ПРАПОР НАД КИЄВОМ

Київ 1960-х  нагадує нескінченне бабине літо, провінційний затишок і спокій. Частина Імперії. Радянський аналог римської Галлії або ж Іллірії. Дачна тиша невеличкого будинку, в яку прибуває лагідне осіннє сонце, в якому ніколи не може статися нічого лихого чи бодай небезпечного.

Це був час штучного національного відродження на короткому ланцюгу. Можна говорити українською, можна знімати так зване поетичне кіно… Хоча  не слід аж надто захоплюватися цією куцою свободою - просто потрібно перебувати у цьому теплому, хоч і червоному світлі імперської осені.

І раптом на цій  колоніальній дачі з’являються ознаки неспокою, неначе відлуння кроків старими половицями давно полишених людьми помешкань. Містом ширяться чутки про якусь незрозумілу для міщан фронду в кінотеатрі «Україна», про те, що з університету відраховано молодих зухвальців, які – тільки уявіть! – наважилася писати вірші не в риму… Обиватель зляканий. Можливо, він ще не забув  жахіть попередніх років… Та що тут казати, ХХ століття не було добрим до Києва, і у цих чутках міщанин, який тільки-но почав заспокоюватися, бачить джерело потаємного і стійкого неспокою, адже життя вже почало набувати таких приємних для нього форм стабільного болота. Подія, що сталася 1 травня 1966 року  лише поглибила ці страхи київського міщанина, який мав рушати разом з колонами трудящих заводу «Більшовик» на першотравневу демонстрацію - понад  корпусом Київського інституту народного господарства, де формувалися згадані колони, аби вирушити на Хрещатик, вночі хтось підняв жовто-блакитний прапор.   

 

Можна довго говорити про нордичну генезу жовто-блакитних кольорів. Можна згадувати, як ще наприкінці 1980-х, ба навіть у середині 1990-х, представники  міліції реагували на цей прапор з нездоровою пасіонарністю рогатої іберійського тварини, яка побачила червону ганчірку в руках тореадора. Зараз на цей прапор зі згаданою бичачою пристрастю реагують лише київські міщани, про яких йшлося вище, які дожили до руйнації свого болотяного дрібного світу і вважають, що улюблені барви князя Святослава Завойовника винні в усіх свої негараздах, надто у знищенні дешевого і ситного корита. Та це зараз. 1966 року будь-яка маніфестація прихильності до жовто-блакитного прапору була майже запрошенням на страту чи принаймні -  концтабору.

Ми не можемо сказати, що національно свідоме українство - і національно-патріотичного, і  націонал-демократичного спрямувань - не обізнане з цією подією. Є чудова книжка Валерія Кравченка  «Синьо-жовтий прапор над Києвом 1 травня 1961 року».  Певно, є й інші джерела. Однак є певна таємниця, яка супроводжує життя героїв, і передусім в очах тих, чиє життя вкрай далеке від героїчних вчинків. 1966 року 26-річний робітник Віктор Кукса та 28-річний  студент вечірнього відділення Київського інституту народного господарства Георгій Москаленко, які підняли той прапор, ризикували незрівнянно більше, ніж ті, які нині намагаються підіймати помаранчеві прапори у Донецьку та Сімферополі. В умовах інформаційного вакууму і тотальної заборони на будь-яку альтернативу в тлумаченні історичних подій сам факт того, що ці молоді люди - не галичани, а представники Центральної України -  наважилися на такий вчинок, свідчить про безперервність українського спротиву, що  мав місце не лише західніше Збруча. Авторові цієї статті довелося  поспілкуватися з одним з учасників цієї акції, Віктором Івановичем Куксою, оскільки йому було цікаво, як і звідки у притлумлений радянський час можна було дізнатися про жовто-блакитний прапор. Віктор Іванович, уродженець села Саварка Богуславського району   Київської області, розповів про своє дитинство  в українському козацькому селі, яке вперто виживало попри всі нелюдські досліди, голодомори та геноциди. Його батьки мали стосунок до національно-визвольних змагань доби УНР, першої Української республіки. Не забуваймо й особливої аури 1960-х, коли ненадовго у цьому жорстокому та раціональному часі революційний дух минулих століть - романтизм карбонаріїв, кирило-мефодіївських братчиків, мазепинців та  опришків - явив себе силою- силенною реінкарнацій, пасіонарних та потужних, які дуже часто протистояли одна одній. Саме у 1960-ті роки Київ повертає практично  втрачену  українськість – принаймні частково, завдяки потужному плину сільських мешканців, що їдуть працювати до Києва на важкі та небезпечні виробництва. Уже згадуване нами національне відродження, так зване друге червоне відродження, попри свій керований та передбачуваний характер все ж таки сприяло пробудженню національних архетипів. У великому світі, по той бік залізної завіси, картонними  фортецями розсипалися колоніальні імперії, південна півкуля рясніла загравами національно-визвольних бойовищ. Та й хворий на астму аргентинський марксист-націоналіст  панського роду вже збирався зробити перші поступи до безсмертя. А за якихось два роки французькі неголодні студенти вийдуть на вулиці боротися за власну гідність - не за ковбасу.  До того ж, у тому робітничому гуртожитку, де мешкали і Георгій  Москаленко, і Віктор Кукса, були радіоприймачі, за допомогою яких крізь несамовите сичання глушилок  все ж таки можна було почути те, що називалося  тоді ворожими голосами, а на роботі та в інституті – дружніми.  Говорили про крах світової колоніальної системи. Цікаво, що радіостанції, профінансовані ЦРУ, та вчинки тих, на кого ЦРУ полюватиме з пекельною вправністю, виявилися вкрай доречними та сумісними в українському контексті 1960-х. Справді, час  був відносно ліберальним. Ліберальним лише  порівняно з єжовщиною. Віктор Кукса та Георгій Москаленко, плануючи цю ненасильницьку акцію, знали, що спокійного міщанського життя в них більше не буде. Можливо, вони не були певні в тому, чи буде в них взагалі життя після цього вчинку.

 

Прапор було виготовлено самотужки. На ньому  молоді українські патріоти написали трохи перефразовані рядки з українського гімну – «Ще не вмерла Україна, ще її не вбито».  Рядок було підписано – ДПУ

(Демократична Партія  України). Звісно, до тієї партії входили лише  двоє людей, але від 1 травня 1966 року вона посіла гідне місце у всеукраїнській історії разом з Братством Тарасівців та Київською школою поезії. Також на прапорі було зображено тризуб. Таким чином, було зібрано разом усі політичні символи тоді паралельної, забороненої та затаврованої України. Прапор вивісили у ніч проти 1 травня. Громадський транспорт вже не ходив і до будівлі інституту Кукса та Москаленко дісталися пішки. Прапор встановив Віктор Кукса. Ножем він зрізав радянський прапор, що стримів над дахом головного інститутського корпусу, і радянський стяг віднесло вітром. Георгій Митрофанович вартував внизу. У нього був самопал, заряджений сірниками. (До речі, ніж та самопал під час арешту, зіграють доволі зловісну роль, адже, окрім суто політичних звинувачень, Куксі та Москаленку пред’являть звинувачення у незаконному  виготовленні та носінні вогнестрільної зброї).

Можна лише уявляти, який забобонний жах охопив  тоді охоронців радянської імперії при вигляді того прапора! Коли у найвіддаленішому гуркоті колимських буревіїв не можна було почути бодай спогаду  про українську самостійність, а дисидентський рух  контролювався за допомогою сатанинського війська юд-сексотів, коли художників безкарно можна було зарубати сокирами, а  композиторів повісити у парках,  - саме тоді спаплюжена по своїй смерті держава постала з мертвих і врізала нахабній імперії гучного ляпасу.  Не дивно, що органи радянської держбезпеки почали дике полювання за двома молодими людьми, через вчинок яких Україна нагадала про свою незламність.

 

Гебістське полювання тривало дев’ять місяців. Панів Москаленка та Куксу було заарештовано лише 21 лютого 1967-го. За словами Віктора Івановича, їх заарештували  через вже надпис на прапорі. Чекісти провели графологічну експертизу і в такий і в такий спосіб відстежили українських патріотів, яким, що- правда, по закінченні слідства дали доволі-таки невеликий термін ув’язнення у Мордовському таборі суворого режиму: Григорія Москаленка засудили за антирадянську агітацію, виготовлення та носіння вогнепальної зброї до трьох років позбавлення волі, Віктора Куксу – за антирадянську агітацію та носіння холодної зброї на два роки позбавлення волі. Комусь може здатися, що вирок не страшний, але після вироку було звільнення і тотальний контроль органів держбезпеки. Віктор Кукса розповів авторові статті, як його піддавали домашньому арешту та висилали за межі Києва під час візитів закордонних політичних діячів до столиці, не кажучи вже про постійні перевірки та цькування на роботі. Усе це припинилося лише в останні роки СРСР.

На жаль, вже стало майже банальністю прикре усвідомлення того факту, що Третя українська республіка з якоюсь нездоровою містечковою впертістю і досі не визнає своїми героями тих, хто боровся за волю України. Про невизнання УПА сказано пребагато. Можемо, лише додати, що панів Москаленка і Куксу реабілітовано лише частково – їх уже не вважають політичними злочинцями, проте держава, за прапор якої вони ризикували власним життям, продовжує вважати їх кримінальними злочинцями, оскільки виготовлення та носіння вогнепальної та холодної зброї є кримінальним злочином, навіть якщо холодна зброя це – звичайний ніж, а вогнепальна зброя – безневинний самопал, заряджений сірниками. Кримінальні статті з панів Москаленка та Кукси не знято, про що свідчать офіційні документи Генпрокуратури вже помаранчевого  періоду сучасної української історії. Навряд чи можна тут щось додати, окрім болючого Шевченкового відчуття власної, проте  не своєї землі.