УКРАЇНСЬКА ОСВІТА: ГАЛЬМА ПРОГРЕСУ

Не безпідставно вважається, що освіта є однією з найвирішальніших сфер забезпечення суспільного прогресу.

Водночас вона об’єктивно залишається однією з найконсервативніших, тобто такою, що надто важко піддається прогресивному реформуванню. Це так. Однак саме ця сфера на історичних зламах існування держави має передусім змінюватися в інтересах особистості і суспільства, а тому апеляції до її консерватизму і недоречні, і безглузді. І справді, за роки незалежності з приходом кожного нового міністра і кожного нового складу Міністерства освіти і науки звучали революційні обіцянки доконче радикально реформувати галузь. Результати цих намірів добре відомі і суцільно невтішні. Не вдаючись до багатьох аргументів, за якими беззастережно проглядається і досить низький рівень української освіти, і незадоволення нею громадян, приведемо лише кілька цифр соціологічного наукового моніторингу, що його здійснив Інститут соціології НАН України з 1992 року й донині. На запитання «Чи відповідає характер Вашої теперішньої роботи Вашому професійно-освітньому рівню?», відповіли «ні» 2002 року 30,0%, 2006 року — 32,3%. Тобто негативна динаміка за п’ять останніх років надто помітна. Цілком незадоволеними рівнем своєї освіти 2002 року були 40,2% опитаних, а 2006 року — 39,9%. Фактично кожен другий громадянин. І тут, як видно, позитивних зрушень також немає. (Н.Паніна. Українське суспільство 1992—2006: соціологічний моніторинг. — К.: Інститут соціології НАН України, 2006. - С 75). Найпомітнішими при цьому є саме ті вади розвитку української системи освіти у незалежній Україні, які даються взнаки у всій системі управління суспільством, та й породжують, зберігають його незадовільний стан. З іншого боку, кардинальні зміни в політичній та економічній сферах за останні п’ятнадцять років нашого державотворення не супроводжувалися:

а)  заміною старих управлінських кадрів новими;

б)  заміною старих моделей і методів новими моделями і методами управління.

Тобто переважна більшість фахівців, сформованих як керівники ще в умовах відомої командно-адміністративної системи, виявилися елементарно неспроможними ефективно працювати в умовах ринку, демократизації суспільства і відповідної господарської самостійності. Та їм цього і не хотілося, не було потреби і внутрішніх стимулів.

З іншого боку, нова українська система освіти завдяки головним чином тим самим тоталітарно-соціалістичним керівникам освіти, власне, і не стала новою, бо не змогла якісно підготувати достатню кількість фахівців, спроможних забезпечити нормальний перехід від планової радянської економіки до ринку, від тоталітарної партійної диктатури до реальної демократії. Відомо ж, аби радикальні суспільні трансформації стали реальністю, треба перенавчити новому мінімум третину продуктивного населення. На жаль, в Україні цим ніхто і ніколи не зай-мався. Відтак українська освіта як важливий соціальний інститут не лише прогресивно не трансформувалася, а й — і це найголовніше — тепер відповідальна за суспільно-політичну ситуацію у державі. Це сталося не тому, що «освіта не хотіла», а тому, що «не змогла». І ще довго не зможе, аж доки не зміняться дві речі висхідного, принципового характеру: ставлення до освіти як суспільного інституту і система управління освітою. Перше пов’язане зі статусом, пріоритетною роллю освіти (державна підтримка, фінансування, інноваційний розвиток). Друге: освітою не повинні керувати люди, які працювали за планово-розподільної економіки і просякнуті комуно-соціалістичною ідеологією.

Чи не найоптимальніше шляхи реформування освіти в Україні відповідно до завдань демократичного суспільного розвитку все ж визначено у відомій державній програмі «Освіта (XXI століття)». Нагадаємо, що наріжними каменями цієї програми були:

а) орієнтація на інтегральні курси, пошук принципово нових підходів до структурування знань як засіб цілісного розуміння засвоєння світу;

2) створення умов для саморозвитку і самоосвіти молоді на основі новітніх педагогічних, інформаційних технологій; формування духовно багатої, моральної цілісної особистості на засадах передусім національних цінностей і ідеалів.

Щодо останнього, то українська освіта, і вища поготів, нині потребує не так викладача-професіонала, як викладача-громадянина, людину високої моральності і національно-патріотичної спрямованості. І розпочати треба, як, власне, і передбачалося програмою «Освіта (XX століття)», із запровадження в навчальний процес курсів професійної етики, людинознавства, українознавства та відповідного стимулювання діяльності викладачів, які, окрім знань, формують особистість, виховують у молоді високі громадянські, патріотичні почуття. Про це швидко забули, як і про саму програму. Схоже, така сама доля чекає і на сумнозвісні болонські угоди, домовленості, прожекти, бо освітою керують ті ж, хто керував нею і за КПРС та КПУ Досягти бодай невеликих позитивних зрушень у розвитку вітчизняної освіти можливо лише за умови чіткого державницького усвідомлення: яку освіту ми мали і яку хочемо мати. Те, що радянська система освіти була достатньо розвинутою і авторитетною (для вимог і потреб радянської системи!) — незаперечна істина. Однак нині вона нас не влаштовує. Тепер, в умовах ринкових відносин, немає і не може бути уніфікованих планів і програм, єдиних освітньо-професійних характеристик, інституту розподілу й закріплення молодого спеціаліста.

Колись випускникові вищого навчального закладу, коли він приходив на виробництво, казали: «А тепер забудьте все, чого вас навчили в інституті». Бо треба було уніфікувати управління не якоюсь окремою установою, а всім суспільством, звести до елементарного спрощення індивідуальні запити, потреби, якості окремої особистості, доводячи, що існує якийсь «радянський народ», і не інакше. І справді, система освіти в СРСР, Україні, якщо в чому й досягла в минулому великих успіхів, то це в уніфікації. Усіх навчали добре, але навчали одного й того ж. Інша справа, що потім випускники теж були різними. Фактично освіта тоді не враховувала ні етнонаціональних, ні територіальних, ні будь-яких інших особливостей України, яка була і є поліетнічною, поліваріантною державою. Тобто потрібно усвідомити, що освіта в Україні за багатьох обставин і об’єктивних умов не може бути, як раніше, унітарною, уніфікованою — з єдиними навчальними планами, програмами, викладачами. Ринок, суспільні відносини потребують освіти багатоукладної, інноваційної, конкурентної. Це означає, що монополія держави на освіту, освітні послуги є не лише абсолютно неможливою, а й небезпечною. Та ця монополія, якщо брати до уваги ліцензування, акредитацію, роботу з кадровим складом, бюджетне фінансування — турбота номер один для МОН, місцевих органів освіти і науки.

Де ж основна причина такого стану української освіти? За роки незалежності склалася парадоксальна і небезпечна ситуація, коли соціально-економічна сфера існує нібито сама собою, як і наука та освіта. Так ніхто з освітян не зможе достатньо аргументовано пояснити, на яких же засадах формується те сумнозвісне державне замовлення на підготовку фахівців, за яке відважно борються ВНЗ і яке нині зменшилося навіть порівняно з радянськими часами. Нині ні Міністерство економіки, ні Міністерство освіти і науки не здійснюють серйозних моніторингів, аби вияснити, які спеціалісти найбільше потрібні державі нині, а які — будуть найбільше потрібні в майбутньому. Нині усе це робимо наосліп. Дуже хочеться дожити до ситуації, коли в Україні фахівців замовлятимуть не лише окремі галузі, а й окремі структури, підприємницькі установи. Вони, як відомо, намарне коштів не витрачають. Більшість світових освітньо-наукових систем, зокрема європейська, розвиваються залежно від її потреб людини, її запитів. Тобто — зсередини. Ми ж і в освіті все впроваджуємо згори. Уже давно МОН має разом з Міністерством економіки та Міністерством праці запровадити конкурсний розподіл бюджетного замовлення, без поділу ВНЗ на державні і недержавні, розробити програми підготовки спеціалістів з перспективних (найперше для економіки) інноваційних спеціальностей.

Щоб далі не сперечатися навколо проблеми авторитету української вищої освіти, треба просто надати ВНЗ максимум автономності. Як і в усьому світі, українська освіта має працювати на результат. Результат — це аб-солютно конкретна якість підготовки фахівця.

Якщо він працевлаштовується, задовольняє працедавця і структуру, в якій працює, то це і є позитивний результат діяльності конкретного ВНЗ. Нині в пресі постійно наголошується, що жоден з університетів України не входить до числа п’ятисот найкращих університетів світу. Українська система освіти не може стати по-справжньому конкурентоспроможною у Європі і світі з багатьох причин. Одна з головних — позбавлення її наукових засад. Йдеться про штучний поділ науки на академічну і науку ВНЗ, про дедалі більший їхній занепад, особливо останньої. Звісно, це досить різні гілки єдиної суспільної галузі. Перша —  академічна наука — більш фундаментальна, базова, пов’язана зі статусом держави, її економічним і науково-технічним потенціалом. Друга — більш прикладна, конкретна, пов’язана з навчанням і підготовкою майбутніх фахівців, тобто з духовними, гуманістичними засадами. Отже, їхній розподіл має відбутися свідомо, розумно, відповідно до загального суспільного прогресу, а не штучно, спрощено, як це було у перші роки після жовтневого перевороту. Адже наука давно стала власністю. Власністю інтелектуальною. Безврахування цієї обставини, за байдужого ставлення до науки, результатів розробок, особливо у гуманітарній та соціальній сферах, Україна приречена на кризу управління, кризу управлінської культури, що базується головним чином на наукових засадах.

Тоді як у світі намагаються усьому дорослому населенню дати вищу освіту, в Україні — з подачі нинішнього керівництва МОН — запущено для широкого розголосу дві надто примітивні і шкідливі ідеї: в Україні надто багато ВНЗ, особливо філій, інших відокремлених підрозділів, а тому їх кількість треба скоротити; багато приватних ВНЗ, які надають неякісні освітні послуги, а тому, знову ж таки, їх треба закрити. Зазначимо ще раз: якість фахівців оцінює ринок, виробництво, споживач. «Нерентабельні», недосконалі ВНЗ самі собою зникнуть.

Спробуйте назвати бодай десяток ВНЗ, які останнім часом отримали серйозну підтримку не лише окремих великих корпорацій, об’єднань, а й самої держави, того ж таки МОН. Зробити це майже неможливо. І питання не лише у державному фінансуванні освіти, айв розумній автономії ВНЗ.

їхній самоврядності, праві працювати в правовому полі держави, але без тоталітарного, до краю забюрократизованого контролю. На поверхні найгостріша суперечність: з одного боку, держава через низький економічний потенціал неспроможна належним чином підтримати освіту, а з іншого — передусім зусиллями МОН України — замість стимулювання підтримки освіти дедалі більше бюрократизує відносини в системі освіти і з освітою. Про держзамовлення йшлося. Додамо сюди максимально забюрократизовану систему ліцензування й акредитації освітньої діяльності, брак стимулів у розвитку вищої освіти економічних, підприємницьких структур; вкрай знівельовану, примітивну систему підготовки фахівців вищої кваліфікації (аспірантура, докторантура, ВАК), дискримінацію так званої недержавної системи освіти. Те, що муніципальні, приватні та ін. «недержавні» ВНЗ усі роки незалежні України головним чином боролися й борються за існування, мало хто стане спростовувати. І це тоді, коли нинішня мережа ВНЗ створювалася і функціонує (відкриття ВНЗ, ліцензування, акредитація) тільки з благословення держави (законодавча база) та конкретно МОН як вищого виконавчого органу держави стосовно освіти і науки.

Кому ж заважають недержавні заклади освіти, які не беруть ні копійки з бюджету, створюють додаткові робочі місця, залучають додаткові кошти для освітніх послуг, інтегрують освіту України у світовий простір, платять податки (за рахунок яких, власне, значною мірою і фінансується державна система освіти)?! Може на це дадуть відповідь ті, які керують освітою в державі і роблять усе, аби таку систему освіти повністю дискредитувати? Бо ж чим пояснити спроби С.Ніколаєнка знищити МАУП, позбавивши її відокремлені навчальні підрозділи ліцензій, або закриття створеного майже десятком авторитетних організацій Навчально-науково-виробничого комплексу «Туризм, готельне господарство, економіка і право». Перелік знищеного в системі освіти за останні два роки займе багато місця. Доцільніше було б запитати «державне» освітянське керівництво: а що взагалі останніми роками в сис-темі освіти України створено, що відкрито на догоду людині і державі?

Нова система освіти можлива, коли є нові, інноваційні навчальні заклади, що мають зовсім інший рівень інновацій-ної культури. Така культура не зводиться лише до суми знань, а передбачає нову якість навчального прогресу, кардинальні, базові перетворення у змісті, формах і методах навчання і виховання, в управлінні навчальним закладом, у переведенні його з режиму просто функціонування у режим постійного прогресивного розвитку, самовдосконалення. Доки не буде розуміння глибинної суті перерахованих проблем української освіти на найвищому — державному — рівні, прогресивних змін у цій сфері очікувати марно.

Микола ГОЛОВАТИЙ
ректор МАУП,
доктор політичних
наук, професор