ГЕНЕРАЛИ ВУЛИЦЬ І ПІДВОРОТЕНЬ

Якось на трамвайній зупинці я помітила хлопця років одинадцяти. Брудне землисте обличчя, затуманені очі. У руках тримав пакетик з клеєм.

Здебільшого повз хлопчика байдуже проходили, тільки зрідка кидали презирливі погляди. А одна літня жінка підійшла, пригостила полуницею і забрала пакетик з дурманом. Якою щирою подякою сповнилися ті очі!..

За офіційними даними, на обліку служби зі справ неповнолітніх стоїть більш як 145 тисяч дітей (а скільки ж їх насправді поневіряється вулицями міст та містечок України?). Для порівняння: в українській армії приблизно 245 тисяч. Отож можна вже говорити про появу «генералів українських піщаних кар’єрів». І не тільки. Експерти б'ють на сполох: середній вік безпритульних дітей становить 13 років. До того ж майже половина їх - дівчатка. Кожна третя дитина не закінчила жодного класу середньої школи. Україна втрачає не лише розумовий потенціал, а й свій майбутній генофонд. Крім того, малолітні бродяжки дуже часто стають об’єктом уваги злочинних угруповань. Їх використовують у жебруванні, крадіжках, дівчаток (а іноді й хлопчиків) - у проституції,  зйомках порнофільмів, перевезенні наркотиків. Іноді способи використання бродяжок просто-таки середньовічного характеру. Так, недавно в Одесі затримали ворожку, яка пила кров безпритульних дітей. А приманювала нещасних обіцянками погодувати. Натомість давала їм нюхати клей та поїла горілкою з якимись домішками, після яких діти непритомніли. То чи буде її покарано? Навряд чи. Бо ті діти,  яких після затримання ворожки міліція відправила до дитбудинків, втекли з них.   

Упродовж усіх років незалежності в Україні не було центрального органу, який займався б справами всиновлення дітей. Так, були і є опікунські ради. Однак їхні функції чітко не визначено, у них працюють здебільшого чиновники, для яких важливою є лише звітність наприкінці року. Тільки 27 березня 2006 року створено Державний департамент з усиновлення та захисту прав дитини. Одне з його завдань - здійснення заходів із запобігання дитячій бездоглядності та безпритульності. До того ж, як обіцяє Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту (якому і підпорядковано Держдепартамент), до кінця цього року в Україні буде створено 93 будинків сімейного типу, 486 родин візьмуть на виховання знедолених дітей. Однак чи ці заходи вирішать цю проблему? І взагалі, хто винен, що дитяча безпритульність набрала в Україні таких масштабів? Батьки? Чиновники? Чи суспільство загалом?   

Дуже часто чиновники звинувачують батьків у байдужості до своїх дітей – мовляв, не приділяють уваги своїй дитині, то вона й втікає з дому. Це було актуально в середині 90-х. Нині ж діти втікають не лише з неблагополучних сімей, де батьки п’ють або вживають наркотики, - непоодинокі випадки, коли на вулиці опиняється дитина з досить заможної родини. Брак контакту між дитиною та батьками теж є причиною цієї проблеми. Часто у заможних родинах спершу дитину виховують в атмосфері вседозволеності, а у 12-13 років починають вимагати відповіді за свої вчинки, до того ж у дуже жорсткій формі. Виникає конфліктна ситуація. Дитина починає бунтувати. А згодом і втікає з дому.    

Останні кілька років психологи говорять про новий різновид безпритульності, коли батьки у пошуках заробітку вимушені виїжджати за кордон і залишають дітей або на дідусів та бабусь, або на сусідів. Так діти потрапляють «на вулицю». Хто в такому разі винен, що дитина бродяжить? Батьки, які прагнуть поліпшити життя своїй родині? Навряд чи. Згідно з даними Федерації профспілок України, кожен шостий з десяти українців живе за межею бідності. Їх доходи менші за прожитковий мінімум, який для дітей до шести років становить 410 грн щомісячно, від 6 до 16 років – 527 грн, для працездатних – 496 грн, для пенсіонерів – 359 грн. Хіба можна на ці гроші утримати дитину?

Окрім економічних та внутрішньородинних причин бродяжництва є ще причини загальнонаціональні. Хто з вас, побачивши брудну дитину з клеєм у руці, не відвертав очі? Наші серця занадто загрубіли. Навіть у дитсадках та  школі на дитину з неблагополучної родини дивляться як на майбутнього злочинця. Не завжди вчителі, помічаючи, що учень з такої родини починає часто пропускати заняття, що стає дуже знервованим, починають бити на сполох. Радше воліють промовчати та залишити все це на розсуд батьків. Так, в учителів теж  свої проблеми. Однак вони ж вчителі. Чи легко було герою «Педагогічної поеми» Антона Макаренка зробити людей з малолітніх злочинців? 

Бродяжити починають не лише діти з родин, а й вихованці дитячих будинків. Незрідка дітей жорстоко б’ють. Буває і навіть працівники дитбудинків змушують вступати їх в інтимні стосунки.    

Запам’ятайте, панове чиновники, історію про хлопця на зупинці. Замість докоряти дітям про їхній спосіб життя, тричі подумайте, що ви зробили б для таких дітей, аби вони не опинилися «на вулиці». І пам’ятайте: суспільство виживе лише в тому разі, якщо не втратить почуття сорому.