За матеріалами роботи політконтролю НК-ДПУ у 20-ті роки ТАБУ — НА ДУМКУ

Революційний переворот у жовтні 1917 року відкрив необмежені можливості для впровадження па величезних просторах колишньої Російської імперії комуністичного світогляду. Оскільки значна частина населення не сприймала нової «релігії», то, окрім пропагандистських та агітаційних акцій, Радянська влада почала застосовувати адміністративний тиск.

Першою «ластівкою» можна вважати Декрет Ради Народних Комісарів про пресу від 27 жовтня 1917 року. Він, по суті, забороняв видання будь-яких опозиційних засобів масової інформації. У розвиток цього декрету Раднарком 28 січня 1918 року прийняв постанову про Революційний трибунал преси, наділений широкими повноваженнями.

З перших днів свого існування вельми агресивно почала протидіяти опозиційним структурам і Надзвичайна комісія. Здобула вона право й на перлюстрацію (перегляд без відома адресата) кореспонденції. Цю функцію ВНК здійснювала за погодженням з Народним комісаром пошти і телеграфу. Такий порядок встановлював Декрет Раднаркому від 5 квітня 1918 року.

Працівники Військового поштово-телеграфного контролю надсилали у ВНК листи й телеграми, які, на їхню думку, становили інтерес для органів боротьби з контрреволюцією. Знайомили вони їх зі способами шифрованого листування, засобами тайнопису тощо 3. З утворенням у грудні 1918 року Особливого відділу ВНК в його розпорядження перейшло відомство військової цензури (далі — ВЦ), котра займалася перлюстрацією кореспонденції до грудня 1921 року. Право на це давав Декрет Раднаркому від 10 лютого 1921 року «Про порядок огляду і вилучення поштово-телеграфної кореспонденції».

До компетенції ВНК входив перегляд поштово-телеграфної, перш за все міжнародної, кореспонденції, затримка й конфіскація листів і посилок.

Найпильніша увага зверталася на інформацію, яка містила агітацію проти Радянської влади, скарги на радянські органи та їхніх представників, попередження про ревізії, арешти і обшуки, дані про ставлення населення до політики, здійснюваної партією та урядом, зокрема, до декретів про посівні кампанії, продподаток тощо. Працівники цензури робили з них витяги, за якими оформляли так звані меморандуми. А вже на основі меморандумів складалися документи для інформування партійних і радянських органів про громадську думку в тих чи інших регіонах країни, з тих чи інших питань.

Так, політичні зведення, підготовлені військово-цензурним відділенням при Катеринославській губНК на основі листів жителів губернії, складалися, як правило, з двох розділів: «Катеринославська губернія» та «Військові зведення». У першому містилися витяги з листів, де йшлося про соціально-економічну ситуацію в регіоні, в другому викладалася інформація про зміни у військових частинах, дислокованих на території губернії.

Опрацьовувалися і більш повні меморандуми, в яких знаходило відображення ставлення різних груп населення до подій, що відбувалися в різних країнах світу. Розділи носили назви: Америка, Німеччина, Болгарія, Італія, Палестина, Польща, Франція, Швейцарія і тд.

 Під грифом «Цілком таємно» ці документи надсилалися обмеженому колу вищих службових осіб, зокрема, секретареві губкому партії, голові губвиконкому.

 13 жовтня 1921 р. Раднарком затвердив Положення про військову цензуру ВНК, підписане В.І.Леніним. У ньому підкреслювалося, що «з метою збереження військової таємниці, попередження розголошення даних про злочинну діяльність шпигунських контрреволюційних сил і захисту політичних, економічних і військових інтересів РСФРР встановлюється військова цензура друкованих творів, поштово-телеграфної кореспонденції та контроль за радіотелеграфними зв’язками». Центральним органом став підвідділ військової цензури інформаційного відділу ВНК, а на місцях створювалися відділення військової цензури і цензурні пункти при губНК, особвідділах.

 Робота щодо вдосконалення цензури не припинялася. 21 грудня 1921 р. Раднарком РСФРР спеціальною постановою затвердив Положення про політичний контроль (далі — ПК). Відповідно до цієї постанови служба військової цензури ліквідовувалась, а натомість організовувалися відділи, відділення і пункти політичного контролю при Секретно-оперативному управлінні ВНК. На місцях структури ПК входили до складу секретно-оперативних підрозділів губернських НК. У повітах політконтроль здійснювали уповноважені ВНК.

Після реорганізації ВНК в ДПУ 6 лютого 1922 р. Президія ВЦВК в законодавчому порядку надала органам ДПУ право «здійснювати контроль за поштово-телеграфною кореспонденцією в інтересах гарантування безпеки Радянської держави».

Політбюро ЦК РКП(б) на своєму засіданні 22 березня 1922 р. визнало за необхідне об’єднати всі види цензури в одному відомстві (при Народному комісаріаті освіти, далі — Наркомпросі), залишивши, однак, під керівництвом ДПУ нагляд за друкарнями. Очолювати цензуру мали особи, призначені Наркомпросом, з помічниками від військового відомства й ДПУ. На основі рішення Політбюро було опрацьоване Положення про цензуру. В ньому визначалися також функції органів політконтролю.

Поступово сфера діяльності органів політконтролю розширювалася. На середину 1922 р. працівники ПК виконували вже такі обов’язки: вели контроль за друкарнями, книжковими складами, магазинами та іншими підприємствами, що видавали й розповсюджували друковані видання; переглядали всі друковані видання, топографічні карти, фотографії, кінострічки, поштові марки, що вивозилися за кордон і ввозилися в республіку; здійснювали нагляд за театрами, кінематографом, цирком та іншими видовищними підприємствами.

 Фактично апарат ПК перетворився у виконавчий орган для втілення в життя установок ідеологічних та цензурних відомств. Підтвердження цьому знаходимо в циркулярному листі Політконтролю ДПУ від 21.11.1923 р.: «В умовах НЕПу, який дав деякі легальні можливості непролетарським елементам, існує дві точки зору на боротьбу з ворогом на ідеологічному фронті: точка зору побиття ворога по лінії агітаційно-видавничій, т.зв. літературна форма, і боротьба по чекістській лінії. Досвід показав, що остання форма боротьби найбільш життєва... Отже робота ПК повинна спрямовуватися в русло систематичного висвітлення діяльності преси і видовищ. Два методи: звіти й агентурний шлях. Необхідно діяти політично тактовно...».

На основі наказу ДПУ РСФРР від 14.09.1922 р. органи військово-політичної цензури на місцях було реорганізовано в пункти політичного контролю за пресою, видовищами, поштою і телеграфом. З метою об’єднання всіх видів цензури при губернських та повітових політосвітніх комітетах створювались управління у справах преси. У наказі зазначалося, що «з метою збереження військових, політичних і економічних таємниць Республіки, а також запобігання небажаним для радвлади напрямам у виданнях державних, кооперативних та приватних органів..., котрі видають, випускають і сприяють розповсюдженню друкованого й усного слова всіх видів і родів, за органами ДПУ встановлюються такі функції:

У повітах — перлюстрації всієї поштово-телеграфної кореспонденції; попередній контроль радіотелеграм; контроль і спостереження за друкарнями, літографіями, металографіями; облік кількості й шрифту всіх швидкодрукуючих верстатів і машин; нагляд за правильним веденням обліку й реєстрації всіх замовлень за встановленою формою; контроль за виконанням приписів губвідділу у справах преси; контроль і нагляд за книжковими складами, крамницями та ін. закладами, що продають книжкові товари; контроль за діяльністю театрів, кінематографів та ін. народними видовищами».

 Отже, ПК ДПУ контролював різні сфери духовного життя народу. Та помилкою було б вважати, що ДПУ тим самим перетворився в головний цензурний орган. Політконтролери ДПУ стежили за виконанням приписів відомчих апаратів цензури: Головліту, Управління у справах преси та ін. Управління у справах преси, наприклад, здійснювало попередню цензуру підготовлених до друку творів, а також реєструвало установи й осіб, які бажали організувати видавництва й приступити до випуску друкованої продукції. При накладанні адміністративних стягнень політконтролери були зобов’язані погоджувати свої дії з відділами виконкомів і виконувати рішення лише від імені останніх. Такий порядок діяв і в Україні.

 До 1925 р. організаційно і функціонально ПК утвердився як невід’ємний підрозділ ДПУ й державної системи у цілому. Документи того періоду дозволяють у повному обсязі розкрити роль і завдання цієї служби.

 Відповідно до встановленого порядку в підрозділи ПК на місцях надходила майже вся друкована продукція. ПК один примірник газети щотижня надсилав до інформаційного відділу ОДПУ (м. Москва), 1 примірник — до ДПУ УСРР, 1 прим. — до губернського ПК. Наприкінці року матеріали звідти йшли до Української книжкової палати. Неперіодична продукція (книжки, брошури), а також періодична — журнали, бюлетені — пересилались у двох примірниках в ДПУ УСРР, а 1 примірник через місцеві ПК — в Українську книжкову палату (надалі — УКП). Інші друковані матеріали: афіші, плакати, листівки, звернення; «твори» канцелярського характеру (накази, циркуляри, оголошення), — також йшли до УКП через губернські ПК. Секретні й напівсекретні видання, що набиралися в друкарнях, надходили лише до місцевих ПК.

Починаючи з 1923 р., усі власники й директори друкарень та етикеточних майстерень зобов’язані були передавати до ПК ДПУ п’ять, а з 1925 р. — два примірники афіш, листівок, циркулярних листів, газет, оголошень, членських квитків, мандатів тощо.

Усі рукописи під час здачі до друкарні повинні були мати дозвіл Головліту або його представників на місцях. Гранки ж показували працівникам ПК для звірки з матеріалом, дозволеним Головлітом, «для подальшого друкування й випуску у світ». Усі види продукції, звільнені від цензурування Головлітом, з друкарні випускалися тільки з дозволу працівника ПК. Він зв’язувався з Головлітом, а потім самостійно вирішував, що робити далі: викреслював ті чи інші місця в тексті, відправляв матеріали на передрук або й конфісковував тиражі взагалі.

 Політцензори, приймаючи рішення про заборону обнародування тих чи інших відомостей, керувалися вказівками Головліту, циркулярами ДПУ, документами партійних органів. Так, наприклад, 21 березня 1923 р. ДПУ УСРР розповсюдило телеграмою постанову ЦК КП(б)У від 17.03.1923 р., яка рясніла заборонами вміщувати у пресі дані про експорт хліба, про курси золота, срібла, іноземної валюти на вільній біржі.

ДПУ віддавало розпорядження місцевим ПК перешкоджати появі у пресі повідомлень про приїзд до Росії нафтопромисловця Сінклера, про викриття контрреволюційних організацій, навіть про концесії, якщо не було дозволу Головного концесійного комітету при Раднаркомі УСРР. Не допускалась інформація про самогубства й злочини, вчинені на грунті безробіття і голоду, про фальшивомонетників. Лише після одержання відповідного дозволу місцеві ДПУ могли оприлюднювати матеріали про бандитизм, розкриті злочини. Заст. голови ОДПУ Г.Г.Ягода підписав телеграму, в якій містилася вимога до працівників ПК «...встановити контроль і чистку друкованих творів, а в разі виявлення відомостей про хлібний експорт — вилучати. Матеріал про порушення систематично надсилати ОДПУ».

Головліт направляв у ПК списки матеріалів, які в повідомленнях засобів масової інформації, в тому числі Російського телеграфного агентства (РОСТА) й Радіотелеграфного агентства України (РАТАУ), належало викреслювати. Списки були досить довгими і складались, як свідчать джерела, з урахуванням відомчих інтересів. Прикладом може слугувати «Список управлінь, заводів, складів, підвідомчих Головному управлінню військової промисловості і не дозволених для публікації в пресі».

 Нагляд за поліграфічними підприємствами усіх видів і типів включав точний облік: а) усіх діючих, тимчасово не діючих та нововведених потужностей. Указувалася їхня точна адреса, приналежність (державне, кооперативне, приватне), зазначалося, хто давав дозвіл на виробництво, звідки закуплено обладнання; б) машині верстатів, шрифтів, кліше та інших зразків друкарського набору, відливального матеріалу; в) реєстрація особового складу.

 В обов’язки працівників ПК, як уже вказувалося, входив контроль за книгарнями, складами, кіосками, бібліотеками. Вони вели облік торгових осіб, працівників книжкових підприємств. Власники чи керівники подібних підприємств зобов’язані були повідомляти політконтроль про наявність у них виданої до 1920 р. продукції, а також про закордонні видання до 14-15 числа кожного місяця. ПК здійснював ревізії книгарень, звіряючи видання зі списками Головліту, і вилучав заборонену літературу 25. Конфіскація друкованих видань відбувалась, таким чином, під диктовку Головліту. Згодом такі заходи набули характеру кампаній.

 Вилучали найрізноманітніші видання. Наводимо витяги з документів ДПУ, «спущених» місцевим ПК, і доданих до них списків Головліту. Перечитуючи їх сьогодні, не знаєш — плакати чи сміятись. Отже, «...забороняються: Каменев «Партія і троцькізм», Анатольєв «Кормчий», Карел Чапек «Фабрикація Бога», Я.Колас «Вибрані білоруські казки» (тупоголові «вчителі» вважали, що збірка, «розрахована на дитячого читача, може завдати останньому великої шкоди», позаяк «усі казки у цій збірці пронизані символічною чортівнею»). У «чорні списки» потрапили твори Маргерит «Жінка в дорозі», Онишенка «Ткалі», «Битий шлях», «Творці майбутнього», єврейський ілюстрований і відривний календар на 1925 рік. Протягом десяти днів мали бути вилучені з бібліотеки «Жовтнева казка» Ю.Будяка, «Гуцульські образки» Г.Хоткевича. Перелік, складений войовничими невігласами, настільки довгий, що потребує окремої публікації. До заборонених зараховували навіть твір батька радянського металозварювання Є.О.Патона «Залізні мости». Мабуть, і в ньому запідозрили антирадянські «інтонації».

У місцеві ПК надходило безліч вказівок. «...При одержані цього конфіскувати книгу «Кот в сапогах». Іноді вказувалося лише прізвище автора (Перро, наприклад,) без назв творів, або назви без прізвищ авторів. На книжковому ринку конфісковувалась релігійна література: «Священна історія Старого і Нового завітів», підручник «Тропа к православию» (чому б ви думали? «через релігійні афоризми»).

Важко, іноді просто неможливо, визначити критеріїї заборон: Головліт не полюбляв обгрунтовувати свої дії, а ДПУ — тим паче. Причиною «табу» могли стати політичні зміни, перестановки в керівництві, розгромна стаття в газеті «Правда» та подібні «аргументи».

Якщо звести заборони до загального знаменника, то вони такі: конфісковувалось усе, що хоч якоюсь мірою не відповідало усталеним ідеологічним постулатам, тобто, література есеро-меншовицька, анархічна, релігійна, богословська, містична, кооперативна, кадетсько-монархічна, старі підручники, белетристика.

(Закінчення буде)