Український національний рух у Криму в 1917 році

Від редакції:

Подаємо матеріал Михайла Михайлика про український національний руху у Криму під час Першої світової війни. Зберігаємо тогочасні особливості лексики.

Темою цього нарису буде український національний рух у Севастополі і Чорноморському флоті в 1917 році, по революції. Не оперуючи документами і датами, не маючи змоги використати ачи відновити їх у пам’яті через брак контакту з особами, що працювали в дореволюційних організаціях і брали участь по революції, нарис цей подаю, як мої особисті спогади з часу, коли брав близьку участь у визвольнім русі 1917 року, перебуваючи в Севастополі і його околицях. Національний рух у Севастополі, зокрема на Чорноморському флоті, така цікава і важлива тема, що ті з членів президії чи членів ради «Чорноморської Севастопольської Громади», у яких залишилися документи цієї та інших організацій, повинні подати громадянству докладніші, аніж мої, відомості.

1. Довоєнні організації

Років з 15 до війни, тобто приблизно десь з року 1900-го у Севастополі уже існував український гурток «Кобзар». Наскільки мені відомо, найстаршим його членом і водночас організатором був В’ячеслав Митрофанович Лощенко, директор дівочої гімназії. Активну участь у цім гуртку, щонайменше в останні роки, брали такі особи: Микола Коломієць, учитель хлоп’ячої гімназії, Лихоніс, гімназійний учитель, В. Віжинський, власник кав’ярні на Нахимівськім бульварі, Піклієвич з дружиною, корабельний інженер Чорноморської флоти. Ближче знайомство з гуртком підтримував капітан (на флоті ранг полковника) Савченко— Більський, командант «напівекіпажа», декілька старшин Чорноморського флоту та ще кілька осіб цивільних. Разом членів гуртка було 15-20, залежно від того, як вони прибували чи вибували з міста. У кожнім разі все це люди старшого віку, сталих поглядів і переконань.

Завданням гуртка «Кобзар» була чисто культурно-освітня праця серед своїх членів. Що ж до їхніх мрій, надій і поривань скажу коротко: тут було все, що можна було знайти у людей, вихованих на рідній літературі, людей, що в ті часи відверто виявляли своє «я». Це були світочі, які в ті часи темряви світили своєму народові, та тодішня дійсність ставила навіть таку працю в неможливі умови. Тому праця головно обмежувалася сферою самого гуртка. Як наставали «світліші» часи, сприятливі, тоді вдавалося гурткові давати театральні вистави — єдиний тоді спосіб поширювати прилюдно рідне слово, показати минуле в історичних п’єсах. А надходили й такі часи, коли гурток на цілі роки ставав нелегальною організацією, члени його потрапляли в індекси тяжко небезпечних людей, обтяжених невимовним підозрінням — звичайно, в таких умовах гурток не тільки не міг працювати для загального добра, а й сам для себе, і розпорошувався. Ті, що лишалися, жили досить замкнено. «Як два-три коли збиралися почитати «Раду» та якийсь новий твір з української літератури, то мріяли тоді, аби вернувся хоч той стан, коли можна було би дати бодай виставу, коли бодай на сцені можна було бачити життя рідного народу», — казав мені один з членів його по революції.

Такими тяжкими роками були й роки війни, коли недовір’я до українців дійшло до найвищого свого щабля, коли найпильніше слідило за ними око московського жандарма. Тоді всі організації пішли в глибоке підпілля, перестали навіть думати про якусь працю. Сиділи тихо, закопавшись, і не запримічали наслідків від тих іскор, які роками відлітали від них же самих у народні маси і ось-ось готові були спалахнути великим полум’ям у народнім серці: та ж сама війна, що гробовою дошкою, здавалося, навіки придавила наших проводирів, викликала завзяття Старої України до національного і політичного життя.

Так було і в Севастополі. Настав 1917 рік, коли вже можна було по-своєму заговорити, прилюдно читати свою книжку, закладати свої товариства. Вийшли з підпілля... і от диво — серед солдатів, матросів, вчорашніх селян виступають тисячі, сотні тисяч, що голосно заявляють під шикання і загрози тих, що їли з одного «котла», про свою належність до української нації, зі зброєю в руках добиваються утворення полків, корпусів, армій, Самостійної України... Чи ж не казка це, чи це не сон, чи незасміло це було, чи передбачав це хоч один зі старих діячів? Ні і ні! Вони вийшли з підземелля, заговорили, писали, мріяли про свою школу, про автономію, мріяли... і чули навколо себе: «Хай живе самостійна Україна», лякалися цього крику, оглядалися... Та потроху звикали, придивлялися, побачили дійсність, створену їх же попередньою працею, і крикнули собі: «Хай живе самостійна Україна!» Крикнули і затнулися... Не знайшлося сильної руки, не знайшлося особистості з ідеологією, відповідною цьому гаслу, що взяла б ці тисячі до рук і гасло перевела в життя. Та так було не лише в Севастополі.

2. Українські організації в частинах

Минуло з півмісяця по оголошенні «здобутків революції», себто різних свобод. Часописи приносили вістку за вісткою з Києва та інших міст України про різні прояви українського руху-життя. Нарешті з’явилися українські газети у Севастополі.

По військових частинах життя українців уже почало набирати трохи виразнішого характеру. Автор цих споминів служив тоді у школі авіації у Севастополі, тому дозволить собі трохи зупинитися над життям українців у його частині, тим більше, що аналогічне життя було майже в усіх частинах севастопольської залоги і флоту, всі вони були майже самостійні, однаково знаходилися поза містом, однаково були набрані з різних місцевостей колишньої імперії, однаково у кожній переважали українці.

До революції у школі нараховувалося 400 українців (старшини — росіяни) і 600 росіян. Перевага останніх тут з’ясовується тим, що кадри готувалися у Гатчинській школі авіації коло Петербурга. Тут уже була не звичайна селянська маса, як у піхоті, все це були всілякого роду фахівці; робітники чи техніки. Школа, знаходячись за містом, жила своїм окремим внутрішнім життям. Усі були досить добре забезпечені всім потрібним. Була дисципліна. Кожний знав своє діло. Цілий тиждень стояв при своїм ділі — станку (верстаті) і лише в суботу від пообіду до понеділка всі були вільні. Тоді дехто збирався їхати чи йти до міста (25 км), а більшість залишалася у школі. Навколо вигорілий степ, татарські оселі найближче 4 км. Туди ніхто майже не ходив. Тому почали були росіяни уряджувати вистави і навіть вдалося їм разів зо два поставити щось.

Заворушилися й українці, хоч не могли сподіватися на дозвіл. Але, на диво, легко його здобули, що більше, зустріли навіть прихильність з боку начальника школи. Відсутність жінок була на початку великою перепоною і жіночі ролі грали хлопці, але згодом вдалося жінок запрошувати з міста. Може, ці обставини причинилися до того, що українці по революції так скоро знайшли один одного, організувалися. Звичайно, немалу роль у цім відіграла відсутність контролю у «нижніх чинів» (солдатів).

Яке ж було моє здивування, коли у писаря Сліпченка, родом з Гуляйполя, я побачив велику «Історію України-Руси» Грушевського, «Літературно-науковий вістник», «Основу», «Ріллю». Розмовився з ним. Федір Сліпченко мав 28 літ. У них в Гуляйполі давно вже заснувалася «Просвіта», та давно її вже й закрито, членів — кого заслали, кого повісили в 1906 році. Він потрапив на військову службу і от тільки мав звільнятися, як настигла війна. Здалося, що ще кілька осіб є свідомих, а може, й усі, та небезпечно говорити.

З того часу ми стали друзями. Почалися вибори до комітетів. Старалися обирати своїх, та більше пройшло росіян. Вибрали через тиждень по революції Раду. Заснували Громаду, до неї вписалося одразу до 200 членів.

Старшини жили своєю замкненою кастою. Ніхто з них не цікавився життям козаків і не знав його. Здавалося, що серед них навіть й нема українців. Але ж ні! На оголошені збори явилися Корній Лясковський та пор. Федченко. Збори обрали Раду Громади в такім складі: Ф.Сліпченко — голова, пор. Федченко, однорічник М.Михайлик — секретар чи писар, однорічник Артем, козак Самійло Бонсор. Вироблено статут Громади, який і ухвалили загальні збори. Статут заслуговує на особливу увагу, завдання він ставив неабиякі. Окрім проведення культурно-освітної праці в національнім напрямі, що звичайно входило в статут кожної організації, в статуті нашої Громади стояли ще й такі пункти: налагодження зв’язку зі всіма іншими частинами, поширення в них ідеї організації громад, залучення всіх громад у всеукраїнську військову організацію, пропаганда й боротьба за українізацію флоту і шкіл та створення української армії. Чи не засміливо це було у березні 1917 року? Але так було. Скоро Громада нараховувала понад 300 членів. Організовано бібліотеку, одразу знайшлося в ній до 200 книжок, стали одержувати газети: «Робітнича», «Нова Рада», «Народна Воля» та ін. Кімнату для бібліотеки, яку нелегко було вистаратися українцям у начальства, прикрасили образом Шевченка, по стінах були розвішані малі портрети інших українських письменників, статистичні мапи, таблиці та ін., запроваджено чергування. Створили навіть архів: папери й документи, газети — все це підшивалося й дбайливо охоронялося. Закипіло живе, ділове життя. Виклади з історії, письменства, вистави йшли одні за другими, а грошовий збір поступав до фонду Громади.

У квітні прибув до школи штабс-кап. Мурашко (згодом — полковник). Взяв участь як режисер драматичного гуртка, і справа з виставами пішла ще краще.

Така організованість нашої Громади, її згуртованість, високий культурний рівень не могли створитися протягом кількох днів, коли б усі члени її не почували від дитинства, що вони українці.

З часописів ми вичитували, що не тільки по містах, а й по селах потворилися українські організації, тільки щось не чути їх було в Севастополі.

3. Воскресіння з мертвих «Кобзаря»

Аж ось наприкінці березня читаємо у «Кримському Вєстніку» оповіщення, що гурток «Кобзар» призначає свої збори на такийто день і закликає на них українців, що перебувають у Севастополі.

Наша Громада ще не почувалася так міцно на силах та й стояла на ґрунті порядку в школі. Тому голова Сліпченко і писар Михайлик звернулися до начальства за відпусткою на збори. Оскільки до міста було 25 верстов, то, йдучи пішки, треба було вийти в дорогу зрана, а прибути з поворотом лише вже на другий день. Кажу: йдучи пішки, бо про авто, яким користувався російський Комітет, не могло бути й мови. Одначе дозволу не дістали.

Зібралася наспіх Рада і винесла постанову йти без дозволу.

Внаслідок цеї постанови і вирядилися в дорогу два її представники: Голова Ради Українськоі Військової Громади Севастопольської Школи Авіації (напис на печатці) Ф. Сліпченко і секретар М. Михайлик.

Нема пощо гаяти дорогий час: за півгодини вже бачимо двох подорожніх, що прутять берегом Чорного моря, ніби переганяючи один одного. Один в уніформі «нестроєвого» старшого унтер-офіцера, низького зросту, грубенький, вуса додолу, на вигляд років 28, другий — молодий однорічник, тонкий і високий, ледве пробивається перший пушок на верхній губі...

Хоч це ще кінець березня, але південне сонце припікає, земля висохла, ярко зеленіє трава, радісно щебечуть про щось пташки. У прозорій блакиті моря безтурботно плещуться риби. А море... Яка велич! Яка міць! Яка потужність! Нині воно спокійне, переливає безліччю кольорових тонів і відтінків. Лагідно поглядає на чистий піщаний берег, любовно обполоче його кількадесятметровою прозорою хвилею, приглянеться часинку, помітить пару, що здіймається з розпеченого піску, і знову відсвіжить його новою хвилею. Не б’є, але так лагідно-лагідно пестить... Тому над берегом така тиша, що подорожники мимоволі здригаються, як їм з-під ніг чкурне вічно полохливий заєць, або, зірвавшись з куща, залопоче крильми розсудливий птах...

На фоні блакиті моря вимальовується пароплав... ось він все ближче й ближче... велетенний! Пішов у Північну Бухту Севастопольського рейду. Міноносець... може, вартує... а може, прийшов з Одеси... Далеко звідси до Одеси, та проте рибалки на звичайнісіньких човнах протягом місяця допливають звідси до Одеси. Що ж дивного, що запорожці плавали?..

Знову пройшов пароплав... У повітрі над морем далеко пролетів гідроплан... над самими нашими головами прогудів «Альбатрос» на «Беллєн», а слідом «Моран» з «Беллєна»...

Подорожникам не бракувало тем для розмов. Скільки ж то буде тих мрій, бажань, цілей, завдань... Українська Чорноморська флота, українська авіація, українське військо, оборона своєї держави...

— Тут, на полудні, ми забезпечені, а що от на півночі, на решті кордонів України?.. — падькається молодший.

— Там ми зробимо живий кордон, — відповідав старший. — Смугу в сто верств заселимо найсвідомішим здоровим елементом... дамо тим козакам пільгу, допомоги... поставимо фортеці, і вірте, пане товаришу, що Україна — могутня держава, без своїх природних кордонів буде сильною... сильною духом нашого войовничого козацтва.

Тут, у дорозі, будувалися плани фортеці, організувалося військо, витрачалися кошти, відбудовувалася Україна... Мрії за мріями, думки за думками голосно лунали по тихім побережжу чорноморськім... Очі світилися, невгасимо клекотів гнів, палала енергія, горіло завзяття...

Вечоріло. За 7 верст до міста місцевість стає гористою. Наші подорожники сопли, обтирали піт, поглядали на сонце, на годинник, хвилювалися, що спізняться. На шосту годину гурток «Кобзар» оповістив збори у Пушкінській школі. Було півгодини до шостої, коли вони підійшли до Північної Бухти і сіли на катер. У бухті стояла флота. Катер обходив один за одним пароплави, що траплялися по дорозі. Ось велич... «Память Меркурія» відповідав золотим сяйвом літер при боці. Далі «Іоан Злотоуст»... «Марія»... «Георгій Побідоносець»...

— Тут штаб, — каже Сліпченко і не додав ні слова більше. А в думках: «Коли то він буде наш, той штаб?»

Далі ескадра міноносців: «Пильний», «Дерзкий», «Гнівний» один за одним пішли в море... Мінні апарати з повставлюваними і спрямованими наперед мінами несли смерть ворогові... А на них грізно дивилися довгі і грубі дула тяжких гармат «Марії», «Волі Росії» і ін. А там далеко з берега тільки виткнули, ледве помітно, свої грубезні дула тяжкі гармати фортеці... Цілий цей образ ще більше надавав певності, що Україна з півдня забезпечена...

Двадцять п’ять хвилин — і ми були на Ґрафській Пристані.

Михайло Михайлик 

(Далі буде)

Інтернет-видання Українське життя в Севастополі