Танці з зірками... Шестикутними

Мав рацію культовий український режисер Юрій Іллєнко, коли вимагав створити нову УПА задля захисту вітчизняного інформаційного простору. Принаймні відзначення такої сумної події як Голодомор 1933 року та її висвітлення в засобах масової інформації вкотре переконало українців, що вони в своїй країні гості на чужому Пуримі. Найтрагічнішу подію української історії українське телебачення подавало з холодною та гидливою відчуженістю — неначе йшлося про тайфун на Філіппінах.

Втім, цьогорічний спомин про жертв Голодомору дещо відрізнявся від попередніх аналогічних заходів, і нам хотілося б зупинитися на деяких особливостях перед тим, як заспівати щиру анафему «1+1» та «Інтеру».

Промова Президента на Михайлівській площі була на диво войовничою, що можна пояснити боротьбою його секретаріату проти уряду. Помаранчеві шукають союзників, адже боротьба за владу стає дедалі жорсткішою. Тому не варто дивуватися певним зворотам з пропагандистського арсеналу ОУН, які можна було, за бажання, почути в президентській промові. Від притаманного націонал- демократам скиглення не залишилося і сліду. Питання доречності та сумісності червоно-чорної риторики «воюючої України» з потугами помаранчевого буржуазного клану зберегти владу наразі не розглядаються. Лише зазначимо, що панахида за жертвами Голодомору, на відміну від часів кучмозою, була лише християнською — юдеїв та мусульман до Софії Київської не запрошували, і такий зсув від традиційного лібералізму в бік націонал-революційної ідеологеми не може не тішити. Щирість таких кроків, на жаль, доведеться лишити поза межами цієї статті, так само, як і певні прояви суто малоросійського жлобства на Михайлівській площі, коли під час промови Президента та під час оголошення хвилини мовчання завезені до Києва активісти деяких націонал-демократичних організацій розповідали один одному анекдоти, пліткували, фліртували, гучно сміялися. Звичайно, ці люди є частиною суспільства, а суспільство наше є майже невиліковно хворим на хамство. На це поки що не має ради.

Натомість рада є на інше. Можна цілком спо-кійно, не порушуючи чинного законодавства, примусити недержавні телевізійні канали не транслювати розважальних передач у день великої скорботи. Можна заборонити будь-які веселощі цього дня по всій країні. Можна, але влада чомусь цього не робить. Спробу білошкірих прихильників африканської музики провести святкове шоу саме в день пам’яті жертв Голодомору (!) в центрі української столиці було призупинено не працівниками правоохоронних органів, а молодими українськими патріотами. Проте, повертаючись з Михайлівської площі, де сумовито і скорботно горіли свічки та плакали невидимі янголи, ми неначе проходили крізь прозору стіну й опинялися в дрібнобуржуазному вікенді. Більшість людей на Хрещатику здавалися прибульцями з іншої планети — вони не знали і не хотіли знати, що зовсім поруч згадують їхніх братів та сестер по крові, замордованих до того ж у пекельний нелюдський спосіб. Для годиться були прямі трансляції та репортажі, але не було відчуття, що телевізійне панство сумує разом з нами. Жоден канал не відмовився від розважальних передач. Добре вгодовані, успішні та багаті відмовлялися сісти за один скорботний стіл з нещасними та гнаними.

Канал «Інтер» у підсумковій програмі, де розглядаються події тижня, і словом не прохопився про відзначення річниці великого Голодомору. На тлі рейдерства та олігофре-нічних шоу ця тема видається керівництву «Інтеру», скажімо так, мало цікавою. Інший монстр вітчизняного телевізійного простору, роднянський канал «1+1», щоправда, пустив кілька скупих та нещирих сліз, але не відмовився від показу свого найбільш рейтингового шоу — «Танці з зірками». Учасники згаданого шоу, серед яких не так вже й мало було одноплемінників Лазаря Кагановича, веселилися в прямому ефірі від душі. Суцільні бризки шампанського летіли з телеекрана саме в той час, коли тихо-тихо, неначе душі замордованих діточок, плакали на листопадовому вітру свічки Михайлівської площі.