Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

КОЛО ВІТРОВЕЄ

Міф — то є метафора того, що його годі описати у будь-який інший спосіб.
Карл Саган

Вам снився коли-небудь вітер? Так-так, саме вітер, а не повалені ним дерева, бриніння напнутих ним дротів, хвилі, що ось-ось накотяться на вас... У бажанні почути якнайточнішу відповідь і полягає спроба визначити — з позицій винятково чуттєвих, емоційних, — яким він, той вітер, є.

Одразу зринає одна з характеристик вітру: невидимий. А й справді, хто бачив вітер?! Отож бо й воно...

З іншого боку, якщо вітер — одна із субстанцій, чи то пак названих ідей Творця, то хіба ж можливо побачити оту ідею, хай навіть послану Богом. Хіба можливо зробити її видимою?

Дати принаймні хоч почасти ствердну відповідь на це запитання можна, лише ступивши на стежину Країни Міфології. Тільки там — обережно відгортаючи часові нашарування, сприймаючи її матеріалістичні та ідеалістичні складники, — можна зрозуміти сутність багатьох компонентів нашої прадавньої культури.

Говорячи про вітер, очевидно, слід почати з повітря. Що це? Відповідь проста: суміш газів, з яких складається атмосфера; водночас це і середовище побутування рослинного та тваринного світів.

В українській міфології культ повітря постає в іпостасях, від нього похідних, але водночас і взаємопов’язаних. Це можна пояснити, оскільки предметом зацікавлення, а то й пошанування, не може бути щось, до чого не доторкнешся, що не побачиш, не намалюєш. (У контексті теми вітру наведемо загадку про нього: «Прийшов хтось та взяв щось; бігти за ним, не знаю, за ким, бо пішов туди — не знаю куди».)

Ви помітили, що логіка викладу набуває якихось дивних, ледь не магічних обертів: і вітру як такого ніхто не бачив, і повітря ніхто не мацав. Ще й одне мусить «представити» інше.

А вихід, повторимо, один — спробувати розшифрувати, бодай почасти, деякі з метафор Країни Міфології.

За прадавніх часів вважали, що простір, заповнений повітрям, розмірами більший, аніж земля, що на нього «спирається» небо, а земля «відпочиває».

Наші пращури вірили, що земних елементів чотири: вода, вогонь, земля і повітря. До речі, тризуб-трисутність як символ є ще й втіленням одразу трьох стихій — землі, води й повітря.

Не забуваймо, йдучи предківськими стежками Країни Міфології, ще одну, всуціль метафоричну стихію, яка водночас має безпосередній стосунок до вітру. Це стихія мовна. І чого тільки в ній не мовлено про вітер!

— Вітер в голові — про людину легковажну, непевну.

— Плювати проти вітру — діяти невмотивовано, безглуздо.

— Яким вітром — як, з якою метою?

— Змінився вітер фортуни — змінилася доля.

— Розвіятися по вітру — щезнути, пропасти назавжди.

— Вітер у кишенях свище — без гроша за душею, марнотратник.

— Дивиться, звідкіль вітер повіє — про людину нещиру, людину, яка не має власної думки.

— Вітром підбите — бідацький одяг, непридатний до холодної пори.

— Посієш вітер — пожнеш бурю — за лихі вчинки буде й розплата.

— Хто вітрові служить — тому димом платять — як пристанеш до лихих, то й сам набідуєшся.

А от в одній із загадок вітра названо баским коником:

«Летить коник, басує,
Полем-долом пустує.
Ніхто його не впіймає,
І ніхто не загнуздає».

Вітер — явище і могутнє, і масштабне. Про це свідчить наступна загадка: «Є на світі кінь — всьому світу не вдержати».

Відчуваючи власне безсилля перед несприятливими та непередбачуваними природними явищами, людина намагалася вловити в їхніх проявах певні ознаки, згруповуючи їх так, щоб тлумачення водночас було й попередженням. Ось фрагменти народного прогностика:

— Вітер з півночі наносить холоднечу, сніг і, зрештою, зиму.

— Сильний вітер віщує дощ.

— Змінний вітер — ознака близької бурі.

— Вітер з півдня — бідним батько.

— Вітер добрий при стозі, а злий при морозі.

— У жовтні вітер зі сходу — буде холодна зима.

— Сильний північно-східний вітер у листопаді — бути дощу або мокрому снігу.

— Західний вітер — на вологу.

— Як взимку постійно віє холодний вітер, влітку виб’є хліб градом.

— Як ся вітер крутить — то ся погода засмутить.

І ще кілька прислів’їв та приказок, у яких головний персонаж — вітер:

— Вітер надворі — радість і горе.

— Вітер дує, хоч не знає, що погоду він міняє.

— Вітер подме — сліди замете.

— Не всякі сліди вітер піском заносить.

— Вітер рукавом махнув — дерева нагнув.

Гадали, що вітер мав і свого предка. Це батько всіх вітрів — Стрибог. У записі переказу (середина ХІХ ст.) розповідається про старий вітер. Зображення його страшного обличчя із закованим кільцем ротом бачили на хорах Мгарського монастиря (на Лубенщині). Люди були впевнені: коли старий подме в щілинки між губ — буде буря. А «коли б йому губи розкувати, і він дмухнув би на весь рот — здмухнув би усе на світі, гори й долини зрівняв, кінець світу був би… Оповідають, що колись розкують йому губи…»

Згадується Стрибог і у «Слові о полку Ігоревім» вже як дід вітрів: «Се вітри, Стрибожі внуки».

За однією з версій причиною появи вітру вважали якихось чотирьох таємничих істот. Вони начебто дмухають з чотирьох кінців землі на розпорядження головного «відтродмуха» (ствердженням цій «чотирикінцевій» концепції є приказка «Іди на штири вітри»).

Певним відгомоном цієї версії є й пізніший варіант з християнським забарвленням: «Вітер народжується від дмухання янголів, що стоять в різних кінцях землі над морем».

А ще вірили в таке: «Вітер — це така людина, яка бігає собі білим світом і моргає одним вусом. Коли б він моргнув двома вусами, то знялася б така буря, що вмить перевернула б догори дном цілий Всесвіт».

У форматі стосунків «Людина і Світ» є сторінка «Людина і Вітер». На ній, зокрема, написано:

— Вітер радше виходить з моря, але який він — не знає ніхто.

— Ставлячись шанобливо до вітру, поважаючи його силу та енергію, казали: «Вітер — батько, а вода — матка».

— Досить поширеним було й уявлення, що вітер — це дихання землі.

— А ось подекуди на Галичині вважали, що вітер мав вигляд чоловіка чи жінки з подряпаними ногами, а приходять вони, щоб просити допомоги у людей.

— Була поширеною й думка, що вітер — злий дух, а тому, щоб його прикликати, треба свистіти, як свистять дияволу.

— Вітер схожий на зиму, але прикутий велетенськими ланцюгами за руки й ноги до кам’яної стіни. Рвучкий вітер — спроба зірватися з ланцюга й розірвати кайдани.

— Вітер — це дідуган, дуже сердитий, який живе десь далеко за морями.

— Легкий, приємний вітерець — подих Бога.

До вже згадуваної сторінки «Людина і Вітер» внесемо і коротенький, але цілком сучасний запис, який і у ХХІ столітті звучить як нагадування: далеко ще людині до підкорення стихій. Тут і про повне розуміння не йдеться. Так ось, гомеопати мають у переліку симптомів чітко окреслену ознаку: погіршення стану хворого під час північно-східного вітру.

* * *

У традиційних міфологічних віруваннях українців вихор ніколи не співвідносили з вітром. Вихор — як різновид нечистої сили — незнайомий з людиною-вітром. А народжується вихор від сатани, під час його весілля, присутній він і на відьомських гуляннях, і коли «чорти б’ються».

Зовні вихор — чорна людина з крилами, довжелезними пазурами і хвостом. Тіло в нього поросле вовною. Живота як такого він немає, а тому й можна побачити всі його нутрощі.

Місця перебування вихору визначити неможливо, адже він постійно рухається, точніше, шарпається на всі боки.

Спостережливі радять: як ніколи рухливим, вертким вихор буває перед бурею, тому ліпше цей час пересидіти вдома. Особливо остерігалися вихору, що виникав раптово, та ще й у спекотні дні.

«Правила поведінки» з вихором були суворо регламентовані.

— Побачивши вихор, потрібно перехреститися і сказати: «Щезни, сатано!»

— Треба стати на коліна і хреститися. Допомагає за таких випадків і молитва.

— У середину вихору треба кинути ножа, сокиру, вила. Вам поталанить, якщо ніж буде не звичайний, а той, яким крають свячену паску.

— Найчастіше вихор утворюється під час грози — то чорти тікають від удару громової стріли.

— Зрозуміло, вихор як природне явище — «інтернаціональний» і за суттю, і за пересуванням. Але найцікавіше те, що проти «українського» вихору помічне наше, «українське» сало. Точніше, сама лише згадка про нього. Цитуємо: «Як часом вихор набіжить на людину, то треба казати: «На сала, то він і полетить — він боїться сала».

Але — увага! — були й застереження щодо необачних сміливців. Читаємо: «Коли у вихор кинути ножа або сокиру, то його (чорта. — І.Ф.) можна поранити, а то й забити, і тоді на тому місці, де був вихор, залишиться калюжа смоли. Але такі спроби дуже небезпечні, бо коли невдало вдарити, то чорт тому, хто в нього цілив, поламає всі кості».

У такий спосіб вихор міг спричинити не тільки каліцтво, а й відняти мову, навіть призвести до пси-хічної хвороби.

У фольклорних джерелах надибуємо і своєрідні жанрові «сценки», де головний «антигерой» — вихор (з ним і його друзяка-чорт). «Герой», зрозуміло, є людиною тямущою, з життєвим досвідом, не слабкодух.

— «Їхав чумак, та, їдучи, полуднував і ніж в руці держав; а поперед нього схопився вихор — крутиться та й крутиться, так що не можна вже далі і їхати. Чумак терпів, терпів, та й не витерпів: розгнівався й кинув у нього ножа. Пил на дорозі осів, лежить тільки зарубаний чорт увесь у крові… Отака є розповідь».

— «Раз ішов чоловік степом, а перед ним схопився вихор. Чоловік кинув у нього ніж. Вихор розійшовся. Прийшов чоловік додому, слухає — щось на печі стогне. Глянув — коли там сидить чортяка, а в ребрах ніж. — Ну, — каже чоловік, — чортом менше стало! — Перехрестився, а чорт у димар, і був такий…»

«Біографічні дані» українського вихору підпорядковані семирічним циклам: «Вихор — це диявол, що сім літ був звичайною гадюкою, другі сім літ — полозом, а за треті сім літ у нього наростають крила, тоді він починає літати, особливо перед грозою, у повітрі, здіймаючи страшний вітер, ламаючи дерева».

У стосунках «вихор — людина» найгіршою, власне, безвихідною, вважалася ситуація, коли вихор «підвіє» людину. Хвороби тоді не уникнути.

Симптоми тих хвороб такі: загальна слабкість, біль у м’язах, ломота, гризеві болі у кінцівках, інколи — частковий параліч (про це свідчать записи польових досліджень із Волинської, Полтавської, Запорізької та Київської областей).

На Поліссі розрізняли «вітер» і «вітрицю». І якщо хворобі «од вітру» ще чимось можна було зарадити, то вже «вітриці» нізащо не спекатися.

З вихором (а ще «підвієм», «завієм», «завійницею», «вітерком», «вітрицею», «сплічником») пов’язували епілепсію та інші психічні захворювання (записи із Полтавської, Харківської, Херсонської областей).

За таких випадків лікували хвороби йорданською водою, викачували яйцем (краще у перший четвер місяця).

До реєстру магічно-захисних дій входило й очищення нового одягу від наслідків вихору, який міг покрутити полотно під час вибілювання. Для цього нову сорочку «переводили» через вогонь на припічку. Існував і такий вихід: той одяг, те полотно, який ухопив був вихор, віддавали «на церкву», інакше покрутить того, хто його носитиме. А в деяких місцевостях взагалі не шили сорочок з полотна, покрученого вихором, бо від нього «тіло крутитиме».

Не можна обійти увагою і сучасний погляд метеорологів на таке явище, як вихор, тобто смерч. Виникають вони через різницю тиску і температур. На наших землях вони нетривалі, їхній «вік» — до 30 хвилин. Оця блискавична поява та щезання їх і спричинює неможливість попередження. А наробити добрячого лиха в окремій місцевості вони, на превеликий жаль, встигають.

Наша розмова про таку ефемерну субстанції, як повітря, а відтак — вітер та вихор, була б неповною без деяких деталей, що стосуються поняття «дух» та його похідних. «Дух» сприймався і як повітря, запах, тепло, дихання людини і, звичайно ж, як її внутрішня сила.

Сприймаючи повітря як одну з природних стихій, наші пращури вважали, що поруч з живими істотами в ньому перебувають і душі, і невидимі істоти.

Саме повітря було тим середовищем, де відбувалося перевтілення душі. За давніми уявленнями, душа — як легенький вітерець, як дим чи пара — полишає тіло людини у мить її скону.

Щоб душі було легше покинути тіло, висвердлювали отвір у стіні, розбирали стріху, клали помиральця на долівку («щоб земля прийняла»), прохали паламаря калатати у церковні дзвони «за померлим» («щоб душа почула і легко одійшла»).

Надавали значення не тільки ритуальній їжі, а й парі, що підіймалася над різдвяним борщем, духу, що йшов від свіжоспеченого хліба, бо ж душі померлих приходили на гостини до своїх родичів — скуштувати цієї пари. Цікаво, що дужий порив вітру в цей час сприймався як своєрідний знак: душі тих, що відійшли, з’являлися з потойбіччя. А тому у Свят-вечір, перш ніж сідати до столу, належало кожному з родини дмухнути на лаву — аби ненароком не зачепити душу, яка могла вмоститися там.

* * *

Річ очевидна: згідно з народними уявленнями, і повітря — як одна із стихій, і дихання людини — як ознака її життєдіяльності, і душа людини — як жива духовна плоть, що визначала долю, і вітер — як одухотворена сила — усі ці поняття перебували у взаємозалежних багатосторонніх стосунках-зв’язках.

Беззаперечно й те, що ця сфера міфопоетичних уявлень нашого народу стала невід’ємною частиною загальнолюдського досвіду. А водночас — як витвір колективного духовного досвіду українців — вона зафіксувала злети їхнього духу, спрямовані в майбутнє.

І, певна річ, саме це повсякчас допомагає прийдешнім поколінням, відчуваючи оце тривке і притаманне тільки їм підгрунтя рідного звичаю, свідомо та гідно, а врешті — цивілізовано прямувати вперед — нескінченним шляхом розвоєвого поступу.

Інна ФІЛІППОВА

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com