ЛИЦАРІ ДРУГОГО СОРТУ

Цікаво, хто ж стоїть за цією провокативною назвою? «Найманці», «заброди, «сердюки» — такими лайливими словами нагороджували вояків, які служили державі за гроші, а не за велінням серця. І ось таке усталене поняття розвінчує кандидат історичних наук, доцент Київського національного уні­верситету імені Т.Шевченка Олексій Сокирко у своїй книжці «Лицарі другого сорту». Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669—1726 рр. є першим дослідженням про так звані охотницькі полки.

— Найманці були лицарями, військова справа — то їхній хліб.

— А хто вони за національністю?

— Українці. Але в Гетьманщині лицарями офі­ційно вважалися тільки козаки, які були чинниками державотворення, створили адміністративну вертикаль, судочинство, збройні сили. Вони самі визначали правила гри і, звичайно, вважали себе лицарями першого сорту. Найманці, на відміну від козаків, не брали участі у виборах гетьманів, не мали власної адміністрації та судочинства.

— Як же так сталося, що одні українці були елітними військовими, інші — найманцями?

— Річ у тім, що найманство — це такий своєрідний соціальний трамплін, це можливість з нічого стати кимось. У Лівобережному Гетьманстві більшість найманців походила з Правобережжя П.Дорошенка, М.Ханенка. Оскільки там суспільно-політичне життя у другій половині ХVІІ століття не було стабільним, то старшина, рядові козаки, прості люди намагалися переселитися на Лівобережжя, де було спокійніше. Вони знаходили собі нового володаря, нового платника жалування. Але одразу закріпитися цим емігрантам на новому місці було важко. Щоб утвердитися в політичній чи соціальній системі, треба було служити тамтешньому гетьманові. Найманці ставали сотниками, полковою, а то й генеральною старшиною. Згадаймо: де починав свою службу гетьман І.Мазепа? Ротмістром надвірної хоругви П.Дорошенка, відтак потрапив до Лівобережної Гетьманщини. Чимало найманих полковників починали кар’єру на посадах гетьманських дворян, значкових товаришів, а потім переходили до найманого війська.

На відміну від козаків, які воювали сезонно, бо ж треба було збирати врожай, найманці служили цілорічно. Це їх посилали гетьмани на охорону кордонів з Диким полем. Усі прикордонні сторожі та фортеці були оточені найманими гарнізонами.

Унікальність цих формувань полягала в тому, що, на відміну від Західної Європи, вони складалися переважно з місцевого населення. Причин для цього було кілька: по-перше, козацька революція зруйнувала традиційну станову структуру, соціальна мобільність населення підвищилася. В Україні зросла кількість людей, які вели козацький спосіб життя, але не були офіційно вписані до козацького реєстру. Тому вони шукали служби в найманому війську Гетьмана. А це гарантувало їм певні вигоди — звільнення від податків, з-під протекції козацької, лицарської, міщанської чи будь-якої адміністрації. Найманці судилися власним судом, отримували звання зі скарбниці.

— А як українське населення ставилося до найманого війська? Чи була певна диференціація — ось козаки, а це найманці.

— Козацтво, надто старшина, намагалося дуже чітко дистанціюватися від найманців. Воно було одним з найпослідовніших їхніх противників. А чому? Бо найманство ліквідувало силову монополію старшини, яка керувала козацьким військом. Основою гетьманської армії стали найманці. Отже, зрозуміло, що старшина дуже часто перебувала в опозиції до гетьмана.

— І не раз його скидала.

— Примушувала рахуватися з власними інтересами. Гетьман не міг керувати самостійно козацьким військом, з певного часу не мав права самочинно призначати полковників, або віддавати їх під суд.

— Відколи так сталося?

— Юридично це вже було закріплено за Де­м’яном Многогрішним у статтях 1669 року. Потім підтверджено під час обрання І. Самойловича. Натомість гетьман, утримуючи наймане військо, сам призначав полковників, сам керував ними. Тобто він ліквідував силову монополію козацької старшини, тому вона щоразу під час обрання нового гетьмана намагалася провести в договірних статтях пункти, які забороняли б існування найманого вій­ська. Рядові ж козаки, далекі від політичних «матерій», сприймали найманців як партнерів по побуту. Ці стосунки були досить складними, але не мали політичного забарвлення. Скарбничий видавав найманцям жалування, давав одяг. Але питання провіанту, постою центральна влада перекладала на плечі місцевого населення. Наприклад, вона не мала коштів будувати казарми. Така ж ситуація була згодом у Західній Європі — там нормою утримання армії було ста­ціонування в містах і селах. Зрозуміло, за таких обставин виникали конфлікти з населенням. Козацька старшина весь час грала на цьому: не додавала найманцям провіант або фураж, що їм належав, провокуючи таким чином чвари. Найманці мусили відбирати у козаків або населення те, що їм належало. У поведінці вій­ська на постої вистачало й криміналу. Про це досить широко описано в художній літературі — з ХVІ — ХХ ст. Це і крадіжки, і перелюби, які дуже детально зафіксувала судова документація, що збереглася до нашого часу. Але зазначу, що такі побутові стосунки не мали чорної ворожості.

Наймане військо дуже добре себе зарекомендувало на війні під час Руїни, коли гетьмани боролися за лідерство. У першому ж бою виявилися їхні технічні переваги. Гетьманові потрібна була неаналітична військова сила, яка виконувала б його накази, а не збирала ради і перебирала гетьманів, як це робили козаки. У цьому були свої плюси й мінуси, бо найманці служили своєму зверхникові, допоки він їм справно платив.

Перші бойовища — це 60—70-ті роки ХVІІ століття, змагання правобережного гетьмана Петра Дорошенка з лівобережним Іваном Самойловичем за возз’єднання козацької України. А потім війни з турками і татарами, які припали на кінець ХVІІ століття. Саме вони сформували військове мистецтво найманства. Це і Чигиринські походи 1677—1678 років проти турків, і кримські походи 1687—1689 років.

— Тема українського найманого війська до вас, пане Олексію, не була досліджена, ви працювали в архівах України, Польщі, Росії. Як історики сприйняли вашу книжку «Лицарі другого сорту»? Адже нею ви зруйнували стереотипи.

— Безумовно, коли я почав друкувати свої перші статті, їх не зовсім однозначно оцінили деякі колеги-історики. Справді, є такий стереотип, його витоки давні. Найманців дуже не любили свого часу італійські гуманісти ХV—ХVІ століть. Вони вже тоді мали недобру славу в Західній Європі, бо дуже насолили традиційному становому війську — дворянам, лицарям, які втрачали своє панівне становище на військовій арені. Настала доба вогнепальної зброї, професійних масових армій. Найманство виявилося тією соціальною системою, на грунті якої нові військові технології могли розвиватися інтенсивніше. Найманці перетворили військову справу із станового заняття, яке було доступне лише лицарству, на набагато ширше. Усі хроніки пізнього середньовіччя рясніють прокляттями на адресу найманців, бо їх замовляли світські чи церковні зверхники.

В Україні наймана служба була досить поширена, надто в окраїнних землях — буферній зоні. У нашій історичній літературі найманців зображували негативно. Нас вчили, що треба воювати за Батьківщину, але чим і як — вважалося другорядним. Цьому прислужилася й радянська історіографія. На те було кілька причин. У Російській імперії, яка володіла величезними людськими ресурсами, система комплектування війська найманцями не була поширеною. Навіщо царату було тратити гроші на таке війська, коли рабів, цього гарматного м’яса, можна силоміць забрати до армії. Це типова східна деспотія. Із цих самих причин не прижилося найманство і в Османській державі.

Радянська історіографія завжди створювала образ російської армії як національної, патріотичної — на противагу західноєвропейській. Я не вбачаю чогось демонічного в самому явищі найманства.

— Ось через кілька років українську армію набиратимуть з контрактників, тобто найманих військовиків. Хотілося б, аби вони були патріотами, а не тільки йшли працювати задля пристойної зарплати.

— Немає панацеї, немає ідеального комплектування армії. Історичний досвід свідчить: держава і суспільство мають обирати той спосіб поповнення своєї армії, який відповідає не тільки матеріальним можливостям, потребам захисту, а й стану розвитку суспільних настроїв. Певний секрет успіху — це поєднання різних форм комплектування — така багатоукладність, як свідчить історичний досвід, є рятівним колом. А щодо вір­ності батьківщині, я міг би навести різні приклади. Взірцем лицарської мужності є сердюцький полковник Дмитро Чечель, який був одним з керівників оборони Батурина, коли його штурмувало військо О.Меншикова. Значну частину залоги мазепинської резиденції становили сердюки, найманці. І теж найманець, полковник компанійського (кінного) війська Гнат Галаган, який покинув Мазепин табір, перейшов на бік Петра І, а потім разом з російськими каральними військами руйнував Запорозьку Січ. Ось вам два війська, здавалося б, одного поля ягода, але яке різне ставлення до того, що ми називаємо патріотизмом.

— Я знаю, що ви зробили наукову реконструкцію одягу найманого війська.

— Це моє давне захоплення. Крім того, Всевиш­ній мені дарував можли­вість малювати. У книжці шість реконструкцій, вони ілюструють типи озброєння компанійців і сердюків. Через знищення музейних колекцій від моїх героїв збереглося не так багато речей. Я шукав їх у писемних джерелах, старожитній кімографії, гравюрах, портретах. Мої реконструкції — це не художнє бачення, а відтворення тих деталей військового побуту, одягу, озброєння, які підтверджені документами. Наш читач, навіть професійний історик, значною мірою мало орієнтується в матеріальних реаліях військового побуту в Україні ХVІІ — ХVІІІ століть. Тут теж багато стереотипів, бо зов­нішній вигляд козаків ми звикли уявляти з історичних полотен художників ХІХ століття. Цей образ, як на мене, невдало трансформувався в козака ХХ століття. А ще більше його спрофанувала радянська доба — шаровари, оселедець, який росте не там, де має бути. Цей одяг оперетковий, бутафорський. Для читача моєї книжки «Лицарі другого сорту» певним каменем спотикання будуть малюнки, вміщені в ній.

— То в що ж були одягнені сердюки, компанійці?

— Одяг не дуже сильно відрізнявся від козацького. Однією з його від­мін­ностей було те, що державна скарбниця видавала уніфікований одяг, так звану барву. Перші згадки про неї маємо з кінця ХVІІ століття. Це фактично прообрази українських одностроїв. Традиційні кольори найманського одягу — червоний, згодом трохи білого. Бойовими обладунками (я на ілюстраціях показав) були кольчуги, легкі шоломи, лук, стріли, списи. Одна з характерних особливостей найманого козацького війська — вогнепальна зброя.

— Але ж в Україні не було збройних заводів.

— Що ж до холодної зброї, то це так. Її привозили як напівфабрикати — у вигляді клинків. В Україні вже монтували руків’я, припасовували свою амуніцію. У нас не було великих потужних промислових центрів виробництва зброї.

— Як Тула в Росії.

— Цей потужний центр з’явився у другій половині ХVІІІ століття. За підтримки держави, яка мала шалені фінансові ресурси. Російську імперію не можна порівнювати в українським Гетьманатом — це зовсім інша ресурсна база. У нас не було великих підприємств, орієнтованих на масовий випуск зброї. Були ремісничі цехи, дрібні майстерні, які задовольняли потреби козацького і найманого військ. Для нас проблемою було забезпечення армії фінансами. Саме через це припинився розвиток найманого війська, цього прообразу регулярної армії. Надто на початку ХVІІІ століття, коли пришвидшилося знищення української автономії в період модернізаційних реформ Петра І. Тоді гетьману ніхто не давав змоги втілити таку програму військового та державного будівництва, яка зміцнила б військові та політичні позиції України.

— Тобто після поразки Мазепи стався повний крах України.

— Практично так. Наймане військо було ліквідоване, після мазепинського повстання залишилися всього чотири полки з десяти. 1726 року Катерина І скасувала піхотні наймані полки, залишилися тільки три кінних. У кожному з них заборонялося мати більш як 500 осіб. Фактично ці полки перетворилися на придворну гетьманську гвардію і виконували тільки церемоніальні, караульні обов’язки.

До військових реформ спробував повернутися останній гетьман Кирило Розумовський. Зараз я досліджую цей період. Він розумів, що без сильної гетьманської армії в української державності немає майбутнього. Розумовський починає переоблаштовувати насамперед козацьке військо, споряджає їх зброєю, замовляє в Тулі понад 20 тисяч рушниць. 1756 року вийшов перший муштровий військовий статут для козацького війська, який впроваджувався дуже повільно, бо козаки опиралися йому. 1763 року К. Розумовський починає розробляти програму масштабніших реформувань козацького війська: він прагне розділити сферу управління в козацький старшині на цивільну, військову і судову. Цього ж року гетьман впроваджує єдину для всіх військову уніформу, однакові символи й прапори, бо раніше кожна сотня чи полк залежно від своїх матеріальних чи смакових уподобань мали свою корогву. На часі було також реформування козацької артилерії. Але восени 1764 року Катерина ІІ скасовує інститут гетьманства.

— Те, що ви, пане Олексію, розповідаєте про реформаторські іні-ціативи Розумовського, багатьом невідоме, адже з нього зробили якусь опереткову постать.

— Це теж один із стереотипів, які створила дожовтнева та радянська історіографія. Але що важливо: ця програма військових перетворень, яка поєднувалася з різними політичними проектами, наприклад, впровадженням спадкового гетьманства шляхетсько-старшинського сейму, припадає саме на останні роки гетьманування Кирила Розумовського, і дуже прозоро пояснює, чому було ліквідовано інститут гетьманства.

 

Розмовляла
Ольга Мельник