Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

КОАЛІЦІЙНА ЕПОПЕЯ, АБО ДОЖИВЕМО ДО 22 ЧЕРВНЯ

У «Персоналі Плюс» від 31 травня — 6 червня ц. р. надруковано допис С. Васильченка «Тектонічно-расовий розлам України: добре це чи погано?»

Там, зокрема, розповідалося про те, як особлива енергія — геоплазма — впливає на тривалі цивілізаційні рухи. А зараз на розвиток цієї теми пропонується конкретне питання, яке годує політологів і репортерів: укладення коаліції українських політиків після виборів 2006 року. Ми спробуємо показати зв’язок між дією геоплазми й коаліційною епопеєю та передбачити, коли і чим усе це закінчиться.

Передусім про глибинну суть того, що коїться нині у світі. Планета переживає міжепохальний переворот, пік якого припаде на 2015 рік. Україна відіграє в ньому доволі помітну роль і задля цього здобула свободу. Однак процес її унезалежнення ще не завершився — на цьому шляху вона відбула вже кілька змін, а 2003 року почався етап її остаточного звільнення. Чому саме цього року, а також про місію Подніпров’я на рубежі епох зацікавлений читач може дізнатися з «Розламу», а тут ми зосередимося на коаліції.

Щоб збагнути її сенс, згадаймо: будь-який цивілізаційний злам розвивається через перехідне двовладдя, співіснування старого і нового світів. Це відомо кожному, хто вчився у школі. Однак не всі, либонь, звертають увагу на конкретні рушії подій. А тут своя специфіка. У боротьбі зі старою епохою нова нарощує тиск, нарешті настає момент врівноваження сил. Тоді епохи намертво зчепляться в борцівських обіймах і заблокують одна одну. Політичний рух зупиниться, і це судомне «затужавіння» може тривати місяцями, аж доки формація, що відживає себе, не знесилиться. Після цієї розв’язки рух відновлюється і все йде до остаточної перемоги новоепохального стану з добиванням староепохальних пережитків. Доволі тривала зупинка розвитку під час залізобетонного протистояння є головною закономірністю не тільки всякого системного перевороту, а й усіх його підсистемних періодів, етапів, підетапів та ін.

Під час свого звільнення Подніпров’я відбуло всі необхідні перетворення. Спочатку — перехід від радянсько-московитського рабства до етапу двовладдя, на якому Україна сформувала власні внутрішні структури, але разом з тим залишалася під лапою Москви. Зазначимо, що кожен етап зламу має свій «вступний», перехідний підетап. Так ось, підетапний поворот до етапу співіснування епох забезпечив «скороминущий» Л.Кравчук, а далі вже діяв «багатовекторний» Л.Кучма. Аж ось з 2003 року почалося остаточне звільнення України і добивання в ній пережитків двовладдя. Основу для цього заклала перемога очоленої В. Ющенком «Нашої України» на виборах до Верховної Ради 2002 року. Ця подія вкупі з перемогою Ющенка на президентських виборах 2004 року — це крах «епохи» Кучми. І Ющенко тут мав відіграти роль Кравчука.

У дописах, опублікованих в «Українській газеті Плюс» у 2004—2006 роках, ми доводили, що укроцентричний, але угодовський   за  своєю   натурою Ющенко не може звільнити Україну від староепохальних впливів, уособлених передусім у залежності від Москви. Його завдання — лише забезпечити підетапний поворот від етапу двовладного кучмізму до етапу цілісного укроцентризму, а далі остаточно звільняти Україну будуть уже «одновекторні» політики... Забезпечивши поворот, Ющенко на цьому, по суті, вичерпає свою швидкоплинну історичну роль, і вже після виборів 2006 року, зацитуємо тут самих себе, «Тимошенко як не одразу, то незабаром стане в Україні персоною номер один». Проти кучмізму «помаранчеві» виступили єдиним фронтом,але на Майдані чітко виявилися дві їхні лінії — поміркована Ющенкова й ультра-революційно-антиугодовська Тимошенко. І після спільної перемоги розкол у їхніх лавах буде просто неминучим...

Як нам гадалося, так і сталося. 2005 року двоїстий Ющенко на догоду Москві позбавив Тимошенко прем’єрства, бо вона аж надто жваво виступила проти староепохальних ідей. Тим самим він змусив її піти самостійним шляхом, і на виборах до ВР 2006 року БЮТ випередив «Нашу Україну». Як можна зрозуміти з преси,   ющенківці  були

цим просто ошелешені. А справа тут проста — на виборах розпочався підетапний перехід від поміркованого укроцентризму до максималістського, безкомпромісного. По суті, Україна переживає зараз маленький міжепохальний переворот. Отож бо ми нині й спостерігаємо як-найкласичніший ступор, цілковиту зупинку руху. Ющенківська і тимошенківська «епохи» заклякли в борцівських обіймах і блокують одна одну, намагаючись схилити «коаліційний процес» на свою користь. Ну і скільки ж ці обійми триватимуть? І чим вони закінчаться? Чи є тут якась система? Є, і ми її відкрили. Ось вона.

Стародавні люди починали новий рік з весняного рівнодення — 22 березня за новим стилем. Цей день вони вважали почат-ком будь-яких значущих зламів. Чому? Вся річ у геоплазмі. Для тих, хто не читав «Розлам», скажемо, що ця енергія спричинює в організмах генетичні зміни (зокрема й змінює людський мозок, а отже, і спосіб мислення) і тим самим рухає життя вперед. Вона виникає в гранітах, які залягають у земній корі, в умовах тектонічних струсів та деформаційних притягань з боку небесних тіл. На рубежах астрономічних циклів у Сонячній системі виникають критичні протистояння, які викликають справжні вибу-хи земної геоплазми, унаслідок чого цивілізація різко змінюється. Однак геоплазма не тільки зава-лює епохи — в помірних дозах вона впливає на лю-дей, збуджує центральну нервову систему. Отож рівень політичної бороть-би прямо залежить від геоплазмової активності. Ось як це відбувається упродовж року.

Найпотужніший у сенсі гравітаційних притягань наш космічний сусіда — Сонце. Земля обертається навколо своєї осі — отже, на неї діє деформуюча відцентрова сила. Найбільша кутова швидкість обертання і відповідно найпотужніша відцентрова сила спостерігаються на найбільшому діаметрі планети, тобто на екваторі. Земля кружляє навколо Сонця, і через нахил земної осі світило протягом року мандрує небосхилом з південної земної півкулі до північної, а потім — навпаки. У цих мандрах воно двічі — на весняне (22 березня) і осіннє (22 вересня) рівнодення — перетинає екватор, а на літнє (22 червня) і зимове (22 груд-ня) сонцестояння займає найвіддаленіші від екватора точки. Отже, у березні і вересні екваторіальна відцентрова сила єднається з притяганням Сонця, і напруження у планетарному гранітному шарі досягає річного максимуму. Відповідно і геоплазма найпотужніша. А у червні й грудні деформації в гранітах найменші, бо тоді відцентрова сила і сила сонячного притягання найрозконцентрованіші (діють у різних напрямах під найбільшим протягом року кутом). Тож у березні й вересні люди збуджуються найбільше, а у червні і грудні — найменше.

З огляду на все сказане зрозуміло, що зав’язку політичній боротьбі в тому чи іншому році дає геоплазмовий спалах у районі 22 березня. Затятість понад усяку міру розпалених ідейних супротивників у ті дні сягає критичної точки, про жодні угоди не йдеться, і взагалі всякий політичний рух зупиняється. Ця часто просто-таки безтямна взаємна блокада триває аж до літнього сонцестояння, коли знесилена гео-плазма повертає людям певну адекватність мислення і відчиняє шлюзи перед якимось рішенням, порозумінням, тим самим зрушуючи ситуацію з місця. Далі знову наростає напруження з піком на 22 вересня, а в районі 22 грудня відбувається остаточна розв язка інтриги року. Коротше кажучи, ми бачимо тут замкнений річний цикл зародження, розвитку й остаточного оформлення того чи іншого політичного зсуву.

Приклади? Будь ласка. Після перемоги «Нашої України» 2002 року на виборах до ВР (до речі, це сталося наприкінці березня) кучмізм затіяв «конституційну реформу», яка б знецінила можливу перемогу В.Ющенка на гряду-щих президентських виборах. «Реформа» просувалася так справно, що вже не сумнівалися в її перемозі. Голосувати за її проект замірялися 23 березня 2004 року. Аж раптом 22 березня В.Литвин чомусь посварився зі С.Гав-ришем і відмовився починати голосування. І край! «Реформа» як у стіну увіг-налася. Несподівано втративши механізм боротьби, кучмізм опинився у ступорі, а в усьому нашому політи-кумі спостерігалася якась безладна шарпанина... Так само раптом 23 червня проект «реформи» попередньо схвалили, ситуація зрушила з місця, почалася виборча кампанія. Тепер можна було блокувати рух заново. Протистояння епох досягло просто-таки страшних обрисів, і 22 вересня було озвучено намір оголосити Верховну Раду недієздатною, тобто дезорганізувати все суспільне життя. Апофеоз суцільної неадекватності... Потім розв’язка року — вибори. Третій тур 26 грудня — остання крапка в усьому укроцентричному перевороті й розпруженість.

А ось 2005 рік. Якщо під час усіх попередніх визвольних змагань епохи в Україні просто боролися, то тепер, під час остаточного звільнення (що було засвідчено перемогою «помаранчевого» Президента), почалася «остання й рішуча» війна на знищення. Січень, лютий, березень— усі відпочивають, відпружуються і братаються. На межі березня і квітня (пригадуєте?) — арешт донецького голови Б. Колесникова. Одразу ж загув Донбас, з’явилися намети протестувальників у Києві... і пішло-поїхало, річний цикл нового під-етапу боротьби України за волю набирав обертів. За всіх минулорічних інтриг московські й вітчизняні прихильники староепохального життя головний удар націлили на ультра-революціонерку Тимошенко. Двоїстий Віктор Андрійович, звісно, підтримати її максималізм і добити стару епоху просто-таки не міг. Отим-то й вчинив під час вересневої неадекватності «контрреволюційний відкат», уклавши меморандум з В.Януковичем (тобто, по суті, амністувавши кучмізм) і розправившись з Тимошенко. До того ж Ю.Єханурова призначили на посаду Прем’єра не коли-небудь, а саме 22 верес-ня! Далі — здавання позицій перед Москвою. Розв’язка року — грудневе навкологазове напруження, 22 грудня — перша прилюдна погроза закрутити Україні кран. Пряме, без усяких попередніх евфемізмів, оголошення війни.

Під знаком розпалювання війни на знищення спливли усі перші місяці 2006 року. Московити та їхні українські агенти нарощують тиск на всіх фронтах суспільного життя (сказ у Криму навколо американського корабля — з тієї ж опери). Україна в небезпеці і конче потребує безкомпромісних, неугодовських укроцентристів. Зав’язка виходу їх на політичну авансцену сталася на виборах 26 березня — після затишшя і млявої виборчої кампанії у січні, лютому та першій половині березня. Юлія Володимирівна зопалу зажадала «помаранчевої» коаліції вже наступного дня після виборів, але ж, звісно, такі речі швидко не роблять. Інтрига перемоги тимошенківської «епохи» повинна розгорта-тися протягом усього року — за описаною вище схемою. Початкова стадія тут — глухе протистояння, зу-мовлене геоплазмовим ударом весняного рівнодення. З огляду на все сказане в цьому дописі можна не сумніватися — попри всі заяви близького укладення коаліції, справжнє розблокування коаліційної епопеї станеться або 22 червня, або протягом кількох днів після цієї дати. Потім у районі осіннього рівнодення буде знову якась криза, а остаточно рік розв’яжеться на зимове сонцестояння.

У якому напрямку розкорковуватимуться політичні герці і хто з ким ук-ладатиме ті чи інші коаліції — того ми, звісно, не знаємо, тут можливі всякі варіанти. Однак знаємо глибинний принцип подій видимих,  що «на поверхні».

2006    року «Наша Україна» опинилася в тій самій ситуації, що й кучмізм у 2002-му. І порівняно з цілісними новоепохальними укроцентристами БЮТівського типу двоїсті «нашоукраїнці» — уже пройдений підетап, «стара епоха». То ж хай би як там було, у кінцевому підсумку Юлія Володимирівна (не важливо, на якій посаді) має бути висуненою на роль провідного українського  керманича. І від 2007 року головними політичними гравцями у нас повинні бути уже не «Регіони» та «Наша Україна», а «Регіони» та БЮТ.

Ось таке наше пророцтво.

Сергій ВАСИЛЬЧЕНКО,
Наталка ХОЛОДНА

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com