Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ФІЛОСОФІЯ ЗЕМЛІ, АБО ДІЙНА КОРОВА ЯК СИМВОЛ УКРАЇНИ

Травневі свята, тобто кілька вихідних поспіль на початку останнього місяця весни, традиційно стають часом «паломництва» багатьох українців на весняно-польові роботи у домашніх господарствах.

Майже ритуального значення набуло садіння картоплі та інших сільськогосподарських культур у селах та заміських присадибних ділянках. За совка багато хто садив город на Великдень. Тепер же навпаки, колись «святі» вихідні на День міжнародної солідарності трудящих українці почали «відзначати» з лопатами, сапами та граблями. Та незалежно від прив’язки до тих чи інших дат робота на землі може бути не тільки виробництвом продукції, а й підґрунтям для роздумів на сільсько-господарську тематику.

«Рабські» рослини заморського походження

Передусім картопля та цукровий буряк і меншою мірою кукурудза, помідори — це культури, що сприяли закріпаченню українців на землі. Адже вирощування завезених з інших континентів сільськогосподарських рослин, на відміну від тих, що росли на українській землі споконвіку, потребує значно більшого догляду. Та сама картопля — від посадки до збирання врожаю — прив’язує людину до землі. Аби з однієї бараболі виростити п’ять-сім, потрібно невтомно боротися протягом трьох місяців з природними (українські бур’яни) та штучними (американський колорадський жук) її ворогами.

Власне, картопля для українців перетворилася на ідеологічно «рабську» культуру. Ще якихось триста років тому вона, як і багато інших завезених з іншого континенту рослин, була для українців екзотикою. Зоравши землю й засіявши «жито-пшеницю і всяку пашницю», наші предки не турбувалися про неї аж до збирання врожаю. Немає згадок у народному епосі на кшталт — полоти пшеницю, ячмінь, гречку чи горох. Так само як не доводилося чути в народних піснях згадки про картоплю.

Відтак протягом цього періоду дозрівання автентичних культур почувалися вільними людьми не тільки козаки, а й гречкосії. Через що раз у раз виникали народні повстання і війни за соціальну справедливість та, як би сказали нині, право на національну самовизначеність. Видається зовсім не випадковим, що Доба Козаччини змінилася кріпосним ладом саме з завезенням та поширенням на теренах України згаданих заморських культур. Це призвело до того, що у тривалому літньому проміжку між посівом та збиранням зернових «на панщину гнали» люд полоти буряки та картоплю.

Царські часи змінилися радянськими. Проте суть кріпацтва, принаймні для мешканців українських сіл, мало чим змінилася. Ще за нашої пам’яті часи минулого століття, коли мало не за кожним працівником у сільській місцевості (до того ж не обов’язково в колгоспі) закріплялася енна кількість гектарів цукрового буряка, які в «добровільно-обов’язковому» порядку потрібно було прополювати, тимчасово забувши про основне місце роботи. З таких самих мотивацій восени припинялися заняття в сільських школах. Школярів масово «мобілізували» на збирання врожаю сільськогосподарських культур, насамперед картоплі. А доросле населення картопля «прив’язувала» протягом літа до землі на власних городах.

До того ж українські селяни доглядали й вирощували м з притаманною їм затятістю. Навіть з приходом «ери демократії» і «плюралізму». Пригадую суперечку на початку 90-х між двома жінками — років тридцяти та пенсіонеркою. «Навіщо ви так морочитеся з тією картоплею? її у місті на базарі за безцінь куплю відро, — переймалася жінка. — За ту саму ціну, що й кілограм полуниці! Мені відра картоплі на місяць, а то й два місяці вистачить — не варто й з села возити. Краще б полуниць посадили. І мороки менше, і в грошах вигідніше!». Натомість пенсіонерка була іншої думки: «Таке придумала... Що ж воно буде, якщо всі перестануть садити картоплю, а посадять полуницю?»

Особливості не тільки національного ціноутворення  

«Що ж воно буде», ми зрозуміли порівняно недавно, коли зменшили площі під картоплю. Відтак ціна минулого врожаю бульби зросла приблизно втричі порівняно з попередньою і тепер хоча  б приблизно відповідає затраченій на її вирощення людській праці. До цього вона коливалася в межах гривні-півтори — як найдешевші цигарки чи проїзд у приміському автобусі чи електричці на відстань 20—30 кілометрів. (До речі, саме завдяки безплатному проїзду для пенсіонерів останні, вирощуючи картоплю, не включали в її собівартість доставку в міста на продаж.) Відтепер ціна картоплі вже вища за горох і прирівнялася до гречки та цибулі, що споконвіку ростуть на нашій землі й не потребують такого догляду. Якщо і далі так піде, то вартість бараболі може сягти вартості фруктів — вишень, груш, яблук, вирощування яких відчутно менш трудомістке. А головне — не робить людину такою підневільною, як картопля чи буряк.  

Прадавнє українське заняття бджолярством перетворилося на екзотику. Натомість процвітає трудомістке й енерговитратне вирощування цукрового буряка та виробництво з нього цукру. Чому? Тому що останнє значно більше відповідає ідеології колективізму, якомога більшому  залучення до вільної чи підневільної праці. Крім того, створює підґрунтя для перетворення виробництва в унітарну структуровану галузь, надприбутки якої розподіляє жменька її керманичів, у простонародді — олігархів. Важко уявити запровадження таких «правил гри» у сфері бджільництва, де кожен пасічник може почуватися самодостатнім виробником, маючи природних «наймитів» — бджіл. Ці споконвічні носії меду ніколи не стануть носіями жодної ідеології чи виразниками чиїхось політичних інтересів.  Упродовж свого існування людство вигадало чимало методів закріпачення, пов’язаних з сільськогосподарським виробництвом. Споконвіку вправний воїн-мисливець вважав своїм усе, що вільно бігає у лісі, в лузі чи плаває у річці. Менш вправний мисливець або розбещений панок змушений був вдаватися до інших методів забезпечення продуктового постачання. Найпоширеніший з них — приручення домашніх тварин. Уже харизматичним став образ пузатого селюка, якому «в головах низько, якщо кабан не нагодований». Чимало зустрічав таких, які піклуються про живність дужче, ніж про себе чи інших людей — наче забули первісний сенс приручення тварин. (До речі, це стосується не тільки сільських, а й міських жителів, що не уявляють себе без котів, собак та ін. — їхня психологія практично базується на рудиментних інкстинтах первісного скотарства.)  

Як антипод такій психології всіляких утримувачів тварин пригадується вислів одного чоловіка козацької вдачі. Коли йому говорять щось на зразок «а я свиню тримаю», він зауважує: «То не ти її, а вона тебе тримає». І справді так, спробуй не погодуй тварину чи не доглянь за нею. Це навіть не нормований робочий графік з передбаченими законними вихідними та відпустками.  Таку прив’язаність до тваринного світу почали належно цінувати раніше, ніж картоплю. Ще у середині 90-х смішні ціни на сало якось «ненароком» підскочили удвічі, а потім взагалі почали оперативно реагувати на ринкові перепади.  

Найспекулятивнішою ціною з-поміж сільгосппродукції є ціна на молоко. Мається на увазі — стосовно покупців-споживачів. Вартість молока нижча за мінеральну воду, не кажучи вже про соки, пиво та інші розливні продукти. Так «історично склалося», бо корова не може не доїтися і цінується тільки свіже молоко. Тобто абсурдність ситуації полягає в тому, що саме через це молоко не цінується, а продається за безцінь. Візьмемо для порівняння інші молокопродукти — сир, масло, кефір. По-перше, їхнє виробництво можна регулювати відповідно до потреб ринку. По-друге, вони можуть довше зберігатися. Відтак і ціни на ці продукти відчутно вищі, ніж на молоко.  

Приклад з дійною коровою найбільше точний для порівняння з українською родючою землею. Найпридатніша вона передусім для сільського господарства. Наче користуючись цим (свідомо чи ні), структура галузевих та світових цін вже десятиліттями, якщо не століттями, вибудована так, що практично спекулює на природі сільськогосподарського виробництва. Такі порядки, зрештою, у всьому світі. Світове гендлярство штучно продукує високі ціни там, де більше може наварити надприбутків, а не на те, що природно являє більшу цінність чи куди більше вкладено людської праці. Потерпають від такого становища сільськогосподарські країни, до яких традиційно належить Україна. Через що наші родючі землі вже століття розкопують підрудники, кар’єри та шахти, оскільки ці виробітки цінуються на ринку більше, ніж продовольчі товари.

Сільськогосподарське виробництво як наш природний пріоритет

У нашій землі є якщо не все, то більшість з необхідного для розвитку різних галузей економіки. Проте найцінніше — сама земля. З погляду економічного простору колишнього Радянського Союзу дуже правильно було зроблено, що нафто- і га-зодобування перенесено на Крайню Північ Росії. Адже нафтові і газові поклади є й в Україні. З ог-ляду на транспортування навіть вигідніше було б бурити свердловини у європейській частині «шостої частини світу», ніж хтозна де. Проте шкода бурити родючі землі Подніпров’я. Доцільніші їх спорудити на більш ні до чого не придатних землях вічної мерзлоти й суворого клімату. Нині після розпаду Союзу світова структура цін створила абсурдну ситуацію — непридатні землі дають надприбутки, а родючі — мізерні.

Вихід з такого станови ща вбачається в тому, щоб не кидатися з одного ви робництва на інше, а ро бити ставку на головний і природний для України пріоритет — сільськогос подарське виробництво. Попри те, що у світі вироб ляється достатньо сільгосппродукції, вона далеко не вся високої якості. Часто з усілякими добавками, генетично мо дифікована та ін. Прикро, неприродно і згубно, що у цій важливій галузі де шевизна і кількість чи не повсюдно беруть гору над якістю.

Відтак, використовуючи свої природні ресурси, українське сільськогосподарське виробництво може робити ставку на якість, вирощуючи культури чи відгодовуючи тварин тільки за екологічно чистими продуктами. У цивілізованому світі вже розуміють цінність цих технологій. Тільки не мають таких природних можливостей для її втілення, як в Україні. Екологічно чисті продукти, звісно, коштують на рівень дорожче, ніж ті, що з домішками. У нас же у цьому сенсі ситуація прямо протилежна. Найчистіші продукти можна купити найдешевше безпосередньо у виробників, оскільки ті просто не мають грошей на всілякі гербіциди й пестициди.

Словом, на зміну козачкам, жупанам і шароварам, що рекламують селітру й закликають на всенародну боротьбу з колорадським жуком, повинні прийти ті, які скажуть: «Наша продукція — абсолютно чиста, вирощена без домішок і отрутохімікатів». А ті, хто їх нині виробляє, можуть збирати колорадських жуків вручну. З усіх сторін вигідна технологія — не отруюватимуть себе, не отруюватимуть споживачів картоплі та збільшуватимуть собівартість, а відтак і ціну сільгосппродукції.

Олександр НАКАЗНЕНКО
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com