Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Спинися, мить!

Його світлини залишають дивне враження. Якщо на них звичайно дивитися, бачиш прекрасну картинку. Мальовничу, рухливу, живу. А якщо потім прочитати текстівку під рамкою, картинка раптом невловимо змінюється — наче зміщується сам ракурс.

Власне, писати про світлини — як і про багато інших видів мистецтва — це справді майже те саме, що танцювати про архітектуру. Це просто треба бачити. Просто прийти до бібліотеки МАУП і побачити 71 велику роботу (25х38) і 40 менших (20х30). Звичайно, ще можна прочитати коротку біографічну довідку про автора (щось на кшталт «46 років. Народився у селищі Східниця Дрогобицького району на Львівщині. Після закінчення середньої школи рік працював на заводі, потім — факультет журналістики Львівського університету. Відтак у різних газетах. Останнє місце — газета «За вільну Україну», яку редагував дев’ять років. А потім створив газету «За вільну Україну плюс»). Але насправді з Богданом Вовком також треба спілкуватися особисто — будь-яке намагання втиснути в офіційні слова його шарм теж підозріло нагадує спроби танцювати про архітектуру.

Шкода, що не всім щастить побачити знімки Богдана Вовка і поспілкуватися з ним. А ось мені пощастило…

— Отже, ви — журналіст, який поступово почав ще й фотографувати?

— Пишу з 1983 року. А фотографую із шостого класу. У мене був фотоапарат «Смєна-8». З такої «Смєни» за 15 карбованців починали майже всі любителі. Я фотографував усе, що бачив. А потім друкував на такому великому страшному збільшувачі. Були наявні всі класичні атрибути: ванночки з розчинами, розвішування плівок на прищепках, бачок для проявки плівки, закріплювач, проявник, фотопапір, темна кімната, вікно якої ми завішували чимось чорним.

— І коли ви відцуралися цього всього на користь цифрових технологій?

— Нещодавно. У середині 90-х.

— Не поділяєте поширеної думки, що «цифра» годиться лише для репортажів, а для художньої фотографії нічого кращого за плівку все одно вигадати не можна?

— Якби ви побачили, як працює комп’ютерник, який віртуозно освоїв «Фотошоп», то відразу зрозуміли б, що він може набагато більше, ніж той, хто маніпулює з розчинами. Скажімо, для того, щоб хімічним шляхом добитися ефекту сепії — такий коричневий відтінок, який робить знімок ніби старовинним, — потрібні спеці-альний розчин, проявка… і це дуже марудно. А в комп’ютері для цього можна просто натиснути одну клавішу. А в моєму апараті є підпрограма, яка вже одразу знімає на сепію.

— Але як же ваша репутація людини, яка не любить спецефектів?

— Мені здається, що фотографію слід робити якомога реалістичнішою. А «Фотошоп» дає можливість виправити якісь огріхи. Я не люблю лише тих спец-ефектів, які дуже, до невпізнання, спотворюють первинний знімок. А якщо йдеться про те, щоб поліп-шити реалістичну картинку, то це просто робочий момент.

— Ви вважаєте завданням фотографії максимальну правдивість, документальність, наближеність до того, що ви бачили?

— Я хочу показати іншим людям, як це було, щоб ці люди пережили такі самі або подібні почуття, фактично глянули на дійсність моїми очима. Мені здається, що це притаманне всім: коли бачиш щось гарне, хочеш показати це ще комусь — близьким, знайомим, колегам…

— Ви побували у п’ятнадцяти країнах і з кожної привозите матеріал на цілу виставку?

— Тепер так. Хоча одного разу, наприклад, із Польщі, я не привіз жодного знімка, бо просто не мав апарата під рукою. А ось із Єгипту, Ізраїлю, США, Ватикану привіз багато. З Єгипту та Ізраїлю — вісімнадцять плівок по тридцять шість кадрів. Із них на виставку потрапили зо два десятки… Довелося провести досить жорсткий відбір. А крім того, фотографія — забавка дорога: надрукувати сімсот великих знімків — це, крім усього іншого, значні видатки.

— «Хочеш розорити друга — подаруй йому фотоапарат»?

— А ще краще два…

— Термін «хобі» коректний щодо ваших стосунків із фотографією?

— Ні, мені фотографія допомагає в роботі. Це механізм, робочий інструмент.

— Ви свій власний фотокор?

— Я ніколи не користувався редакційними фотоапаратами. Завжди купував власні, і тепер ніколи не виходжу з дому без фотоапарата.

— На жаль, потрапити на дві Ваші фотовиставки у львівському Палаці мистецтв на вулиці Коперника могли лише львів’яни. Хоч розка-жіть, що там було?

— Перша називалася «Обличчя мого сучасника». Це було зібрання портретів різних людей — понад сто фотографій. Кожній людині за допомогою текстівок я вклав в уста або те, що вона колись сказала, або те, що, припускаю, могла б сказати. А друга фотовиставка мала вичерпну назву — «Люди. Храми. Країни».

— Звідки у Вас така любов до храмів?

— Оскільки у газеті «За вільну Україну» я вів релігійну тему, то за сприяння Української греко-католицької церкви потрапив і до Ватикану, і до Америки — бо їхали журналісти, які пишуть саме на теми релігії. А релігія без храмів буває лише в бібліотеці... В українській діаспорі так заведено, що організоване громадське життя сконцентровано навколо хра-мів. Саме в церкві отець розповідає, як треба жити, як треба триматися купи — і вдається українцям у такий спосіб якось себе зберегти у чужинецькому оточенні. Хтось навіть так пожартував: коли збираються жиди, то відразу засновують банк, коли французи — відкривають бордель, а українці — церкву (відразу застерігаю, що не хочу тим самим принизити чиїсь релігійні почуття або ж — Боже, збав! — розпалити міжнаціональну ворожнечу чи посіяти амораль-ність…)

Утім, храми самі по собі є дивом. Бувають такі церкви, що очей не відведеш. Наприклад, дерев’яні на Гуцульщині. А ще мені подобаються мости. Не автомобільні розв’язки, а ті, що над річками чи іншими водоймами. Дуже місткий образ: міст з’єднує два береги, людей, території. У сусідньому селі протікає річка Стрий. То там є такий міст — на линвах. Коли по ньому йдеш, він гойдається і прогинається, як хвилька, і між дошками такі щілини, що видно, як вода тече. Дітваком я їздив по ньому на велосипеді — незабутні відчуття…

— Ви об’їздили так багато країн — що спільного у всіх людей?

— Більшість людей любить, коли їх фотографують… (Сміється.) Хоча кажуть, чи то в Індії, чи то в Афганістані фотографуватися якраз не люблять. І фотограф, який захотів би нав’язливо когось сфотографувати, дуже ризикує — не заведено. Хоча зі мною такого не траплялося. Хіба що якось у шкільні роки я сфотографував свою бабусю Марію і надрукував знімок у міській газеті «Нафтовик Борислава». Бабуся побачила газету, глянула на мене і сказала: «Ти не маєш доброго виховання…»

— Їй не сподобався сам знімок?

— Ні, їй не сподобалося те, що вона вже стара і зморшкувата (баба Марія видавалася мені гарною завжди). То вона й стала згадувати молодість, шукати старі фото ще з «тих років», коли була на виданні, ходила у вишитому одязі… Тоді вона була правдивою красунею.

А всі люди схожі між собою тим, що в них однакові прагнення. Вони хочуть бути щасливими — мати дах над головою, дітей, роботу, жити в мирі: з іншими людьми, з іншими народами, зі своїм сумлінням.

Розмовляла Атаная ТА


Профессиональный фотограф рекламная фото-студия в Киеве - предметная съемка, фотография интерьеров, фотосъемка еды и напитков

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com