Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ПРОВАЛ НЕОЛІБЕРАЛЬНОГО ПРОЕКТУ

УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

На превеликий жаль, маємо констатувати, що українська мандрівка на темний бік Місяця досі триває. На п’ятнадцятому році незалежного побутування у світі неоліберали, які керують державою з вправністю пекельного маятника, хитаються від національного романтизму до жлобського прагматизму, від ЄС до ЄЕП, від Європи до Азеопи. Це несамовите хитання пояснюється не лише тупістю, а й непорядністю тих людей, які підім’яли під себе нашу країну. Проросійський та прозахідний клан української еліти є вкрай умовними дефініціями. І хоча так звана Помаранчева революція начебто стала перемогою українського прозахідного політичного клану, таку перемогу цілком можна назвати пірровою. Ті, проти кого мерзли на Майдані львівські ідеалісти та київські матеріалісти, поволі монополізують владу на Сході та Півдні країни. Нині можна говорити про нове втрачене покоління, як і про повний розгром політичних сил, які вправлялися у мистецтві політичної селекції. Йдеться про тих, хто наполегливо намагався поєднати бульдога з носорогом — себто про український націоналізм з неолібералізмом. Остаточна маргіналізація та поступове вигасання у болотяній твані Української народної партії та ПОРИ-ПРП — свідчення того, що мутанти довго не живуть. Мені, наприклад, важко уявити по один бік барикад Івана Гонту та Джорджа Сороса — людини, чиє обличчя осяяне гіперборейським світлом, та людини з печаткою сатани, поплічників Рабиновича та вчених з МАУП. Націонал-неоліберальна ідеологія, значно більше пасує не до політологічного словника, а до «Енциклопедії вигаданих істот» Хорхе Луїса Борхеса. У цій книжці дуже докладно описано кентаврів, відьмаків, драконів та решту витворів не дуже здорової людської уяви. Саме до такого бестіарію слід віднести і самий дискурс, який мав би поєднати світлоносну українську містерію з чорною месою неолібералізму та глобалізації, і його творців.

Утім, треба згадати новітню історію України. Ця історія — на відміну від ук-раїнської історії давніших часів — малоцікава і доволі сіра. Власне, це історія країни, у якій зупинився час. Не хотілося б перевантажувати вас, любі читальники, метафізикою та езотерикою, але факт залишається фактом — впродовж останніх п’ятнадцяти років Україна мандрує замкнутим колом. Може бути пребагато раціональних або містичних пояснень такому явищу, але в нас немає місця та часу, щоб перелічити ці дуже розумні тлумачення. Лишень згадаємо, чим не дуже пишаються сучасні українські політики. Виникнення Третьої української республіки не було логічним завершенням національно-визвольної боротьби часів Першої української республіки (УНР). Третя українська республіка є продовженням республіки другої — себто УРСР. Саме чиновники, стукачі та пристосуванці, якими ряснів радянський Київ 1980-х, неначе гниле м’ясо хробаками,  стали елітою нинішньої України. Контреліта так і лишилася контрелітою, а подекуди зазнавала репресій не менш жорстоких, аніж радянські політичні чистки. Докорінно ситуація могла б змінитися лише в тому разі, якби відокремлення України від СРСР відбулося за югославським сценарієм, але ті щури, які з провінційних гауляйтерів раптово перетворилися на керманичів незалежної держави, наполегливо уникали саме такого розвитку подій. Згадайте страусячу мужність Кравчука на початку 1990-х під час так званого «ядерного тиску» на Україну. Згадайте вкрай негідну поведінку того ж Кравчука під час розподілу Чорноморського флоту. Батько нації не може поводитися так ганебно. Утім, Кравчук і не був батьком нації. Дивовижна примха історії дозволила ліліпутам керувати країною-велетом. Це керування можна було конвертувати у шалені надприбутки. Ліліпути цим і займалися. Кравчука змінили інженери з Південмашу, їх заступали інші провінційні клани, але ситуація не змінювалася. Ті, що тримали руку на кермі влади, вирішували власні проблеми, головним чином бізнес-проблеми, а Україна слугувала лише джерелом сировини, зокрема й людської, щоб ці проблеми вирішувалися якомога прибутковіше і швидше в інтересах черевастої та підлої еліти. Згаданий період можна охарактеризувати як безчасся, яке триває й досі. Найважчим періодом його були сльотаві календи 2002—2003 років, темні та незатишні сутінки кучмозою. Саме тоді революційні романтики перебували по інший бік колючого дроту українських концтаборів. Саме тоді журналісти та офіцери військової контррозвідки, на чиїх обличчях лежав далекий відблиск гіперборейського світла, гинули у «випадкових» автокатастрофах. Саме тоді у Києві та Львові, не кажучи вже про Донецьк, ставало небезпечно говорити українською, саме тоді з-під ординського гостроверхого ковпака вічної дружби повилазили чорні пейси. Слуги сатани бенкетували, адже гірські ручаї спустилися з гір та зникли під землею, і ніхто не пророкував, що вони вийдуть з-під землі потужним плином вовчих рік і навіть у помаранчевому водінні кози київським Майданом наприкінці 2004-го не було ознак близької вовчої повені. Однак ми дуже сильно погрішили б проти істини, якби сказали, що зі згаданим водінням кози завершилося українське безчасся. Не нами сказано, що то було лишень перезавантаження матриці, хоч як це сумно. Хибне коло виявилося занадто міц-ним.

Звичайно, існувати зовсім без ідеології Третя українська республіка не могла. Радянський комунізм кволого ревізіоністського гатунку новітні державні псевдодостойники списали як мотлох. Ревізіоністський, або ж так званий двійкарський український націоналізм (не кажучи вже про радикальніші різновиди вітчизняного визвольного руху), колишні комсомольці та цеховики не в змозі були прийняти. Навіть за відсутності власної державності у XX столітті історія українського спротиву налічувала багато ідеологем, які за умов вдалого підходу були майже готовими рецептами побудови міцної та агресивної держави. Однак всі ці ідеологеми були або незрозумілими, або небезпечними для української так званої еліти, і не в останню чергу через дегенеративну природу цієї буцімто провідної верстви. Маючи таких блискучих діячів у минулому, як В’ячеслав Ліпинський, Дмитро Донцов та Юрій Липа, новітні господарі циклопічної штаб-квартири ЦК КПУ залучили до творення кульгавої «національної ідеї «спілчанських віршомазів, радянських академіків та інших істот, причетних до корита та щиро закоханих у те бездонне корито. їхній витвір важко класифікувати з погляду справжньої сакральної політології (те ворожіння на каві, яким займаються погребинські та карасьови, є різновидом світських пліток, але не політологією). Зрештою треба було переконати нових господарів планети в тому, що Україна не долучатиметься до кола буйних enfantes terribles від геополітики. А також переконати молодих (та и не тільки) українців у тому, що український націоналізм — це капіталізм плюс євроатлантичний зовнішньополітичний курс усієї країни. Неможливість позбутися енергозалежності від РФ тісно межувала в уяві новітньої еліти з побоюванням нових галицьких походів на Київ, тому в гуманітарній політиці химерно, але загалом спокійно, співіснували фольклорний і дуже спокійний патріотизм у дусі народної пісні «А мій милий вареничків хоче» з повзучою культурницькою русофілією на кшталт підтримки булгаковщини (принаймні в Києві). Й економічна, й гуманітарна політика нагадувала безголову поведінку учня-двієчника, який, проводячи складні хімічні досліди без учителя, сполучає реактиви, які не сполучаються. Хоча мені більше до вподоби порівняння сучасного політичного керівництва держави з пустотливою мавпою, яка отримала доступ до молотка та порцелянового посуду. Дія, яку значна кількість наших співвітчизників чомусь називає Помаранчевою революцією, геть нічого не змінила у політичній системі. Зміна кланів не стала зміною псевдоідеології на ідеологію. Українського вовка намагаються перетворити на кімнатного песика — і за Кучми, і за Ющенка.

Окремою статтею треба прописати якийсь збо-чений антимілітаризм та протиприродну антимускульність української «національної ідеї». Особливо яскраво це проявилося коли 24 серпня було заборонено військові паради. Попередники відмовилися від ядерної зброї, а їхні ідеологи-лакеї доклали багато зусиль, аби переконати усіх нас, що українці не є імперською нацією всупереч історичній правді — імперський характер мала політика і Київської держави, і Богдана Хмельницького стосовно Балкан та Північного Полісся. Виявилося, що метою нашого з вами існування на цьому світі є інтеграція до ЄС, бюрократичну структуру якого старанно та зумисно плутають з Європою, духовних меж якої Україна (навіть підпільна та переслідувана Україна) ніколи не залишала. Нас порадували й тим, що немає в світі кращої економічної системи, аніж капіталізм — капіталізм жлобський, примітивний, вульгарний, капіталізм найгіршого семітського гатунку, за якого книгарні стають бутиками, а філармонії — казино. Про традиційно українське і геть не маркистсько-лівацьке неприйняття буржуазного життєвого чину — від Івана Вишенського через Архипа Тесленка до Євгена Пашковського — нам не нагадують. Нас вважають за бидло. Навіть на Майдані нам дозволили лише пісні та поклоніння живим ідолам. А ті ідоли швидко перетворилися на порожнисті колоди.

Сурогат української національної ідеї, який, якщо вірити Табачнику, не спрацював (а як може спрацювати те, що непридатне до праці від самих початків своїх?), можна окреслити як своєрідну ідеологію пасивного буття, як ідеологію поразки. Вона нагадує вкрай химерну поведінку жертви хуліганського нападу, коли та доганяє своїх кривдників і просить з мазохістським завзяттям: «Вдарте ще ось сюди». На західному і східному кордонах України зажерливо клацають залізні щелепи двох імперій — масонського ЄС та ще не до кінця оформленого союзу московського ведмедя з китайським драконом. На півдні ж маячить доволі-таки страхітлива примара — загроза виникнення ісламського халіфату. А ми в цей загрозливий час розводимо бджіл, утворюємо коаліції буржуазних партій, скорочуємо військо та ін. За 15 років ми не спромоглися поширити ідеологію Третього Шляху та Консервативної Революції серед якомога більшої кількості українців, а з ідеї створення української імперії в нас чомусь прийнято сміятися. На жаль, український вибір означає в наш час вибір між Сходом та Заходом. Майже ніхто не хоче уявити, що Україна може бути потужним гравцем, а не дрібною шаховою фігурою на чорно-білій геополі-тичній дошці. Певна пасіонарна вичерпаність призводить до того, що більшість наших співвітчизників мріє лише про існування в стилі колгоспу «Тихе життя». Напередодні голосування за незалежність України 1991 року рухівські агітатори зверталися передусім до шлунку українців, а не до почуття їхньої національної гідності. Пересічним громадянам було дуже важко збагнути, що шлунком думають лише тварини, а гідність і є тим чинником, який відокремлює світ людей від світу тварин.

На превелике щастя, вже підростає нове покоління українців, для якого спогади про «спільну вітчизну СРСР» та хвороб-ливе захоплення усім московським видаються збоченням. Цим молодим людям буде важко збагнути, чому Україні заборонено мати ядерну зброю. Вони ніколи не зрозуміють, чому політики, які виступають за двомовність та фактичний розпад держави, не прикрашають собою в’язничні камери та шибениці. Філософія «крайньої хати», піднесена до рівня державної ідеології, викликатиме у цих людей лише роздратування. Ці молоді люди, можливо, закінчують школи чи то ліцеї, можливо, вчаться на перших курсах українських університетів. Якась частина їх пройшла 1 травня Києвом, протестуючи проти нелегальної імміграції, та 6 травня — проти легалізації наркотиків. Цих людей не треба переконувати в тому, що вояки УПА є національними героями України, а рабиновичі і пінчуки — мерзотники.

Їх відносно небагато порівняно з тими однолітками, які обирають «Пепсі», але вони мають всі ознаки тієї панівної верстви, яка хоч і нечисленна, проте здатна стати горою за цілу країну. Принаймні мені хочеться вірити в те, що ті, хто народився наприкінці 1980-х — початку 1990-х, коли перемога ліберального дискурсу здавалася остаточною, здатні реанімувати справжню українську національну ідею.

Ігор СКРИПНИК
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com