Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ЛЕДІ МАКБЕТ ДЛЯ ЮЩЕНКА

Віру Ульянченко називають то нянькою Президента, то «бой-бабою», наголошуючи, що без неї глава держави не знайде ні олівців, ні своїх фінансових інтересів у численних пропозиціях лобістів.

Насправді цей «гучноголосий птах зрілості» досить небезпечний персонаж в оточенні Віктора Ющенка. Через неї таємні сепаратні переговори з лідером нації провадять і патрон чоловіка Віри Іванівни соціаліст Мороз, і навіть опальний «отруйник» Ігор Смешко. То хто ж вона, всесильна Віра Ульянченко?

Офіційна біографія

Віра Ульянченко народилася 1958 року в с. Озеряни Чернігівської обл.

1980 року закінчила філологічний факультет Київського національного університета ім. Т.Шевченка.

У 1980-1981 pp. -викладач української мови і літератури в ГПТУ № 4 Києва.

З 1981 р. до 1987 р. -комсомольська робота в Радянському райкомі ЛКСМУ і Київському міськкомі ЛКСМУ.

1987-1990 р. -депутат райради, заступник голови райвиконкому Ради народних депутатів Києва.

1990—1991 pp. — інструктор ідеологічного відділу Радянського райкому КПУ Києва.

1991—1992 pp. — редактор у редакційно-видавничому відділі секретаріату Верховної Ради УРСР.

1992— 1993 pp. — керівник служби першого віце-прем’єр-міністра України Валентина Симоненка, який пізніше очолив Рахункову палату.

1993 року — помічник радника Президента України Леоніда Кравчука з питань науки.

1993—1994 pp. — генеральний представник акціонерної судноплавної компанії «Бласко» у Києві.

1999 -2000 pp. — очолювала керування з організаційних і кадрових питань Укрсоюзсервісу.

2000—2001 pp. — помічник прем’єр-міністра України Віктора Ющенка.

2002— 2005 pp. — завідувач секретаріату депутатської фракції «Наша Україна» у ВР.

З 2005 року — народний депутат, позаштатний радник Президента України.

Пролобійовані нею кандидатури: голова Миколаївської облдержадміністрації Олександр Садиков, голова «Нафтогаз Україна» Олексій Івченко, голова Держагентства України з інвестицій та інновацій Віктор Івченко (чоловік) та ін.

Подруги: Катерина Ющенко.

Участь у комерційних структурах: ТОВ «СВ-Холдинг — Одеса».

Мешкає на вулиці Шовковичній поблизу Секретаріату Президента.

Неофіційне доповнення

Віра Ульянченко надає перевагу норковим шубам і пальтам з лайки, що їх перевозить президентським літаком з Туреччини. Усі питання обговорює і вирішує в тандемі з чоловіком — Віктором Івченком. Історія їхнього знайомства тісно зв’язана з просуванням Віри Іванівни кар’єрною драбиною, а також з корупцією в оточенні Ющенка.

Отже, наша героїня вийшла заміж у 32 роки, коли працювала у Верховній Раді в Кравчука. Леонід Макарович піддався на домовленості напівмафіозних одеських ділків і перетягнув до Києва Віктора Івченка, начальника одеської склотари. Саме він і став нареченим для Віри Іванівни, яка засиділася в дівках. Забігаючи наперед, зазначимо, що парочка почала з паперу в парламентському секретаріаті і дійшла до масштабних афер — таких як «Бласко» та присвоєння будівлі клубу ЦК, що його вони провернули вже під прикриттям Олександра Мороза.

В одному зі своїх інтерв’ю Віра Ульянченко сказала: «На той час Віктор уже 13 років був неодруженим. Був завидним нареченим. Я ж не була одружена, і зовсім не бачила себе в цій ролі. До цього часу ми були настільки сформовані люди, що абсолютно усвідомлювали, чому ми хочемо бути разом... Крім всього іншого, він зробив для мене дуже багато. Як друг допоміг моєму професійному становленню, моїй кар’єрі...»

І отут саме час представити широкому загалу особистість того, хто допоміг професійному становленню Віри Іванівни. Це необхідно хоча б тому, що надалі витівки кожного з них усе одно підпорядковуватимуться загальній стратегії чоловіків: захопити контроль над владою і фінансами в країні.

Віктор Івченко народився 1950 року в с. Нестоіта Котовського району Одеської області. Закінчив Одеський політехнічний інститут, факультет автоматики. Після служби в армії працював інженером на телебаченні Одеси. Але, як і майбутня половина, швидко перейшов на комсомольську роботу в райком Жовтневого району Одеси. Потім був директором туристичних фірм при облраді. Після скандалу з путівками його перекинули начальником спортклубу Іллічівського морського порту. Остання посада — головний інженер ПО «Одесоблтара». Від першого шлюбу має доньку Олену і сина Ігоря. Ігор під батьковим патронатом працює в бізнесі. Олена начебто доглядає за дитиною.

Івченко прибуває до Києва в «обозі» В.Симоненка, спочатку стає помічником народного депутата, потім — відповідальним секретарем Координаційної ради з питань економічної реформи. У парламентському буфеті він знайомиться з Вірою Іванівною і швидко прилаштовує свою кохану керівником служби Валентина Симоненка, який отримав ненадовго посаду в уряді Вітольда Фокіна. Після відставки уряду Симоненко переходить в Адміністрацію Кравчука і приводить з собою Івченка. Того призначають заввідділом із соціально-економічних питань. Віра стає помічником Леоніда Макаровича з питань науки. Сам він потім з іронією згадував нав’язану йому помічницю, основним завданням якої було напувати дорогим коньяком частого гостя в кабінеті Івченка — Павла Кудюкіна. Він, не соромлячись, ходив на Банкову, де під носом у Макаровича, який нічого не підозрював, двоє підлеглих президента готували план розграбування Чорноморського морського пароплавства. У цьому плані Вірі Іванівні знову приділялася ключова роль — вона стала представником «Бласко» у Києві.

Тріо спритників

В одному зі своїх інтерв’ю, на питання про фірму «Бласко» Віра Ульянченко відповіла: «Я не займалася там бізнесом, я працювала в київському представництві фірми над розробкою деяких нормативних документів, виконувала представницькі функції...». У цьому ж інтерв’ю вона сказала, що від’їзд до Америки був пов’язаний не зі скандалом і арештами навколо «Бласко», а з її вагітністю. Вона поїхала до Штатів народити доньку за півроку до тих подій.

Її партнер того біографічного періоду — губернатор Садиков — пояснює кримінальні справи нібито політичною кон’юнктурою. (Цитата з інтерв’ю) «Якщо серйозно: ні в мене, ні у Віри Іванівни Ульянченко немає ніякої ролі у справі «Бласко». Мене «пристебнули» до цієї справи як активного учасника виборчої кампанії президента Кравчука в 1994 році. Після того, як виграв не Кравчук, а Кучма, було дано команду знайти всіх, хто робив «не ті» речі. Віра Іванівна теж належала до старої команди, тому на неї спустили всіх собак. Що ж стосується президента «Бласко» Кудюкіна, то я вам даю 99% гарантії, що при ньому жоден корабель нікуди не пішов.  Це я вам точно кажу. Жоден корабель тоді не вкрали... Та й засудили його зовсім не за судна, а, якщо не помиляюсь, за статтею 85-прим. — «порушення валютного законодавства». Він за квартиру в Одесі заплатив готівковою валютою. А Віра Іванівна в цей же час фігурувала в справі про розтрату кількох мільйонів карбованців (це близько півтори   тисячі   доларів   за тодішнім курсом).

Слідчий її запитує: «Ви поселяли іноземців у готель «Дніпро»? Відповідає: «Так, поселяла». «На це є приходний ордер?» «Є». «Ви отримували гроші готівкою з каси па-роплавства?» «Так, отримувала». І тоді, з’ясовується, що прихідний ордер неправильно оформлений. Вона сказала: «А я тут до чого — я ж у готелі не працюю...»

Однак джерело з правоохоронних органів, ознайомлене зі справою Ульянченко—Кудюкіна, стверджує, що 1,5 тис. дол. (стільки тоді кошту-вала квартира в Одесі) — це лише дещиця з витівок Віри Іванівни. Інші просто не вдалося довести до її арешту, через небезпеку якого вона, власне, і подалася до СІЛА. До речі, приятель Віри Іванівни Олександр Садиков — мабуть, найодіозніший губернатор України — свого часу заснував банк «Юнекс», який, безкарно викачуючи мільйони, регулярно переказував збереження на оффшорні рахунки. У середині 90-х банк брав участь у постачаннях пального в Миколаївську область, а постійними клієнтами області були завод «Океан», облдержадміністрація і Чорноморське морське пароплавство. Власника цього банку і партнера Садикова Якова Рогозіна було вбито саме в той час, коли Віра Іванівна ховалася за кордоном.

Про те, як Ульянченко потрапила в Америку, ширяться різні чутки. Нам доводилося чути таку розповідь. Коли Ульянченко була керівником служби в Симоненка, вона, спілкуючись з міжнародними донорами, запримітила серед них Катерину-Клер-Чумаченко, яка представляла тоді Фонд Пилипа Орлика. Вони швидко знайшли спільну мова. І коли Вірі потрібно було сховатися від арешту, вона розжалобила американську подругу (на той час ще незаміжню і не надто закохану в молодого голову НБУ) своєю перспективою опинитися вагітною в моторошних камерах СІЗО. Та зробила візу й Ульянченко терміново відправилася до Штатів. Протягом п’яти років перебування в Штатах виконувала доручення Катерини. А по поверненні в Україну одразу стала секретаркою прем’єра Ющенка. У численних інтерв’ю вона стверджувала, що познайомилася з дружиною свого шефа після повернення. Хоча ми схиляємося до думки, що саме Катерина Чумаченко працевлаштувала Віру Ульянченко в Кабмін, аби «вільний художник Ющенко» перебував під пильним наглядом і міг ліпити глечики скільки йому заманеться. Що ж стосується її чоловіка, то Симоненко, який був у фаворі в Мороза, призначив Івченка до нього радником. Кудюкін не зважився конфліктувати з Морозом, оскільки на той час іншого опозиційного Леонідові Кучмі центра не було, і сів у в’язницю за справи, що він крутив під патронатом «чудової трійці». Вироком Миколаївського обласного суду від 15 червня 1998 року колишнього президента Державної судноплавної компанії «Чорноморське морське пароплавство» засудили за статтею 86-1 (розкрадання державного майна в особливо великих розмірах) і статтею 80 частин 1, 2 (порушення правил валютних операцій) КК України до десяти років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, що належить йому за правом особистої власності. Вирок, зокрема, передбачав конфіскацію у прибуток Держави Україна валютних цінностей, що були на рахунку філії Комерцбанку у Франкфурті-на-Майні,   і відшкодування шкоди, заподіяної Державній судноплавній компанії «Чорноморське морське пароплавство». Відповідно до положення   Конвенції про пошук, арешт і конфіскацію доходів, отриманих злочинним шляхом (1990 p.), Міністерство юстиції України організувало виконання цього вироку на території ФРН. Прийшовши до влади разом з Ющенком, тандем Івченко — Ульянченко зробив вигляд, що не знає цього громадянина. У червні і липні 2005 року на виконання вироку Миколаївського обласного суду в прибуток Держави Україна надійшло 692, 704 098 євро з німецьких рахунків Кудюкіна.

ПІД  ОПІКОЮ МОРОЗА

Під час розлуки «солодка парочка» не сиділа склавши руки. Віктор Івченко збивав капітал. Мороз, за всієї своєї політичної популярності навіть у зеніті слави і посади (спікера) залишався дуже недалеким провінціалом й оточував себе шахраями. Досить згадати скандал з арештом Боженара і «справою сліпого».

Суть першого така. 25.05.94 перший заступник голови охтирського виконкому Нестеренко і громадянин Смирнов звернулися до Мороза — тодішнього спікера Верховної Ради з листом: посприяти у видачі із засобів НБУ кредитів — 10 млрд крб на будівництво лікарні. І по стільки ж — на будинок для чорнобильців і лікування Павла Смирнова. Мороз написав «Прошу розглянути». В. о. голови правління НБУ Веселовський особисто вирішив питання позитивно. Лікарню і будинок побудували. А Смирнов, знявши гроші зі свого рахунку в Правекс-банку, переказав їх у різні комерційні структури (СП «Аркон», «Наша справа» та ін.). До того ж за фальшивими документами намагалися купити в тендерному комітеті 498 тис. дол. (валюту за фіксованим курсом ділили тоді в Кабміні). Та історія на цьому не закінчилася. Смирнов з друзьями зник. Як і гроші. Його змови з Олександром Морозом не довели. Пізніше з’ясувалося, що питання кредитування було вирішено ще до візи спікера — Веселовським і заступником голови правління Промінвест-банку Бондарем. Перший загинув у автокатастрофі, другий працював у НБУ і його засудили у справі про зловживання з валютними резервами. «Справу сліпого» до кінця так і не розслідували. Що ж стосується «Справи Боженара», у якій Мороз проходив свідком, то тут Івченко і Симоненко приклали руку й отримали непоганий навар. Навесні 1994 року «Державною програмою розвитку продуктивних сил України» передбачалася видача понадпільгового державного кредиту загальною сумою 200 трлн крб для підприємств, що займаються переробкою сільгоспсировини, виробництвом моторного пального, видобутком вугілля тощо. Розподіляти кредит на місцях доручили комерційним банкам. Координатором і керівником держпрограми був колишній спортсмен, а на той час помічник Олександра Мороза Віктор Боженар. 30.06.94 Одеське відділення НБУ перерахувало на кореспондентський рахунок АКБ «Норд-банк» 80 млрд крб. А через два місяці УБЕЗ заарештував керівника цього банку Валерія Пермінова — доброго знайомого Івченка — за позики «програмними» грішми приватних підприємств, які вже від свого імені перепозичали їх фірмам під високі відсотки. «Прокручені» у такий спосіб гроші зникли в невідомому напрямку. Свою остаточну назву — «Справа Боженара» — ця історія отримала одночасно з арештом керівника держпрограми. Віктора Боженара, звинуваченого у шахрайстві, пов’язаному з фінансовими ресурсами, зловживанні владою і посадовою підробкою, було виправдано. Тих, хто проходив з ним у кримінальній справі (голова правління акціонерного комерційного банку «Норд-Банк» Валерій Пермінов і колишній директор МП «Квазар» Микола Медведев), було визнано винними. їх засудили: першого — на п’ять років позбавлення волі, другого — на три. Мороза, як ви розумієте, до суду не притягували. Понад те, він ще більше довірився своєму радникові Івченку. В оточенні Мороза Івченко знайшов споріднену душу — керсправами парламенту Григорій Бондаренко. Разом вони прокручують кілька афер. Найгучніша з них пов’язана з клубом ЦК. Цей будинок на вулиці Десятинній біля нинішнього МЗС було передано на баланс Верховної Ради. Івченко і Бондаренко переконали Мороза дати згоду на внесення найціннішого об’єкта нерухомості до статутного фонду такого собі МП. Невдовзі Верховна Рада зробила вигляд, що розчарувалася в цьому спільному проекті і вийшла зі складу засновників МП, «забувши» там будинок клубу ЦК. За нього взяли «відступний» за смішною залишковою ціною, а МП продає дорогу будівлю за фантастичні гроші комерційній структурі. Коли зляканий Мороз схопився за голову, Івченко як відступного швиденько зняв кілька квартир на Шовковичній і влаштував там підпільний офіс спікера, де Сан Санич проводив таємні зустрічі з лобістами. Мороз тричі ставив на голосування кандидатуру свого радника, але парламентарії чинили супротив. Тоді він переоформив куплену за «клубні» гроші квартиру на... Віру Іванівну і переїхав з бульвару Лесі Українки на Шовковичну.

Цей приклад не єдиний. Скажімо, 1996 року розгорівся скандал навколо Управління справами Верховної Ради: тоді з’ясувалося, що третину безмитного пива ввезено в країну через парламент. З документів з’ясувалося, що нардепи випивали щодня по 30 літрів пива на людину. За чутками, постачальником основної кількості пива, яке не оподатковувалося в обхід Верховної Ради, була іноземна фірма, яку знайшла і «укатала» молода мама Віра Іванівна. Пивний скандал змусив Мороза замінити Бондаренка. Та за допомогою Івченка той влаштувався в податковому відомстві, останнім часом він працював у департаменті боротьби з відмивання грошей. Ха-ха тричі!

Цікаво, що персоною Бондаренка — вже після його зняття з посади — займався Комітет з питань боротьби з корупцією й оргзлочинністю ВР, з ініціативи якого 4 липня 2001 року парламент ухвалив Постанову «Про результати парламентських слухань про стан боротьби з корупцією в Україні». Пункт шостий постанови передбачав перевірку фактів корупційних дій в Апараті ВР, про що слід було прозвітувати Парламенту 1 листопада 2001 року. Чи було реалізовано заплановане — невідомо. Відомо лише, що КРУ перевірило фінансово-господарську діяльність керсправами, однак результатів перевірки не оприлюднило. Єдиний орган, який, незважаючи на свій прямий обов’язок, не відреагував на неподобство, — це Рахункова палата.

Фондовий етап

Доки Віра Іванівна була в Штатах, Івченко встиг пройти в ГКЦБРФ і запустити свої лапи в Національний депозитарій. Національний депозитарій було створено постановою Кабміну № 847 від 17 липня 2001 року. Віктор Івченко — голова Національного депозитарію й очолює раду цієї структури. Він постійно і дуже успішно розкручував бюджет на гроші. 2005 року, коли віце-прем’єром і міністром був Микола Азаров, Івченко «нарубав» 130 млн грн на свої потреби. Ймовірно, завдяки зв’язкам з його сином Олексієм, з яким він входив до ворожої вбитому Олексію Ромашку «фракції ГКЦБФР». Конфлікт Ромашко — Івченко виник у такий спосіб. Частку держави в розмірі 86% статутного фонду Нацдепозитарію слід було передати в ке-рування Міністерству фінансів. У цьому разі Івченко втрачав майже 2   млрд грн, запланованих на розвиток депозитарію до 2010 року, а також гроші за надання послуг на фондовому ринку (мільйонів по 20 щорічно). Говорили й те, що на даному етапі Комісія з 7 членів фактично розділилася на дві групи, в одну з яких увійшли керівник ГКЦБФР Олег Мозговий та Олексій Ромашко, а в іншу — Микола Пефтієв, Віктор Івченко та Анатолій Головко. Саме троє останніх членів Комісії і виступили проти передачі Міністерству фінансів 86-відсоткового пакета акцій Нацдепозитарію.

Паралельно з публікаціями у пресі було задіяно й «важку» артилерію — у формі листів Президенту і голові Президентської Адміністрації, в яких йшлося про проблеми в керівництві Комісії, а деякі її члени обвинувачувалися в корупції. Результатом усього цього цілком могли стати «оргввисновки» стосовно керівництва Комісії. Про можливість заміни деяких членів Комісії вже давно говорили учасники фондового ринку. У разі цих звільнень, можливо, Олексій Ромашко став би одним з кандидатів на посаду голови ГКЦБФР. Однак, як відомо, його вбили — зарізали в під’їзді будинку, де він мешкав. Після його смерті Івченко швидко відстояв свої права, і Мінфін залишився без депозитарію. Мабуть, якби я був слідчим, то в щонайжорсткіший спосіб допитав би Івченка щодо його зв’язків з деякими людьми з ГРУ (оточення Смешка), у яких, напевно, є на прикметі хлопці, які досконало володіють холодною зброєю. Ви розумієте, до чого ми хилимо? До речі, пліткують, що Смешко вирішив питання з отруєння Ющенка завдяки тандему Івченко—Ульяненко.

P.S. Чим тепер займається Віра Іванівна? Вибачте за брутальність, продажем посад, підписанням у Віктора Ющенка «потрібних» листів і рішень. Щоб здійснити замовлення в крамниці добрих послуг, Секретаріату Президента потрібно вийти на такого собі пана Падалка — зв’язкового між «чужими» замовниками і Вірою Іванівною. Знайомих чоловіка, фондовиків та банкірів вона приймає напряму. Скажімо, за нашими джерелами, саме подружжя Івченко—Ульянченко стало «каталізатором» скандалу, що недавно спалахнув навколо Першої фондової торгової системи (ПФТС), про що повідомляли деякі сайти, зокрема «Обком» http://ru.obkom.net.ua/news/2005-06-29/1125.shtml. Цілком ймовірно, що Віра Іванівна причетна і до усунення Віктора Суслова з посади голови Держфінпослуг. Відомо, що він намагався «вижити» з будинку Держкомісії депозитарій, якому там привільно жилося, не платячи за оренду. Нині «бой-дама» точить зуби на такі посади, як казначейство, ГПАУ і Гос-комзем, намагаючись поставити там своїх людей. З її подачі Ющенко указом № 111/ 2005 від 19 липня призначив Віктора Івченка головою Державного агентства України з інвестицій та інновацій. Ситне місце, якщо не сказати більше...

Сергій ЛАВРІВ
www.tema.in.ua

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com