За його плечима – героїчні тіні…

Писати про Данила Кулиняка водночас легко і важко. Легко тому, що він знаний в Україні поет і прозаїк, автор таких популярних і прикметних для свого часу поетичних збірок, як «Біля вогнища», «Невідкриті острови», «Триста спартанців», «Телескопи криниць», «Осінь Всесвіту», прозових книг «Між берегами», «Останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський», «Останній шанс», «Лицар Дикого Поля», «Данило Братковський», «Соловецький в’язень», «Од Калниша вісті». Він лауреат престижної журналістської премії «Золоте перо» та премії «Незалежність».

Але важко тому, що Данило Кулиняк — складна особистість, багатогранна і завжди несподівана, творчість якого непроста для сприйняття. Передусім його приваблюють характери героїчні, бунтарські, натхненні високою ідеєю, готові за правду і честь йти на страшні тортури і вічні муки. Якби не було цього і в його характері, то чи зміг би він написати правдиві, чесні і високомистецькі книги про Петра Калнишевського і Данила Братковського? Питання риторичне, безперечно, є багато такого, що ріднить його з цими легендарними особистостями, про що свідчить і сама біографія Данила Кулиняка. За молодих літ він зазнав переслідувань і репресій з боку тоталітарної системи за свою непоступливість, принциповість і любов до правди. На щастя, система не зламала його, не підім’яла під себе, як інших. Він залишився таким же принциповим і відкритим, яким був у юні роки.

Кажуть, до сміливих і чесних доля прихильна. У випадку з Данилом Кулиняком це справді так. Йому не вдалося закінчити Херсонське мореплавне училище, виключили з гучним формулюванням «за створення підпільної молодіжної організації «Вісники Свободи України», яка ставила за мету здобуття державної незалежності України». Проте доля дала йому шанс успішно закінчити Літературний інститут ім. О.Горького в Москві й стати професійним письменником. Та не просто рядовим літератором, яких багато, а утвердити себе як автора рідкісного ліричного обдарування, спроможного підняти найважчі і суспільно значущі теми. В його поетичних збірках не знайдемо оманливого замилування революційними ідеалами, оспівування трудових буднів і уявних перемог — у них панує високий дух юного неспокою, краси слова, любові до незнищенних народних святинь і захоплення незламним духом народу.

Уже перша збірка «Біля вогнища» (1981) засвідчила, що в літературу прийшов справді обдарований поет, спроможний побачити як в «димарі дрімають зорі», «горить ліхтариком листок», як «залишають у траві метелики сліди», почути «сум осінніх стомлених дощів» та прочитати «тривожні ієрогліфи дерев…». Тут же проявилася одна з його найприкметніших творчих рис — лаконізм, уміння висловлюватися стисло і посутньо, афористично і вибухово.

Ще одна питома риса Кулинякового таланту — музикальність його віршів, що досягається вишуканим звукописом. Ось як дивно передано шум пізніх листопадових дощів багаторазовим повторенням літер «ш» та «щ» у вірші «Осінній триптих», що увійшов у збірку «Телескопи криниць»:

І знов осінні почались дощі.
Прошкую в ліс, незатишний і сірий.
Мерзлякувато щуляться кущі…
Ідуть дощі…

У Кулиняка-поета завжди місткі метафори, свіжі, несподівані епітети, вишукані оксюморони, він чутливий до ритму й мелодики вірша. Але не це головне для нього, а зміст, глибина думок, сила узагальнень, вміння і потреба сказати щось дуже посутнє, важливе і виболене. У нього немає пустопорожніх строф, нема віршів, написаних тільки заради красивих слів і щасливо віднайдених образів, він ніколи не ставить форму вище змісту, бо завжди йому було і є що сказати людям.

Щільність часу наростає.
Що чекає завтра нас?
Кожен день я відчуваю
Як прискорюється час.

А ми обертаємо Землю ногами,
Шукаєм себе і оновлюєм світ.
І дивляться в очі нам древні кургани –
Минулих епох сконцентрований слід.

Силу епічного таланту митця засвідчили його поеми «Забіліли сніги» (про гетьмана Івана Мазепу), «Мічені атоми, або Сліпий політ», «Данило Братковський».

У радянські часи, коли не схвалювалися твори про героїчну історію України і навіть саме слово «Україна» було під забороною, поет звертався до історії сусідніх народів, витворюючи легко прочитувані алюзії й паралелі, як от у книжках «Триста спартанців», «Роздуми біля полотен Миколи Реріха». Водночас центральним для нього став образ останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського. Саме книга про цього незламного січовика зробила ім’я Кулиняка не просто знаним, а популярним в Україні. І тому, що він, по суті, перший вивів, так би мовити, на світ Божий це напівзабуте ім’я з московських казематів, і тому, що написав книгу справді правдиву, болючу і чесну.

Хтось може заперечити, що насправді перше велике епічне полотно про П.Калнишевського створив Роман Іваничук, але ж роман львівського прозаїка пролежав у шухляді кілька десятиліть. До того ж Д.Кулиняк написав не художній, а документально-публіцистичний твір. Він підняв архівні матеріали, проїхав шляхом останнього кошового з України на Соловки, пропустив крізь душу те, що пережив цей майже епічний герой — і вийшла вражаюча за силою книга. Хай невелика за обсягом, але неймовірно містка за змістом і вибухова за силою слова. Пізніше автор розширив її і видав у доповненому варіанті під назвою «Соловецький в’язень», а також написав цікаве дослідження «Од Калниша вісті». Читати ці книги без внутрішнього трему неможливо, стільки в них болючої правди. Це не тільки свідчення виняткової мужності козацького отамана, який провів у російських казематах більш як 25 років, вони показують нам справжню сутність північного сусіда з його темною азійською душею. Таке враження, що сам Калниш промовляє до нас крізь віки і сибірські простори.

Добре пам’ятаю, яке сильне враження справляли перші публікації Данила Івановича на читачів про останнього кошового Запорожжя, що почали з’являтися в періодиці десь у середині 80-х років минулого століття, а також перша публікація його книги. Цією книгою ми не просто зачитувалися, а переписували її, давали читати знайомим і друзям, обговорювали на літературних зібраннях. Книга Д.Кулиняка була одним з перших вісників гласності, і це робить її унікальною для української літератури ХХ ст. Як на мене, нині ця невеличка за обсягом книга переважує на терезах часу десятки товстих томів і наукових фоліантів.

Я не хочу порівнювати «Журавлиний крик» Романа Іваничука і «Соловецького в’язня» Данила Кулиняка, хоча таке порівняння ніби напрошується саме собою. Це різні за жанром книги. Львівський прозаїк написав художню річ, а Данило Кулиняк — документально-есеїстину. Обидва літератори зробили вагомий внесок для утвердження національної ідеї, обидва написали твори, які вражають силою духу.

Таким же героїчним, гордим і незламним, як Калниш, вийшов у Д.Ку­линяка і Данило Братковський в одноіменній поемі. Що ми знали про цього мужнього борця-поета до появи цього твору? Тільки те, що він боровся проти польського поневолення, був спійманий поляками і спалений у мідному бику. Д.Кулиняк зібрав суперечливі й маловідомі факти (втеча з каземату, спілка з Семеном Палієм, участь у Фастівській раді 1702 року) і за допомогою творчого домислу створив цільний і яскравий образ борця за справедливість і національне визволення. Такі образи не просто хвилюють — вони глибоко западають в душу, мають на неї неперебутній вплив. І головне — роблять нас стійкішими і чеснішими. Ось як зазвучало в поемі останнє слово Д. Братковського:

Я зернина з колосся Вкраїни,
Що звели на історії млин.
Я не згину, ніколи не згину,
Проросту для нових поколінь.
Я зернина з колосся народу,
Може, з мене зело проросте,
Може, роздуми вибух народять?
Існувати лиш — діло просте.

А ще книги Данила Кулиняка мають ту добру якість, що дають високий взірець для наслідування. Я легко можу уявити, скільки молодих людей з незаперечною користю для себе прочитали ці книги, як благодатно і щедро вони вплинули на становлення їхніх душ. Сьогодні це важливо, бо дев’ятим валом накочується на нас література бездуховна, аморфна, й апологети постмодерну переконують нас, що виховна, естетична і пізнавальна функції літератури — це пережиток минулого, словом, анахронізм. Комусь це дуже вигідно. Та, дяка Богові, є талановиті митці, які дивляться на літературу як на потужний засіб духовного впливу, пишуть книги моральні, чесні й правдиві, даючи високі зразки для наслідування та ідейного виховання. І Данило Кулиняк — один з них.

Я ніколи не взявся б за ці нотатки, якби доля не звела мене ближче з Данилом Івановичем. Коли ми зустрілися вперше, я вже знав його як маститого поета і відомого прозаїка, автора уславленого «Соловецького в’язня», то ж, зрозуміло, поставився до нього з особливим пієтетом. Між нами якось одразу зникли всі дистанції, ми легко і невимушено заприязнилися. Так радісно було відкривати для себе душу світлу, щиру і духовно багату. Та найважливіше — я побачив, що між творчістю митця і власне життям, як то кажуть, немає зазору. В його душі стільки ж героїчного романтизму і незламної стійкості, як у його «лицарів Дикого Степу», в Петра Калнишевського і Данила Братковського. Якби я вірив у реінкарнацію, то наважився б стверджувати, що Данило Братковський — це нинішнє втілення Данила Кулиняка, стільки в ньому героїчного духу, невгасимої енергії, любові до рідного краю і мови.

Завжди, коли я, читаючи книги митця — ще задовго до нашої першої зустрічі, — намагався уявити його образ, то незмінно в моїй уяві поставав кремезний плечистий січовик виняткової сили, з ятристим поглядом, орлиним розкриллям брів, розкотистим голосом, дужими руками і жилавою шиєю. Так воно і є, один до одного. Такий він і сьогодні, незважаючи на невблаганний плин літ. Цікаво, що саме таким побачив його і відтворив на папері видатний художник Б.Плаксій (цей портрет репродуковано у першій збірці поета «Біля вогнища»).

Сьогодні переживаємо дуже непростий час. Усе, немов у кривому дзеркалі. Хтось називає цей час добою лицемірів і фарисеїв, хтось періодом абсурду, а ще хтось безчассям. Одна з прикмет цього періоду — це та, що справжні письменники, які не мають «зерна неправди за собою», ніби нікому не потрібні, про них не піклується і не пам’ятає держава, не виходять їхні книги (а якщо виходять, то такими мізерними накладами і в такому убогому поліграфічному оформленні, що соромно говорити). Тобто їх тримають на задвірках літературного життя, а на кону укрсучліту (термін з лексикону постмодерністів) метушиться бездарність.

Данило Кулиняк має мужність залишатися собою, боротися за правду. І я твердо знаю, що ніхто не похитне його на цьому шляху, бо за його плечима героїчні постаті «лицарів духу» — Петро Калнишевський, Данило Братковський, запорозький писар Глоба, Іван Мазепа, мужні січовики і стійкі спартанці — ті, яких він повертає через слово до життя з сутемного минулого.

Богдан Андрусяк,
письменник
м.Бережани