися викоренити усе революційне – як зліва, так і справа. Якщо Че Гевару  згадували то лише у негативному контексті. Наприкінці 90-их років якась броварня у Кривому Розі  виробляла була пиво під назвою „ Че Гевара”. До Коменданте апелювали юні дегенерати вітренківсько – симоненківського штибу, але не дуже часто і  з пересторогою. Для їхніх босів, що підгодовувалися на Банковій, Коменданте був доволі таки підозрілим типом. Ситуація змінилася восени 2004 року, коли  у багатьох і дуже багатьох українців, які впродовж останніх  п’ятнадцяти років відчували себе вовками на псарні  виникла слабка надія на те, що суто ліберальні розборки двох Вікторів вийдуть з під контролю потаємних ляльководів.  Восени 2004 року можна було заплющити очі на  штучний характер такої організації як-от „ Пора” з її листівками, де з”являвся або Че Гевара  в український вишитій сорочці, або  навіть Віктор Андрійович у береті Коменданте, який власне пасував панові помаранчевому бухгалтеру як корові сідло. Але восени 2004 року подібні речі потрактовуалися як такий собі хвацький постмодернізм, а не  щирий несмак. Після перемоги „ іржавих”, попит на топтання по могилі коменданте підхопила новітня оппозиція, себто колишня влада. Серед усіх дегенаративно-провокаторських тусовок російськомовних малоросів та жиденят під червоними прапорами особливим смородом вирізняється молодіжне об’єднання „ Че Гевара”, яке існує під патронатом як маразматичної КПУ так і слизького ассірійця Джангірова. Коментарі, як то кажуть  зайві. Джангіров – колишній член певної буржуазної партії, яка на початках кучминого царювання загажувала стіни та паркани київського середмісття   листівками – „ Да, ми за капіталізм !”, наразі опікується псевдо лівацькою  міжпухою, яка намагається  побороти не капіталізм, а український національно-визвольний рух. Че Гевара перевертається в труні.

4. Український контекст. Безумовно, Болівія – не Україна, але я не буду оригінальним, коли скажу, що наслідки помаранчевої революції для багатьох українців стали своєрідною грою в „ напьорсткі”.  Я не кажу про тих, хто як і  Че Гевара відчуває для себе затисність капіталістичного способу існування, але також відчуває і  неукраїнський характер сучасної української держави. Цих людей переконувати у тому, що АКМ є ліпшим за рок-н-ролл на Майдані не потрібно. Я про інших -  про тих людей, на спинах яких  Ющенко  і його любі друзі як по бруківці проїхали на владний Олімп ,  про тих кому доведеться працювати на  двох – трьох роботах аби  втриматися на поверхні або просто змінити роботу.  Не багато є в світі країн, де вантажникам платять більше аніж науковцям і нам пощастило, що ми живемо в одній з таких „пречудових” країн.   Я звертаюся до тих  помаранчевих романтиків, які чекали нової України, гідної зарплати, відродження української культури – потрібне підкреслити – і яким  доведеться перетворитися на іще одне втрачене покоління і змиритися з тим, що життєва перспектива  разюче нагадує комбінацію чи то з трьох пальців чи то з одного, який  є подібним чимось на партійну емблему „ Нашої України” і до кінця життя розпродаючи книги з власної бібліотеки на Петрівці, працюючи нічним сторожем, або граючи на гітарі у підземному переході згадувати крізь сльози і шмарклі студений Майдан у 2004 році, коли здавалося, що ось – ось запалає світло в кінці тунелю, але то були всього-на-всього габаритні вогні BMV Ющенка – молодшого. Якщо ж бути реалістами трохи іншого ґатунку і вимагати неможливого – то згідно такого  світобачення доведеться визнати, що ти молився занадто довго ідолам, які заступали справжнього Бога і справжню Україну,  доведеться   зробити доволі складний вибір проти якого майданові пристрасті видаватимуться розвагою, доведеться визнати, що справжні українські барви аж ніяк не помаранчеві, доведеться визнати, що бухгалтер не ліпший за пахана і нарешті доведеться визнати , що не можна жити недоїдками з панських столів  і можливо тоді розірветься те хибне коло, яким мандрує Україна вже дуже – дуже давно. Але це шлях необережних – обережних завжди більше на київських горах було, є і буде – тому варто лягти на дно і чогось чекати і так змарнувати очікуванням благої вістки всеньке життя. Альтернативним, як ми вже сказали є шлях необережних. Шлях Че Гевари, бодай в українських умовах.

Тарас МАХНО

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com