Невесела річниця веселих подій

Придворний помаранчевий співак (жанр, де повстанський рок починає вироджуватися в гламурну попсу), впадаючи в розпач, написав сумовиту пісню. Пісню охоче транслюють і на радіо, і в телеефірі. Вона стала своєрідним похоронним маршем для тих, хто 2004 року робив буржуазну революцію, а сьогодні спостерігає зухвалу і бундючну реставрацію передреволюційної плутократичної моделі.

Проте і автор цієї пісні, і його численні шанувальники повністю ігнорують іншу революційну спробу, яка сталася трьома роками раніше і яка не нагадувала в жодний спосіб помаранчеву суміш рок-фестивалю та студентської пиятики. 15 грудня паралельна, воююча, повстанська, українська Україна відзначила чергові роковини початку акції «Україна без Кучми».

Нині не час і не місце просторікувати про конспірологічний складник «України без Кучми». Можна нескінченно довго теревенити про лиховісну роль Соціалістичної партії в касетному скандалі, можна сипати прокльони на голову «піддиванного ма-йора» і ламати голову над тим, хто саме — Ленглі, Луб’янка, спритний єврей з Лондона чи всі троє на паях — був ляльководом для сатирів-соціалістів та зухвальця Мельниченка. Але не це цікавить нас. Саме тоді — від грудня 2000-го до березня 2001-го — відбулася генеральна репетиція української національної революції. Ця революція, як вже зазначалося, і поготів не нагадувала помаранчеву буфонаду. Окрім різнобарвних провокаторів із сірої Соцпартії та строкатого почту пані Тимошенко, жоден з офіційних полі-тиків не став на бік повстанців. Нинішній президент, а тоді голова україн-ського уряду, підписував (разом з Кучмою) заяви, які таврували «український варіант націонал-соціалізму». Намети на Майдані трощила добре озброєна жандармерія. До речі, людей тоді не захищав спецназ СБУ чи то пак спецназ Збройних сил України, як це було 2004 року. Світова спільнота зі стриманою огидою не помічала української смути (принаймні до 9 березня 2001 року). Учасники акції знали, що вони прийшли не танцювати рок-н-рол під київським снігом — фактично вони йшли на смерть. Вони мали стати — і зрештою стали — тим людським хмизом, від якого зайнялася всеукраїнська ватра. А те, що ватра ця розгорається дуже повільно та робить багато диму (у вигляді помаранчевої революції, скажімо) без вогню, то це не провина людей, які жертвували собою шість років тому.

15 грудня 2006 року о 12-й годині на київському Майдані Незалежності зібралися колишні учасники відчайдушної революційної спроби під назвою «Україна без Кучми». Так само шість років тому міська влада встановлювала на Майдані різдвяну ялинку. Іграшки мали б нагадувати українським дітям запорозьких козаків, але здавалося, що то не іграшки, а справжніх козаків повішено на товсті смарагдові гілки — як своєрідний натяк від влади тим, хто зібрався на Майдані. Проте людей, які напнули невеличкий намет на згадку про «Україну без Кучми», такі аналогії мало обходили. Керівники революційної фракції УНА–УНСО, представники «Асоціації новітніх політ-в’язнів» та молодіжних праворадикальних організацій давали інтерв’ю численним журналістам і в розмовах між собою згадували арешти та вуличні бої. Вони трохи дистанціювалися від представників соціалістичного та ліберального табору — адже невдовзі на Майдані з’явилися і колишній міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, і керівник лівацько-ліберальної структури більш знаної як «Інститут Республіка» Володимир Чемерис. Принагідно зазначимо, що саме ці двоє діячів використовують «Україну без Кучми» як засіб для власної політичної розкрутки — але факти річ вперта, панове. За грати режим Кучми відправляв саме українських патріотів, а не соціалістів, і не закоханих у «Декларацію прав людини» легалізаторів маріхуани. Тому цілком природною є та відстороненість, яка спостерігалася між колишніми (що-правда, вимушеними) товаришами по зброї.

15 грудня 2006 року на Майдані було холодно і незатишно. З недалеких київських гір дув зимний вітер, який — попри збочено теплий грудень — вже мав запах першого колючого снігу. Постійно згадувалися слова з реквієму помаранчевої революції — «нас лишилося дуже мало». Ніде правди діти — людей на Майдані зібралося небагато, жменька тих, на кого підозріло, а подекуди з відвертою ненавистю позирали і міліціонери, і випадкові перехожі. Але в цих людях відчувалася справжня сила, сила української партизанської стихії, яка проривала міцні міліцейські кордони, яка штурмувала Міністерство внутрішніх справ та Адміністрацію Президента в березні 2001 року. На тлі того добре скерованого хаосу, який ми спостерігаємо довкола себе, на тлі нового наступу проти української ідентичності завжди корисно нагадувати нашим ворогам, що Київ може перетворитися на поле битви. І ця битва може бути значно жорстокішою, аніж вуличні сутички 2000 — 2001 років.