Хронологія геноциду

Документи Галузевого державного архіву Служби безпеки України як джерело вивчення Голодомору 1932 –1933 рр. в Україні

Редакція продовжує публікацію документів, які красномовно засвідчують спланований характер винищення ук­раїнців голодом у 1932-33 рр.  (Початок)

Належним чином попрацювало й Економічне управління ДПУ, співробітники якого «викрили» контрреволюційну організацію в сільському господарстві України, зв’язану з аналогічними організаціями в Москві, інших частинах СРСР та із закордоном.

Внаслідок ревного виконання наказу №1 керівники ДПУ УСРР дійшли висновку про існування єдиного, старанно розробленого плану організації збройного повстання в Україні навесні 1933 р. з метою повалення радянської влади та проголошення «Української незалежної республіки» капіталістичного типу.

Щоб остаточно винищити «повстанське підпілля» ще до початку посівної, з’явився новий наказ В.Балицького. У ньому є згадка про наказ ОДПУ №0045 про оперативні завдання співробітників ДПУ при політичних відділах машинно-тракторних станцій, яким теж повинні були керуватися в ДПУ УСРР.

Враховуючи вимоги попередніх документів, особливо уповноважений в Україні ставив завдання усім органам ДПУ УСРР під час сівби, у боротьбі з повстанським рухом, в агентурній роботі, в галузі промисловості й на транспорті. Практично в усіх напрямах роботи ДПУ УСРР домінували ті, що були пов’язані із селом. Наказ визначав як головне завдання органів політичного управління забезпечення весняної посівної кампанії. Цій справі підпорядковувалося розгортання нещадної боротьби з бандитизмом, щоб остаточно ліквідувати до весни «широку мережу повстанських осередків у районах і селах усіх областей України», а також посилення політрозшуку на транспорті та забезпечення охорони продовольчих вантажів. З наказу В. Балицького з’ясовується, що в ОДПУ всіма засобами прагнули не допустити встановлення зв’язку між «контрреволюційними» елементами міст і сіл. Перешкодити цьому мало, зокрема, наведення порядку в інформативній роботі та мобілізація діяльності інформаторів серед робітників і селян.

Уже будучи головою ДПУ УСРР, В.Балицький видав таємний наказ №230 від 23 травня 1933 р. Його наклад становив 1100 примірників і мав дійти до всіх начальників відділів ДПУ. Кожен із них, своєю чергою, повинен був уже до 1 червня провести оперативні наради і подати В. Балицькому календарні плани впровадження вимог наказу.

Поспішність дій керівників ДПУ УСРР була зумовлена інструкцією ЦК ВКП(б) і РНК СРСР про перебудову роботи на селі, призначеною партійно-радянським працівникам і органам ОДПУ, суду й прокуратури. Інструкція давала індульгенцію правоохоронним органам у їхній репресивній діяльності, ще більше посилювала тоталітарний режим, спрямовуючи його вістря проти села. Жирним шрифтом у ній виділялися зловісні вказівки, що випливали із сталінської тези про неминучість загострення класової боротьби на селі.

Згідно із цим наказом весь оперативний склад ДПУ УСРР повинен був ознайомитися з інструкцією й усвідомити поставлені перед органами завдання. Привертає увагу, що наголос у методах роботи органів ДПУ на селі робився у напрямі розгортання й посилення інформативної мережі. Документ перераховував нові вимоги до політичної й економічної інформації, яка давала б можливість «своєчасно сигналізувати директивним органам про назрівання негативних процесів» та застосовувати «оперативну профілактику» для відвернення загрози успішному виконанню завдань партії.

Сповненим цинізму є наказ ДПУ УСРР №536 від 5 листопада 1933 р., підписаний заступником голови ДПУ К.Карлсоном і приурочений 16-й річниці Жовтневої революції. Крім привітання чекістам та бійцям військ ДПУ, наказ містив визначення місця й ролі органів у пожовтневій історії як вірного вартового диктатури пролетаріату, міцного загону ВКП(б), згуртованого «навколо Ленінського ЦК і Колегії ДПУ». У загалом короткому за змістом документі не обійдено «перемог на фронті розгорнутого наступу соціалізму», до яких віднесено і ліквідацію куркульства як класу. Святковий наказ побудовано на лицемірному порівнянні, з одного боку, капіталістичного світу, де розвалюється економіка і «небувало зростають голод і злидні, де мільйони селян приречені на голодну смерть», і, з іншого боку, соціалізму в країні Рад, де колгоспники «крокують до заможного культурного життя».

З наказів можна довідатися і про участь чекістів у хлібозбиральних кампаніях. Так, у 1933 р. в Харківській області з так званого прориву на жнивах селян виводили співробітники центрального апарату та підсобних підприємств, частини військ ДПУ та міліції, які показали на ділі, «як треба по-більшовицьки працювати на колгоспних полях».

Особливе значення для вивчення різних аспектів проблеми Голодомору в Україні в 1932–1933 рр. мають архівно-слідчі справи. Їх набагато менше, ніж було заарештованих під час колективізації, розкуркулення, м’ясо- та хлібозаготівель, інших заходів органів влади в українському селі, що супроводжувалися розстрілами, ув’язненнями, висилками, моральним і фізичним терором. Проте помилковим буде вивчати архівно-слідчі справи лише періоду Голодомору. У пізніші роки заарештовані розкривали перебіг подій, повідомляли про відомі їм факти поширення голоду в республіці, випадки людоїдства, опір хлібозаготівлям, висловлювали особисте ставлення до причин і наслідків украй тяжкого життя селян. Прагнучи зібрати максимум інформації, слідчі старанно записували все сказане під час слідства, до того ж багато важило, в якому напрямі вони у цей час працювали. Незрідка отримані в такий спосіб дані ставали або обвинуваченням у контрреволюційній антирадянській діяльності конкретних осіб (1930-ті роки), або слугували однією з підстав для реабілітації засуджених (кінець 50-х — перша половина 60-х років).

Крім офіційних рішень про обшук та арешт, протоколів допиту, очних ставок, показань свідків, архівно-слідчі справи містять опис конфіскованого, акти про знищення певних матеріалів, анкети заарештованого, документи, залучені у процесі слідства, пакети з речовими доказами та особистими документами. Серед речових доказів дослідники можуть виявити й особисті записи обвинуваченого — щоденники, прозові й поетичні твори, які змальовують страшну картину Голодомору. Щоденники чи записи очевидців, зроблені безпосередньо у 1932–1933 рр., а також окремі фотографії, є важливою доказовою базою Голодомору-геноциду в Україні. Унікальність цих свідчень визначається кількома обставинами. По-перше, їх творцями могли бути лише більш-менш освічені люди, здатні усвідомити і задокументувати події. По-друге, потрібно було мати велику мужність, щоб у голодному чи напівголодному стані знайти у собі духовні й фізичні сили для ведення записів, за які сталінський тоталітарний режим нещадно карав. По-третє, протягом десятків років існування радянської влади такі свідчення вилучалися і знищувалися, а їхніх авторів очікували тривалі терміни ув’язнення.

У 2007 р. під час проведення виставки «Розсекречена пам’ять» в архіві тимчасового зберігання Управління СБ України в Чернігівській області в одній з архівних кримінальних справ було виявлено унікальні фотознімки. Їхній автор — Микола Бокань, мешканець смт Батурин Чернігівської області. Збереглися виконані ним фотознімки та записи, датовані 1933–1934 роками. Фотодокументи підтверджують голод у його сім’ї і смерть від виснаження одного з синів — Костянтина, а також повне руйнування багатьох українських родин внаслідок соціальних катаклізмів радянської доби.

Обвинувачені у систематичній антирадянській агітації та контрреволюційній діяльності Бокань та його син Борис, який допомагав батькові виготовляти фотографії, у 1938 році були засуджені відповідно до 8 та 5 років позбавлення волі. Обидва загинули у сталінських концтаборах. Хронографом смертельного наступу голоду стала Олександра Радченко, яка напередодні арешту у серпні 1945 р. мешкала у м. Городок Кам’янець-Подільської (нині Хмельницької) області і з 1926 р. вела щоденник. Саме він був поставлений у головну провину колишній учительці під час винесення вироку Кам’янець-Подільським обласним судом у грудні 1945 р. За звинуваченням у «наклепі на колгоспний лад, на заходи партії і уряду» автора щоденника засудили до десяти років виправно-трудових таборів з поразкою у правах протягом п’яти років.

Записи О.М. Радченко 1920-х років було знищено слідчими як такі, що не становлять «ніякої цінності». До нас дійшли шість шкільних зшитків; три з них охоплюють 1930–1934 рр.

Перший запис про Голодомор датовано лютим 1930 р., останній — лютим 1935 р. Варто звернути увагу на ще одну обставину написання щоденників. Олександра Миколаївна дуже любила і відчувала природу, не даремно напередодні війни вона почала працювати метеорологом. Мабуть, тому в її щоденнику часто занотовані спостереження за погодними умовами навіть у розпал Голодомору. Будучи сама в тяжкому стані, вона жодним словом не прохопилася про неврожай чи посуху в Україні в 1932–1933 рр., а записувала про цілеспрямоване знищення людей, про їх голодне божевілля, попри родючі землі. На підставі власних розрахунків вона назвала цифру загиблих у роки Голодомору — 6 мільйонів.

Власноруч написані свідчення людини середнього достатку, сім’я котрої голодувала, але все-таки вижила, містять правдиву інформацію, якої більшовицька влада не сприймала. На судовому засіданні в м. Проскурові (нині — м. Хмельницький) вона заявила: «Я присвятила щоденники своїм дітям, щоб вони через 20 років їх прочитали і побачили, як страждав і стогнав народ, який був страшний голод». Одна з дочок, про яку йдеться в щоденнику, — Еліда Василівна Золотоверха — відгукнулася, почувши в одній з радіопередач про материні записи, які вона намагалася переховати в 1945 р. Приїхавши до Києва з Ізюма Харківської області, через п’ятдесят років Еліда Василівна знову взяла до рук ці документи тоталітарної епохи та вперше ознайомилася з архівно-кримінальною справою матері. На прохання співробітників ГДА СБ України вона передала нові документи з родинного архіву, а також виступила зі спогадами під час роботи виставки «Розсекречена пам’ять» у листопаді 2006 р. в Києві.

Великий інтерес для дослідників становить щоденник 1932–1935 рр. Дмитра Заволоки, виявлений у ГДА СБ України. Він був вихідцем із села, але партійну кар’єру робив у Києві, спрямовуючи на це свій природний розум та працьовитість. З лютого 1932 р. працював партійним слідчим у Київській обласній контрольній комісії, напередодні арешту очолював відділ культури і пропаганди (культпроп) Ленінського районного партійного комітету Києва і був членом бюро райкому партії. Потай вів щоденник, не відаючи, що його вагання і роздуми про політику більшовицької партії, волю якої він тривалий час сумлінно виконував, назавжди зламають йому життя. Заволока був заарештований секретно-політичним відділом Київського обласного управління НКВС УСРР 19 листопада 1935 р. Під час обшуку в нього вилучили два зшитки з особистими записами. Як «щоденник» документ постійно фігурував під час слідства та винесення вироку, насправді це радше записки молодої людини, здібного партійного функціонера низової ланки.

Зміст записів настільки вражав відвертим засудженням політики партії на селі, що спецколегія Київського обласного суду ухвалила провести закрите судове засідання у справі Заволоки, а після винесення остаточного вироку за розпорядженням голови спецколегії обласного суду Воронова обидва зошити було спалено.

У ГДА СБ України в кримінальній справі Заволоки виявлено перший примірник машинопису цього щоденника. До 1964 р. він зберігався серед матеріалів секретаріату КДБ при Раді Міністрів УРСР, потім — у фонді таємного діловодства і лише згодом був доданий до двох томів архівно-слідчої справи. Щоденник та протоколи допитів показують, що переоцінка ролі комуністичної партії в житті суспільства у члена ВКП(б) з 1925 р. Д. Заволоки розпочалася приблизно в 1930–1931 рр. у зв’язку з колективізацією сільського господарства. У 1932 р., за його визнанням, «продовольственные трудности» і «тяжелое положение сельского хозяйства» він ставив у провину партійному керівництву. Хоча у власноруч написаній заяві на ім’я секретаря Київського міськкому КП(б)У Сапова та заступника начальника Київського обласного відділу НКВС УСРР Гришина 8 грудня 1935 р. заарештований розкаювався у вчиненому і просив вважати його не ворогом, а солдатом Революції, записки дають підстави вважати автора однозначно опозиційною особою до правлячого режиму. У критиці колгоспного ладу, хлібозаготівель, переслідувань за найменше інакодумство в рядах партії чітко вимальовується осуд методів побудови соціалізму та доцільність зміни системи організації влади в СРСР. Якщо в інших документах подано фрагменти страшного голоду очима жителів українського села, то в записках Д.Заволоки погляд на проблему більш-менш забезпеченої міської людини. Однак і він писав 14 березня 1932 р.: «Загальне вражіння таке, немов би країна переживає тяжкий голод, або ж напередодні масового голоду. Для чого було створювати таке напружене становище на селі? А особливо в колгоспному секторі? Чи можна було уникнути цієї небажаної загостреності? Ясна річ, що можна було». Матеріали повторного арешту Заволоки в 1949 р. за звинуваченнями 1936 р., але вже з довідкою «Речових доказів у справі немає», розкривають механізм витравлювання не тільки з історії, а й загалом з людської свідомості правди про голод 1932–1933 рр. З протоколів допитів видно, що вони тривали по кілька годин вдень і вночі. Засуджений до заслання в Красноярський край, Заволока наполегливо добивався перегляду своєї справи й відновлення в рядах партії. Одне з численних звернень до партійних і радянських органів — на адресу ХХІ з’їзду КПРС — досягло мети і кримінальну справу було припинено за відсутністю складу злочину. Президія контрольно-ревізійної комісії Київської міської організації Компартії України у березні 1990 р. вирішила не розглядати питання про партійну реабілітацію Д. Заволоки через неможливість установити його долю.

Ознайомлення з реабілітаційними документами ще рельєфніше розкриває трагізм людей, які піддавали сумніву або зовсім не сприймали голе адміністрування, масові обшуки, арешти з метою вилучення зерна, навіть насіннєвих фондів.

Щоправда, такі документи, виготовлені в іншу історичну епоху, спроможні як відновити істину, завдяки додатковим розслідуванням, передопитам свідків, неупередженості слідчих тощо, так інколи й завуалювати суть справи, по-новому її сфальсифікувати. Причиною останнього були не тільки рівень сумлінності, порядності та кваліфікації працівників органів правосуддя, а й насамперед їхня партійна належність. Політична заангажованість і доцільність наперед визначали канву реабілітаційних висновків постсталінської доби, зокрема пов’язаних з репресіями в роки голодоморів.

(Закінчення буде)