МАГІЧНО НЕВІДСТУПНИЙ ОБРАЗ

Антики увінчані та увічнені

Слід визнати: магія наскрізної теми таки існує. Кортить швидше вишикувати — крізь час і простір — хоча б деякі з приступних фактів.

У цьому разі тема виринає така: образ нардепа (якщо ширше — то взагалі виборної особи) в історії людства (якщо вужче — то на окремих історичних путівцях).

За узвичаєним алгоритмом, перші епізоди — давньогрецькі.

Списки кандидатів у чиновники там ретельно перевірялися — викреслювали усіх, кому не було 30 років та хто вже обирався (крім стратеґів).

До речі, афіняни не ухилялися від громадських обов’язків, за виконання яких суддям платили три оболи на день, членам ради — аж цілу драхму. Та ще й обідали посадовці теж за державний кошт.

І рятуй Боже, кандидат на «депутата» був боржником — не сплатив податку чи не виконав роботи за призначеним підрядом... Виходу у нього не було — його суворо карали — бо ж ніхто, обдуривши народ, не мав права обіймати виборну посаду.

На кого ж обирали достойників?

Почнемо із державних скарбівничих. Ними могли стати тільки багаті, бо, в разі доведення їхньої причетності до розкрадання державної скарбниці, з них обов’язково стягували не-стачу.

Далі — стратеги-полководці. їх, досвідчених у військових справах, мало бути десятеро. На допомогу їм обирали такси-архів — 10 командирів піхоти, та двох гіппархів — начальників кінноти. А вони вже призначали командирів сотні воїнів — лохагів.

Усіх цих осіб обирали більшістю голосів.

А от жеребкуванням обирали дев’ятьох архонтів, один з яких ставав архонтом-епонімом. Саме його ім’ям позначався тяглий рік (того у істориків читаємо — було це за такого-от архонта).

Обирали ще — членів ради п’ятисот, суддів, 11-х наглядачів в’язниць, астимонів (відповідальних за чистоту і лад у місті), агораномів — тих, хто наглядав за збиранням податків, якістю харчів, розв’язували суперечки поміж покупцями та продавцями, хазяями майстерень та найманими працівниками.

За всіма цими «депутатсько-виборчими» обставинами проглядає одна достоту «грецька» деталька — вінок.

Перед тим, як почати промову, громадянин накладав на голову вінок, і цей оратор відразу ставав — зверніть увагу! — недоторканним. За образу «вінконосця» належав солідний штраф — 50 драхм. Але й ця сакральна особа знала: їй заборонено ображати присутніх, лаятися, вносити протизаконні пропозиції, що могли спричинитися до погіршення життя народу. За це йому і кара була відповідна: від заборони виступати до оголошення втрати ним честі та прав громадянина доти, доки народ йому не вибачить.

Немає у нас вінків на депутатські голови... А шкода — бо це ж не лише символ їхніх прав, а й обов’язків.

Священне право з двома «н»

Який же давньоримський «компонент» у збірному образі виборного урядовця всіх часів та всіх народів?

Тут просто грає-виграє одна «римська» дата, про яку, впевнена, ніхто й не згадає. Рік 449-ий до н.е. Консули Валерій і Горацій провели в інтересах плебеїв (після драматичних подій у середині V ст. до н.е., коли патриції пішли на деякі поступки плебеям) три закони. Це — право апеляції засудженого на смерть патриціанським маґістратом римського громадянина та обов’язковість рішень плебейських зібрань і для патриціїв. Нас же ця дата, попри важ-

ливість згаданих тут двох законів, інтриґує саме третім консульським рішенням: потвердженням на офіційному рівні недоторканності особи народного трибуна (додайте сюди ще й їхні права на захист дому). Знічев’я порахувала, і — уявіть собі! — вискочила як чортеня з табакерки кругленька дата.

Не забути б нагадати нашим нардепам відсвяткувати цьогоріч 2 455 років від встановлення у світовій грі, що зветься політикою, цього священного (і ніяк інакше) права. (Тільки прошу правильно вживати наголос при двох «н», у разі ж недоторканості з одним «н» — то це про інше, це стосується дівчат цнотливих, а не тих, ... ну, самі знаєте, — кому дьогтем ворота мазали.)

Спостерегла: детальки ліпляться до інших детальок (не будемо згадувати, що там у них ховається, — то вже інша тема). Так-от, пам’ятаймо, що у тому ж таки Римі влада народного трибуна була така, що усякого, хто б насмілився бодай словами образити трибуна, — карали на горло.

Отож римська недоторканність — це вам не «сюсі-пусі», і ні до чого нам розпатякувати про неї, хай навіть і у зв’язку з таким фундаментальним ювілеєм.

Двоголова ситуація

Трохи — про переспіви депутатської теми на ближчих теренах.

Почути їх нам допоможуть твори В.Самійленка, поета, письменника, державного діяча. Датовані вони 1906—1919 pp., тому спочатку про дві тодішні державні установи Російської імперії.

Державна рада — це був найвищий державний дорадчий орган у дореволюційній Росії (1810— 1906) та верхня «законодавча   палата»   (1906— 1917). Половина складу її обиралася, половина — призначалася.

А Державна дума — це представницька законодавча установа в Росії 1906—1917 pp. Вибори до неї були багатоступеневими, рішення її не мали юридичної чинності без затвердження їх Державною радою.

Суперечлива ситуація із цим «радо-думським» двоголовим орлом висвітлена В. Самійленком у фейлетоні із циклу «Розмова» (1906 p.). Оскільки «одну половинку кожного закону виробляла Дума, а другу половину — Державна рада», то «при добрій згоді Думи з Радою закони повинні виглядати, наприклад, ось як: «Всі громадяни мають право вільно дихати повітрям», — постановить Державна дума... А Державна рада додасть: «... але міру повітря, яку можна вживати на свою потребу кожному громадянинові, повинні заздалегідь призначити відповідні начальства».

Це, як ви здогадалися, стосується законотворчого процесу.

А як із виборами? На одному з етапів багатосту-пеневих  виборів  члена першої Державної думи від міста Києва його громада таки встругнула своєї: поразки зазнали праві (найреакційніші партії), а загальну перемогу здобули кадети.

У фейлетоні В.Самійленка «Про київські вибори» (1906) якраз і подано всі перипетії тих виборів.

Один із найпомітніших представників правих партій Д. Піхно виголошує post factum таке: «Хоч усі кияни й подали голоси за кадетів, але думка всіх киян ще не єсть думкою самого Києва. В усякім разі, до нових виборів недалеко: аби тільки Дума встигла з’їхатись і роз’їхатись, а тоді ми себе покажемо».

Зійшлися ж переможені на тому, що як обранці будуть їхати до Петербурга, то ще невідомо, як складуться обставини.

Можливо, і думки їхні поправішають, і поїзди їхні звернуть праворуч, їдучи так якомога далі: «Тоді ті ліві посли будуть цілком безпечні Думі, бо стануть крайніми правими, якщо дивитися на Думу від київських глядачів».

Сучасний читач не так занепокоїться можливою зміною поглядів депутатів (до цього ми звичні), як застановиться над отим сакраментальним: і тоді і зараз думка киян — є чи не є думкою самого Києва?

Збірний образ держ-установи подано в сатирі «Дума — цяця» (1907), а через нього «проглядають», звичайно ж, і образи держслужбовців початку минулого століття.

Про образ головний — «Дума дасть нові закони,

Добрі кари й заборони,

Ощастить вас невеличка

Дума — цяця-молодичка».

А вдоволені «суспільні вершечки» нехай споживають казенні і приватні «пиріжечки» цілком спокійно — «Не насупить свого личка Дума — цяця-молодичка».

Енергійно та яскраво прописаний образ Думи (вона — і серце, і любка, і голубка, і ягничка, і теличка) буквально проситься до сценічного втілення. Це до снаги хіба що Вєрці Сердючці. Але чи й вона потягне? Образ все-таки незвичний — Державна Дума. Та й депутати можуть не погодитися, — бо ж від аналогій ніхто не застрахований.

Простіше справа виглядає із віршем від року 1919 — «Діяч» (спокусилася на його передрук). Якщо за радянськими мірками, то це — образ партапаратника, а як по-сучасному— нумо, вгадайте:

«Я працюю ввесь вік для народу

(Якщо маю вигоду).

Полягти я для його готовий

(На перині пуховій).

Я — підпора громадського ладу

(Поки маю я владу).

Людям силу даю тільки первним

(Небожатам і кревним).

Всіх караю лихих і нечистих

(Ворогів особистих).

Я митець на закони державні

(Переписую давні).

Для проектів меткі в мене руки

(Без помоги науки).

На війні ж я сміліший за Ґонту

(Тільки б далі від фронту...)».

Прикінцеві «віньєтки»

Остаточно впевнююся: нардепівська тема таки нескінченна. Стосовно ж якоїсь магії — то й вона сумнівна.

Але кілька «віньєток» — як підсумок — у сховкові десь маємо. Ось перша. Латинський вислів, що звучить (як уголос проказати) майже пафосно: Qui nescit simulare, nescit regnare! A в перекладі — тільки й того: «Хто не вміє прикидатися — не вміє владарювати».

Друга «віньєтка» — від Т. Карлейля. Не дуже хочеться, а втім, процитувати мушу, відкинувши побоювання, що хтось зі «свіжо-обраних» задере носа: «Помічено ще з давнини, що боги рідко з’являють-ся поміж людей у такій подобі, щоб їх можна було впізнати...»

А от Д. Неру, намагаючись витлумачити «шляхетний» французький епізод, міркував так: «Було щось у самім повітрі Франції, що шугало в голови людей, і навіть феодальні сеньори були, певне, деякий час сп’янілі від цього нового вина свободи... Це був чесний і щедрий жест...»

Розмірковуючи ж у контексті сьогодення, гадаєш, що ж таке мало б «шугонути» у голови наших «щойно з’явленних», аби вони самовіддано працювали задля народу?..

Остання «віньєтка» — з часів Російської імперії. Посадовець — дійсний статський радник (це — чин 4-го класу, що приблизно відповідав званню ґенерал-майора). Людина совісна. Крізь нашарування років і подій чуємо його уболівання: «Вся моя слава— Україна, якби я їй добра хоч на мачину зробив, то б мені і була слава, я більшої не хочу». Ім’я держслужбовця — Панас Якович Рудченко, він же — Панас Мирний.

Інна ФІЛІППОВА