Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ПРО ДЖАЗ, ГЛОБАЛІЗАЦІЮ І ВЛАСНЕ КОРІННЯ

Недавно у Республіканському Будинку актора відбувся джазовий фестиваль, присвячений пам’яті видатного українського музиканта і педагога Володимира Молоткова.

Ініціатор фестивалю в Будинку актора — джазовий піаніст Олександр Андрієвський, лідер тріо «The Asavid Attraction», до якого ще входять Марек Вільчинський (США) та Валентин Дубровський (Польща). У їхньому арсеналі цілий конгломерат напрямів, стилів і жанрів. Основний напрям — полістилістична імпровізація. У розмові з музикантами, ініціатором якої виступив знаний український джазмен Володимир Соляник, ми торкалися тем, здавалося б, далеких від джазу. А проте. Що є глобалізація? Парадокс, але людство свідомо створює для себе найстрашніші загрози. Разом з флорою і фауною знищуються нації і етноси. До того ж, усе це має вигляд неоціненних благ. А справжнє значення свободи модифікується в абсолютний тоталітаризм, який більшість вважає за визволення. Від чого? Звісно, ідеального суспільного устрою не може існувати апріорі. Проте неспроможність людства віднайти «золоту середину» призводить його до свідомої загибелі.

Поділіться, будь ласка, своїми враженнями від фестивалю.

B.C.: На жаль, не приїхали найкращі учні Володимира Молоткова — Ігор Бойко і Олексій Кузнецов. Проте відгукнувся Саша Андрієвський, який, маючи подвійне громадянство, вже 14 років мешкає у Кракові. Вони були великими друзями. Ми втрьох жили поруч. У Саші виникла ідея започаткувати цей фестиваль, який має відбуватися щороку. Музиканти грали безплатно. Виручені за квитки гроші підуть на пам’ятник нашому другові. Відгукнулися багато музикантів з-за кордону. Зокрема з Берліна завітав його учень Олексій Крупський разом з Олексієм Вагнером. Декілька наших давніх друзів приїхали з Америки. Володимир залишив по собі багато світлих спогадів. Був надзвичайно порядною людиною, інтелігентом. Майстер універсальної школи для музикантів. Викладав разом зі мною в училищі Глієра. Колись один з українських корифеїв джазу Володимир Симоненко, відкриваючи естрадний факультет в училищі, запросив кількох музикантів-асів без музичної освіти. Найкращим з них був Володимир Молотков. Він написав підручники, за якими навчалися музиканти всього Радянського Союзу: унікальна методика гри на гітарі, акомпанемент, імпровізація, соло... Його уроки записувалися на відео.

М.В.: Дуже вражений зустріччю з музикантами високого рівня. Це і Володимир Соляник, і Роман Гриньків, і Анатолій Алексанян... Грав з ними джем-сейшн.

О.А.: Цей фестиваль — остання шана нашому другові, який навчав нас, піаністів, гармонії, акомпанементу, імпровізації. Відомо ж бо: якщо джазовий піаніст вчиться імпровізації у гітариста чи духовика, він набагато краще грає, і навпаки.

Коли я дізнався, що гратимуть гітаристи, запрошені з Москви, мені така мотивація видалася нечесною. Проте так склалося, що ніхто з Москви не приїхав. Зате були музиканти з  Кракова,  Берліна.  Це мені подобається навіть з політичної точки зору. Втілилася моя альтернативна ідея. Наш фестиваль — доброчинний. Апаратуру безплатно надав Володимир Соляник. Були музиканти, які вже працюють в іншому музикальному напрямі. Кожен з них сказав своє добре слово про митця. Андрій Іванов приніс відеокасету з унікальними матеріалами — записи, лекції, уроки Володимира Молоткова, які він давав йому колись. Я збираюся розповсюджувати її.

—  Чи можливе нині виникнення напрям-альтернативного джазу?

B.C.: Недавно я читав останнє інтерв’ю композитора Андрія Петрова. Він сказав, що музика XX століття вичерпала себе методично. Після Шостаковича, Прокоф’єва, Стравінського чогось нового вже не може бути. Сучасна музика стає дедалі менш цікавою. Відбувається певний застій. А тональна музика вважається архаїкою. Однак, що може виникнути принципово нового в теорії музики? Кожен музикант має створювати своє, те, що відчуває.

М.В.: Оскільки основа джазу — імпровізація, жива розмова між музикантами, спільне ритмічне інтонування, то, звісно, з часом наша «мова» змінюватиметься. Навіть якщо відтворюватимуться старі, забуті напрями, все одно на-роджуватиметься щось нове.

М.В.: В Америці наліплювання стильових етикеток, зокрема й альтернативних, потрібне не стільки музикантам, які про це и не думають, займаючись своєю справою, а тим, хто продає їхню продукцію.

Тоді поясніть ваше бачення негативного впливу глобалізації?

В.Д.: Не треба плутати глобалізацію зі світовою монополізацією. Якщо ми розуміємо глобалізацію як керування світом кількома потужними транснаціональними корпораціями, то це погано. Та про це вже писав Маркс. І це не має нічого спільного з глобалізацією — світом без меж, без кордонів.

М.В.: Я живу у власному світі й намагаюся цього не помічати.

О.А.: Я теж хотів би жити у власному світі, але у нас його намагаються вкрасти. Тридцять років тому, приїжджаючи до Гурзуфа, я мав можливість знайти «своє місце», де мені подобалося. А тепер нинішні олігархи здиратимуть з мене гроші тільки за те, що я дихатиму цим повітрям. А що ж до глобалізації, то у нашому сплющеному світі дійшло вже до того, що ми знову спростовуємо все діалектикою. А діалектично глобалізація має й позитивні сторони. Наприклад, світова мережа інтернету дає можливість отримати потужну інформацію і спілкування. Виходячи з соціо-філософічних міркувань, я давно дійшов до такого висновку. Колись був культовий фільм «Если бы парни всей земли». Йшлося про справжню людську моральну відповідальність і солідарність. Принцип народної дипломатії. Наприклад, напередодні Помаранчевої революції я вигадав суспільну організацію «Клуб інтелігенції Києва». Мені активно допомагають так звані скоробагатьки, серед яких теж є винятки.

Нині модно бути «громадянином світу». Чи не вважаєте ви, що ця особистість — ніхто? Як ви ставитеся до скасування позначки про національність в українських паспортах?

О.А.: Спосіб мого життя абсолютно демократичний. Проте я маю власну жорстку зовнішню і внутрішню ієрархію цінностей, яка збудована аристократично. Так само, як справжня аристократія мусить бути демократичною, і навпаки — справжня демократія мусить бути шляхетною.

—  Невже ніхто з вас не пишається своєю національністю?

О.А.: Ці міжнародні моменти сплаву національних понять, завдяки джазу, давно відійшли на другий план.

А коріння?

О.А.: Це очевидно. З примруженим оком я відчуваюся «громадянином світу». Однак це поняття водночас і дискримінує людину, бо мене трактують як білого негра. Мені вже багато років, а я, живучи в цьому начебто демократичному світі, не можу поїхати туди, куди хочу. В ту ж саму Америку. А скільки я зробив для неї! Я колись валив нашу совдепію зсередини. Для чого? Щоб всі вони прийшли до нас і вільно тут почувалися? Тільки за один візит до американського посольства я мушу заплатити сто доларів. А для мене це дуже багато. А якщо ці багатії оцінюють три-чотири години гри музиканта у 60 гривень... І це тоді, як чотири години виступу дорівнюють восьми годинам праці на будові. А потім мені ще скажуть: у вас борода не така, ви схожі на постхіпі, то ви приїдете і не повернетеся... А я не хочу туди їхати, бо вони загнивають, вироджуються... Он Марек туди поїхав, бо в нього там сестра.

М.В.: Я в Америці близько трьох років. Головним чином займаюся музикою для кіно і театру, що є доволі рідкісним явищем для емігрантів зі Східної Європи. Я — поляк. Це означає, що я виріс у певному культурному середовищі, і це завжди відчуватиметься у моїй музиці.

В.Д.: Я народився і виріс у Києві, провів тут свої перші двадцять п’ять років життя. Батько у мене — єврей, мати — українка. Останні десять років уся моя діяльність спрямована на розвиток передусім польської культури. Таким чином, я граю музику майже всіх народів світу. То ви мене спитайте, якої я національності? І чи є взагалі сенс ставити такі запитання?

—  Та ж у вас, як і у будь-кого, є своє коріння...

В.Д.: Так, великий російський письменник Костянтин Паустовський був наполовину турком. То хто він — турок чи росіянин?

—  Ви уникаєте запитання.

В.Д.: Я з цим запитанням абсолютно не погоджуюся. Як на мене, дуже слушно зробили в Україні, що скасували графу «національність». Це суто приватна справа кожної людини. Ви мене зачепили...

—  Чим, адже кожна людина має пишатися цим?..

В.Д.: Люди існують на землі набагато раніше, ніж виникло поняття націй і народностей. Коріння в землі теж переплітається. Найцікавіші явища у світовій культурі виникали з етнічної взаємодії. Джаз теж виник з активної взаємодії в Америці представників різних культур. Немає сенсу розподіляти культурне питання по національних квартирках. Як має виглядати ця гордість? Я абсолютно не цураюся свого коріння, однак бити себе в груди і ходити з плакатом, як це робила одна зірка під час Помаранчевої революції, не для мене.

Що ви могли б сказати про рівень джазової школи в Україні, Польщі та Америці?

М.В.: Дуже високий рівень у всіх країнах. США — батьківщина джазу. У цьому сенсі вони завжди будуть для нас взірцем. Але там відбувається значний спад рівня музичної освіти. Український і польський джаз мають багато спільного. Так чи інакше, він черпає свою енергетику зі слов’янських джерел.

О.А.: Дуже багато для створення джазової школи в Україні зробив Володимир Молотков. Якби у 1970-ті роки не з’явилася постать Володимира Симоненка, чи мали б ми щось сьогодні? Адже популярна у ті часи фраза «сегодня ты играешь джаз, а завтра родину продашь» ставала вироком для багатьох творчих особистостей. Щоправда, за часів «хрущовської відлиги» було певне піднесення, яке я застав. Наприкінці 1960-х почали проводити конкурси, джазові фестивалі. Так, 1967 року в Таллінні відбувся Міжнародний джазовий фестиваль. Віддавав натхнення своєї душі цій справі й найталановитіший аранжувальник, композитор і педагог Євген Дєргунов. Володимир Манілов разом з Володимиром Молотковим писали безцінні підручники для гітари. Нині Неоніла Лагодюк працює над методологічним упорядкуванням для клавішних. Як казав колись засновник символізму в поезії, філософ Володимир Соловйов, «поднимите упавшеє знамя». Дуже приємно, що є кому ці прапори піднімати й нести далі.

В.Д.: У Польщі колись існувала дуже добра джазова школа, яка була взірцем для української. Там не було гонінь на джаз, як у Радянському Союзі, тим більше в Україні. «Хрущовська відлига» і культурне відродження України в 1960-х неминуче призвели до питання відмінності українського народу від російського. Тому гоніння, що відбувалися в 1970-х, стосувалися передусім культури. Дуже багато українців переселялися до інших республік. Олександр Андрієвський один з них.

Якщо говорити про музичну освіту, то нині в Україні вона набагато краща, ніж у Польщі. Чому? У Краківській консерваторії навчають механічно швидко грати. Українська освіта набагато органічніша. У нас виховують не просто виконавців, а митців.

У чому полягають проблеми джазу як явища?

B.C.: Нині простежується тенденція творчої «еміграції» джазових музикантів з Америки до Європи. Саме тут він затребуваний більше. За основу виконавці беруть національну музику. Ось недавно виступали австрійці. Вони грали європейський джаз, а не американський. Хоча школа в них американська.

В Україні й досі, за великим рахунком, немає методик джазового виконання. У нас джаз тримається лише на поодиноких особистостях, таких як Володимир Молотков. Немає системної освіти: історія джазу, гармонія, виконавське мистецтво й імпровізація. Заважає поп-музика. Співати під «фанеру» — нонсенс. У нормальній державі за таких умов музика не в змозі нормально розвиватися.

М.В.: Я вперше в Україні, тому якісь проблеми одразу побачити важко. У Польщі протягом останніх років через нові віяння часу широкий загал не цікавиться джазом, через що змінилося фінансування цієї структури. Та нині є позитивні тенденції, адже люди повертаються до високої інтелектуальної музики. А в Америці домінуючим стилем є хіп-хоп і його різновиди. Та джазмени вже почали опрацьовувати і його. За приклад можна взяти групу Lee Parker. Проте в Америці живуть і працюють світові зірки джазу, яких там шанують.

О.А.: По-перше, важ-ливою проблемою є дилетантизм. Хоча все ж нині музиканти мають можливість більше зосередитися саме на творчих проблемах. Виникає утопічна ситуація. Колись українські буржуазні націоналісти вважали, що у нас не може бути такого соціального поділу, як у інших народів, бо завжди вся козацька старшина простому людові теж давала жити. Був момент, але не довго, утопічної Козацької республіки. Та як зробити так, щоб ми нині жили, як Швейцарія?.. Якби не вбили Вячеслава Чорновола, може, й не було б у нас олігархічної катастрофи. Це соціальна катастрофа, виродження нації.

В.Д.: У будь-якому виді творчості, де береться до уваги не тільки комерція, ті ж самі проблеми. Дуже велика залеж-ність від розкруток, піару, мас-медіа, від великих видавничих фірм і продавців. Нині пріоритетним чиннником є не те, що собою являє митець, а на якій фірмі його записали. Також бракує розвиненої системи освіти через структурні, кадрові і фінансові труднощі. Музиканти замість займатися розвитком джазу в своїй країні, незалежно від коріння, є технологами і виробниками цього непростого товару. А головне — долають бідність.

Бесіду вела
Людмила ГУРЕНКО

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com