Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Володимир Бойко: Пенчука «прозрів» під орудою Бродського і за участі Балоги

Брати інтерв’ю в людини, яку давно знаєш, з яким разом працюєш, часто бачишся за філіжанкою кави, розмовляючи про гнилизну нинішнього українського політикуму — заняття невдячне. А тому цей текст — аж ніяк не інтерв’ю. Радше, бесіда з постійним автором ОРД Володимиром Бойком про несподівані одкровення колишнього власника пакета акцій донецького торгового центру «Білий Лебідь» Бориса Пенчука.

Пенчук каявся, запевняв, що всі попередні викривальні заяви стосовно екс-голови Донецької облради Бориса Колесникова — брехливі і їх зроблено під тиском екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка. У мене жодних симпатій до Луценка-міліціонера, однак я не раз зустрічався з Борисом Пенчуком, щоразу довго з ним розмовляв і ніколи не чув того, про що він тепер говорить. Пенчук завжди був самостійним борцем з «донецькою мафією» і скаржився лише на те, що це, окрім нього, нікому не потрібно. І раптом виявляється, що весь цей пафос викликаний ли­ше… страхом перед жахливим Луценком. У це важко повірити. Та й вірити не обов’язково, якщо можна про це дізнатися. Саме це і зробив Бойко.

— Володю, ось ти нещодавно звернувся із заявою про порушення кримінальної справи стосовно скандально відомого Бориса Пенчука. Цікаво, а сам ти віриш у те, що справу буде порушено й тобі виплатять компенсацію за вкрадені в тебе твори?

— Ми ж не в церві, щоб обговорювати питання віри. Є моя заява прокурору Києва й направлена прокуратурою для проведення дослідчої перевірки в Головне Управління МВС в Києві. Є факти. Є, нарешті, книжка «Донецька мафія. Перезавантаження» на 64 сторінки тексту з моїми статтями, яка продається по 72 грн у всіх книгарнях. Якби видавці цієї книжки не зазначили б мене як автора, то йшлося б про порушення мого особистого немайнового права, тобто про плагіат. Тоді я доводив би своє авторство в суді. Але видавці книжки скоїли злочин — вони видали мої роботи під моїм ім’ям без мого відому й поклали виручку собі в кишеню. І, до речі, немалу.

У вихідних даних книжки зазначено, що її видало «видавництво Сергія Пантюка». Є такий член Президії Політради партії «Вільних демократів». Редакційна рада — члени тієї ж Президії Золотарьов і Юсов, Пантюк, а також «порист» Віталій Загайний і так званий борець з донецькою мафією Борис Пенчук. Наклад книжки невідомий, оскільки, як з’ясувалося, 15 тисяч примірників, зазначених у вихідних даних, це фікція. Насправді віддруковано в кілька разів більше, але всі інші наклади «ліві». Тому книжки потрапляли в торговельну мережу від імені фіктивних фірм. Виручку забирали готівкою або гроші переганяли на рахунки фірм-метеликів. Виторг Пенчука й Ко тільки з офіційного накладу становив понад 1 млн грн. Отакі вони, борці з мафією. Та ще й з донецькою. А що ж до порушення справи... Я людина креативна. Мені поставити намет і оголосити голодування попід стінами прокуратури Києва — раз плюнути. Якщо прокурор Блажівський хоче зі мною погратися — хай спробує. Колишній Генеральний прокурор Васильєв вже грався. Досі відмитися не може.

— Якщо питання тільки в порушенні авторського права, то чи не простіше було б вирішити конфлікт шляхом переговорів? Урешті-решт, я не думаю, що Пенчук зацікавлений у ще одному скандалі, та ще й з тобою.

— Знаєш, Стасе, якби проблема полягала тільки в грошах, то я б, звісно, якось її розрулив би і без правоохоронців. Тільки вів би переговори не з Пенчуком, а з організатором його раптового «каяття» — Михайлом Бродським. Але мої претензії не тільки матеріального характеру, а й морального. Я вимагаю вибачень і публічних пояснень, оскільки не хочу, щоб хтось думав, ніби я причетний до афер Пенчука.

— А Бродський тут до чого?

— «Прозріння» Пенчука відбулося під керівництвом Михайла Юрійовича за безпосередньої участі глави Адміністрації Президента Віктора Балоги і під його гарантії, що Пенчуку це зійде з рук. Точніше, гарантії були не Балоги — хто він такий? — гарантії Пенчуку Балога міг дати тільки від імені Президента Ющенка, який руками Пенчука надумав вилити відро з лайном на голову Луценка. Луценко ж бо заважає Гаранту створити «широку коаліцію» у парламенті. До речі, якщо Віктор Іванович заперечуватиме своє знайомство з Пенчуком, то я нагадаю про існування такого документа, як журнал реєстрації відвідувачів Секретаріату Президента. З цього журналу можна отримати багато цікавої інформації, зокрема порахувати всі зустрічі між Балогою та Пенчуком. І головне — подивитися, коли саме вони відбувалися. 

Але повернімося до Бродського. Не скажу про нього нічого поганого. Взагалі, я дотримуюся принципу не говорити погано про колишніх друзів, колишніх дружин і колишніх працедавців. Я все ж таки два з половиною року співпрацював з інтернет-виданням «Обозреватель», який належить Бродському. Спілкувався в «Обозі» лише з ним, головним редактором і керівником проекту (а також ще з кількома журналістами — Сонею Кошкіною, наприклад, чи Танею Чорновіл). До того ж Михайло Юрійович — справді непересічна людина, яка, хоч би що про нього говорили, має тверді переконання та гострий розум. Інша річ — його поривання до авантюр та холеричний характер, який не дозволяє Бродському зосереджуватися на системній роботі, але нехай це хвилює його однопартійців — того ж Золотарьова, Юсова чи Пенчука. Так ось, Бродського я не бачив давненько, бо з кінця квітня до кінця вересня 2007 року я бував у Києві лише наїздами. Не знав я й про чергову книжку Пенчука. Вибори — це для мене завжди голодна пора, коли я нічого не пишу й взагалі намагаюся кудись поїхати подалі від столиці. Ти мої принципи знаєш — я займаюся журналістикою й тільки журналістикою, стосунку до політичної пропаганди ніколи не мав, виборчі штаби всіляко оминаю. То ж під час виборів такі як я видавцям не потрібні. Повернувся я до Києва наприкінці вересня. Поліз я в інтернет — аж бачу там мармизу Пенчука, який розповідає про чесноти свого недавнього ворога. Мовляв, не було в нього жодних претензій до шановного Бориса Колесникова, і в здирництві він його ніколи не обвинувачував, і акції універмагу «Білий Лебідь» добровільно Колесникову віддав. Були, щоправда, деякі неузгоджені «цивільно-правові моменти», які можна було б вирішити за столом переговорів, але це не дав зробити злий Луценко. Це, виявляється, він, примушував Пенчука два з половиною року брехати всій країні... А поруч з Пенчуком — ще дві знайомі пики, які зараз на побігеньках у Бродського — Жека Золотарьов та Андрюша Юсов. Таврувати я їх не стану, бо там тавра ставити нема де. Пройдисвіти рідкісні. Картина з інтернет-сторінки вийшла цікава. Виявляється, все літо Пенчук, Золотарьов і Юсов влаштовували турне по Україні з презентацією книжки «Донецька мафія. Перезавантаження» та оповідали жахи з біографії Колесникова. Про кров християнських немовлят натщесерце, щоправда, нічого не говорили, а все інше — без обмежень. Нічого собі, думаю, це ж які в Луценка довгі руки, щоб людей примушувати таке говорити та ще й книжки видавати. А тут мені Володя Ар’єв телефонує й також про книжку Пенчука розповідає. Про те, що там мої статті. Дістаю я цю книжку, гортаю. Книжку видано в травні 2007 року. Там і чергова розповідь про «Білий Лебідь», і про те, як підступний донецький суд заборонив розповсюдження попередньої книжки Пенчука через порушення ним авторських прав, і, звісно ж, стаття самого Пенчука. Дозволь процитувати: «В попередні роки я особисто дивився в очі смерті, коли представники донецької мафії намагалися, а потім забирали в мене моє майно... Ми дуже уважно спостерігаємо за новою ситуацією в країні, висвітлюємо історію накопичення донецьким кланом його мільярдних статків, історію перерозподілу чужого бізнесу і майна, історію знищення бізнесменів на Донбасі. Але найцікавіше те, що бізнес убитих якимось дивним чином згодом ставав бізнесом Рината Ахметова і Бориса Колесникова... Чому Борис Колесников, так само як і Ринат Ахметов, володіє всім, що залишилося після них? Чому Борис Колесников говорить: «Я мільйонер, бо я успішний...» Не брешіть, пане Колесников!» І так далі. Але продати подібні опуси неможливо. То ж «автори» видання вирішили «доукомплектувати» кілька сторінок одкровень Пенчука. Вони додали до пенчуківського опусу десятки статей відомих журналістів, які висвітлювали діяльність криміналітету в Донецькому регіоні, і в такий спосіб вийшла книжка аж на 576 сторінок. Ну, гаразд, думаю, може, «Вільні демократи» повелися так лише зі мною? Телефоную Олегу Єльцову: «Олеже, а ти давав згоду на вміщення твоєї статті в книжці «Донецька мафія. Перезавантаження»?». «Якої книжки? — дивується Єльцов, — я перший раз про таку чую». Став я обдзвонювати інших журналістів, чиї твори взяв Пенчук. Виявляється, нікому не тільки не було заплачено ані копійки, людей навіть не ставили до відома, що їхні статті будуть видані «борцями з донецькою мафією». Але знаєш, що мене найбільше обурило? Це те, що статті, вкрадені в мене Пенчуком і Ко, використовувалися для шантажу Колесникова. Я, як ти знаєш, як би це пом’якше сказати, дуже критично ставлюся до керманичів Донецької області.

— Тобто, якби Колесников відбув би в тюрмі не 4 місяці, а 4 роки, ти б сильно не бідкався?

— Саме так. І все що я міг для цього зробити — я робив. І все ж я вважаю, що, по-перше, затримання Колесникова 6 квітня 2005 року було абсолютно незаконним. Нагадаю, Стасе, що в квітні 2005 року я публічно засудив безум­ство правоохоронців, які затримали Колесникова й доставили його до Ізолятора тимчасового тримання. Хоч би як я ставився до самого Бориса Вікторовича, та вважаю неприпустимими допущені стосовно нього порушення прав людини. Як, до речі, вважаю неприпустимим і порушення прав Пенчука, скоєні за вказівкою Колесникова. Також нагадаю, що єдине видання, яке тоді погодилося надрукувати мій протест, був сайт ОРД. Той же «Обоз» Бродського відмовився оприлюднювати мою статтю з на цю тему.

По-друге, Колесников не крав акцій «Білого Лебедя» . І замах на Пенчука організував не він. На моє переконання, Колесникову можна було б законним чином інкримінувати інші злочини (чого досі так ніхто й не зробив), але тільки не викрадення тих клятих акцій. По-третє, затримання й арешт Колесникова ніяк не пов’язані з його справді протиправними діями. Просто в такий спосіб кум Ющенка намагався заволодіти активами Колесникова та Ахметова. Але то окрема історія.

Так ось, погортав я книжку, відклав усі інші справи й взявся розслідувати обставини появи її на світ Божий. Я швиденько з’ясував, як Пенчук видавав цю книжку, де друкував, як розповсюджував і з якою метою. А мета була одна — допекти Колесникову цим виданням і вимутити в нього грошей. Мовляв, якщо хочеш, щоб такі книжки більше не друкували — жени бабло. Спочатку в Пенчука це ніяк не виходило, аж потім за справу взялися Золотарьов і Юсов. Тоді вони ще були в «Порі», саме тому на книжці зазначено копірайт «Громадянська кампанія «Пора». До речі, цікаво, як до цього копірайту поставиться ворог Золотарьова Каськів, у руках якого зараз печатка «Пори»? Власних матеріалів про донецьку мафію у попсуй-видавців не було, тож Золотарьов і Пенчук звернулися по допомогу до редактора донецького тижневика «Остров» Євгена Талишева. Талишев, наївна душа, дав цим шахраям підшивку своєї газети та доручив редакційному верстальникові допомогти гостям у пошуках матеріалів у нетрях інтернету. Окрім того, Євген Іванович передав Пенчуку десяток фотографій, колись зроблених мною у Донецьку під час масових заворушень 31 жовтня 2003 року. Пенчук і Золотарьов запевнили Талишева, що ці матеріали вони використають тільки для безплатної роздачі народу під час виборчої кампанії. Талишев і повірив, як і запевненням Пенчука, що я дав згоду на передрук своїх матеріалів.

Книжку у травні віддрукував «порист» Сергій Пантюком... і поїхали хлопці по Україні, торгуючи краденим. Але Колесников на все це не реагував і купувати «авторські права» на книжку не поспішав. Ситуація змінилася після того, як Золотарьов, Юсов і Пантюк, пересварившись з рештою «Пори», кинулися в обійми Бродського. Михайло Юрійович — людина ділова, тож результат не забарився. Він найняв Пенчуку нового адвоката — свою довірену особу, приставив до нього Золотарьова та Юсова, умовив Пенчука «розкаятися» та вийти на прес-конференцію з розповіддю про білого й пухнастого Колесникова.

— Тобто ти вважаєш, що Бродський взяв у Колесникова гроші, виступивши посередником?

— Я вважаю, сама лише думка, що Бродський може брати участь у таких провокаціях безплатно, образлива для нього. Але зазначу, що Бродський не міг гарантувати Пенчуку недоторканності від кримінального переслідування за попередні обвинувачення Колесникова. Тим більше, що вже рік у провадженні Генеральної прокуратури України перебуває кримінальна справа, порушена за фактом незаконного притягнення Колесникова до кримінальної відповідальності. Наскільки мені відомо, Колесников, попри те, що зараз він разом з Пенчуком ходить по телестудіях, ніколи ніяких гарантій Пенчуку не давав. Понад те, я глибоко переконаний, що Колесников нікому не подарує свого тюремного меню, і насамперед — Борису Пенчуку. То ж знадобилося втручання Балоги, який у такий спосіб вбивав одразу двох зайців: по-перше, направляв «каяття» Пенчука в русло антилуценківської кампанії, а, по-друге, робив приємне своєму другу, діловому й політичному партнеру Колесникову.

Хотів я поговорити на цю тему з Михайлом Юрійовичем. А тут саме надходить мені 4 листопада SMS від Бродського: «Треба зустрітися».

(Далі буде.)

Розмовляв Станіслав Речинський,
«ОРД»

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com