Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

АМЕРИКА НА ЗЛАМІ ЕПОХ

15 квітня — день народження мого батька. Кожного року в цей день США перетворюються на вулик рознервованих бджіл. Але причина тут не в моєму батькові. 15 квітня — остан­ній день подачі податкових декларацій, які тут заповняють не тільки мільйонери, депутати і міністри, а й уся широка публіка, за винятком хіба що малоімущих та нелегалів.

Цього року в черги на пільгові оформлення декларацій стали навіть деякі безпритульні. Причина — президент США вирішив встановити доплату (stimu­lus) кожному малозабезпезпеченому, що вчасно і коректно прозвітує про свої заробітки.

Основна ідея стимулу — активізація платоспроможного попиту населення на тлі сповільнення темпів економічного зростання з метою відвернення рецесії. Рецесія — економічний спад — найбільший жах для американського істеблішменту. Вона означає зменшення продажів, виручки бізнес-утворень та надходжень у держбюджет. Тобто усіх матеріальних джерел для олігархів. Щоправда, самі олігархи від рецесії майже не потерпають, бо знають про неї заздалегідь, відповідно готуються і перекладають основний тягар на населення, вибиваючи для себе пільги з бюджету, дотації, преференції тощо. Скажімо, нафтові компанії США у 2007 р. на тлі енергетичної кризи і бідувань широких мас населення, викликаних високими цінами на бензин, одержали 123 млрд дол. чистого прибутку і… 18 млрд дол. податкових пільг.

А ви думали, що мільярдери дотуються тільки в Україні? 123 млрд дол. чистого прибутку — це приблизно 200 млрд дол. прибутку загального. Враховуючи тіньові схеми, без яких у капіталістичних країнах не обходиться жоден бізнес — і всі 250 млрд. Якщо розділити це на 130 млн американських автомобілів, то вийде близько 1900 дол. на рік або біля 38 дол. на тиждень на кожного американського автомобіліста. Очевидно, цей прибуток одержано тільки завдяки підвищенню цін на нафтопродукти, що вважають головною причиною економічних проблем. І так само очевидно, що економічні проблеми були б значно меншими, якби прибуток мільярдерів спрямовувався б на нейтралізацію наслідків світового зростання цін на нафту, викликаного не ким-небудь, а самою політикою американського уряду на встановлення американської демократії у світовому масштабі. Населення США, нажахане опудалом рецесії і перспективою втрати роботи, не надто наполягає на своїх правах в умовах, коли чисельність безробітних у США щомісяця зростає на 80 тис. чол.

Хоча, якщо розібратися, в рецесії нічого надто поганого для простої людини об’єктивно не закладено. Спад виробництва відбувається тому, що менше купують. А менше купують, бо менше потребують. Задоволені, можна сказати, своїм життям. Тому і відкладають «зайві» гроші на майбутнє, ті, що мають таку можливість. І ці заощадження викликають зараз основні побоювання в американських економістів. Адже якщо люди більше не житимуть у борг, то полетить уся банківська система США. А це мільярдні надходження, зроблені практично з нічого — з людської жадібності і гонитви за матеріальним благополуччям, з бажання затоптати собі подібного, завоювати усі народи і «демократизувати» усіх «терористів». Словом, біда для Америки.

У 1990 — 2007 рр. середньостатистичний американець став працювати на 8 год. в тиждень більше — з 40 до 48 год. Водночас у Європі зараз базовим є 37-годинний робочий тиждень, і подумують про те, щоб його зробити 35- і навіть 30-годинним. Просте скорочення тривалості робочого тижня в США з 48 до 40 годин — на 20% — дало б нам відповідне зростання робочих місць. При «рекордному» рівні безробіття у США у 2007 році в 5% потреба в робочих руках була б забезпечена на багато років наперед. Здавалося б, у чому проблема? Працюй менше, стільки, скільки хочеш споживати, живи щасливо і безтурботно, насолоджуйся життям. Переважна більшість американців саме так і зробила б. Люди, що народилися після гуманістичної «революції хіпі» 60-х, уже не бачать, за великим рахунком, особливої потреби в кар’єрі, а хочуть жити спокійним та задоволеним життям. Основним двигуном нинішньої економічної експансії США є діти післявоєнного «бебі-буму», які пам’ятають злидні і бояться в них потрапити знову. Їхня молодість минула в антисексуально орієнтованому суспільстві. Це сформувало в них специфічний менталітет, у якому матеріальні блага і сексуальне задоволення відіграють непропорційно гіпертрофовану роль.

Соціальна роль олігархів визначається двома їхніми фундаментальними відмінностями від «звичайних» бізнесменів:

— для олігарха головною метою є не справа, бізнес, а гроші і влада, якими він ніколи ні з ким добровільно не поділиться;

— дохід олігарха залежить від доходів держави, тоді як бізнесмена — від успішності його бізнесу.

З цього і потрібно виходити. Крім олігархів і «бебі-бумерів» важливим фактором економічного зростання Америки є емігранти, особливо нелегальні. Зрозуміло, що нелегали їдуть до США не заради високих ідей, а з метою заробити якомога більше грошей. А оскільки приїжджають вони голі, як церковні миші, і жадібні, як алігатори, то зароблене їхньою важкою працею автоматично перетворюється на платоспроможний попит. Емігранти першого покоління, крім усього іншого, добре пам’ятають про своїх родичів та близьких. І вважають свої труднощі тимчасовими і виправданими. За світлі ідеї капіталізму їх особливо агітувати не треба. Тому політична верхівка США поблажливо ставиться до «мокрих спин» — працювати ж комусь треба.

Однак у другому поколінні емігрантів матеріальне накопичення перестає бути таким актуальним. Вродженими продуктивними якостями, характерними для представників германських народів із Західної Європи, вони, як правило, теж не володіють. Тому більше схильні до соціальної допомоги, ніж до ринкового ентузіазму. Зростання чисельності небілих у населенні США автоматично означає зниження його середньостатистичної продуктивності, а це, своєю чергою, призводить до зниження ВВП та доходів справжніх власників Америки. Саме тому Д. Буш схопився за ідею, яку свого часу намагалися використати (щоправда, з однаковим неуспіхом) римляни, китайці та африканери в ПАР — відгородитися від бідних та небілих високою стіною.

Шукаючи шляхів подолання економічної кризи, часто звертаються до досвіду Рузвельта. У 1929 — 1933 рр. ВНП США скоротився майже вдвічі, а безробіття (офіційне) зросло до 25%. Широкими обмеженнями свободи діяльності для «невидимої руки» капіталізму Рузвельт сяк-так зупинив економічне падіння, що було потрактовано як успіх «нового курсу» (New Deal). Хоча у 1939 році, через шість років після початку «нової справи», число безробітних у США становило все ще 6 млн, в той час як у Німеччині за аналогічний період скоротилося з 6 млн практично до нуля.

Справжня суть реформ Рузвельта полягала у курсі на світову наддержаву. Як тільки з’явилася вища ідея — одразу ж з’явився сенс у збільшенні ВВП, активізації виробництва та потреба у робочих руках. Левову частку платоспроможного попиту становив попит держави: створювалися потужні армія і флот, спецслужби і секретні відомства, стратегічна інфраструктура й ідеологічні заклади.

Рузвельт, по суті, визнав капітуляцію ідеї саморегуляції ринку, «вільного суспільства» і започаткував перехід США до імперії з регулюючими функціями держави та орієнтацією на зовнішні чинники внутрішнього благополуччя. Свого часу ще С.Родс, один з найвідоміших англійських колонізаторів, ім’ям якого була названа ціла країна в Африці, визнав, що британська колонізація ХІХ ст. Дала змогу відвернути соціально-економічну революцію в самій Англії. Треба зауважити, що у житті Америки зовнішні чинники завжди відігравали далеко не останню роль.

США утворилися за рахунок «живої сили» Старого Світу і виросли, як хліб на дріжджах, на двох світових війнах. У 1945 році вони виробляли більше половини світового ВНП! Перехід до постіндустріального суспільства ставить обмеження для економічної експансії. Для країни, якою правлять олігархи, це означає, щонайменше, зміну соціально-економічної системи, чому, як правило, передує, загострення суспільних криз, зокрема — соціально-економічної.

Продовжити своє панування олігархи можуть двома способами:

-           впевнити широкий загал у «природності і вічності» законів існування керованого ними суспільства;

-           спрямувати частину суспільного багатства на якусь «велику і благородну» мету, скажімо, «боротьбу з тероризмом». Це, по-перше, не дає можливості населенню надто пересичуватися матеріальними благами і втрачати інтерес до матеріального накопичення, по-друге, служить виправданням для виснажливої гонитви за економічною експансією.

Будь-яка війна для олігархів — це вигідна «тема», «хороший бізнес», що дає змогу одночасно тримати в покорі власне населення та збільшувати свої матеріальні доходи.

У 1991 році, незважаючи на успіхи «рейганоміки», США вже стояли на порозі рецесії (рівень безробіття перевищував 7%), можливо, ще гіршої, ніж та, яку прогнозують сьогодні. Америку врятував СРСР. Точніше — його розпад. Нерозуміння Москвою національних питань призвело до катастрофи увесь слов’янський світ за п’ять секунд до фінішу. Одразу ж після падіння Берлінської стіни зі Сходу на Захід ринули потоки національних ресурсів, десятиліттями накопичувані народами «соцтабору» задля перемоги комунізму: від унікальних технологій і вчених світового рівня до неліквідів і повій. У зворотньому напрямку потекли маси флуоресцентних папірців з ликами святих капіталістичного світу. «Мертві президенти» поклали до ніг Америки багатства колишнього головного ворога. «Осел, навантажений золотом, здобуде будь-яку фортецю», — говорив батько Александра Великого. Щоб завалити комуністичну імперію, навіть золота не знадобилося — лише кольорові папірці, як для папуасів. Для США це був, напевно, найвигідніший бізнес в історії: стратегічні матеріали, супервинаходи, кваліфіковані робочі руки і мізки, лояльність мас та цілі політичні устрої було обмінено на вартість друку грошових купюр. Одержані долари «східняки» інвестували не куди-небудь, а в «якісний» західний ширпотреб китайського виробництва, нерухомість, а дехто — і безпосередньо в бізнес. У таких умовах не те що інфантильний Клінтон чи колишній алкоголік Буш могли бути успішними президентами — дитя нерозумне не дало б маху.

Українські заробітчани їхали на Захід, трудилися за копійки, а зароблене переводили в долари. На ці долари купували західні товари. Стимулюючи таким чином економічний розвиток «золотого мільярду» усіма посильними способами. Українські ділки вивозили на Захід все, що мало яку-небудь вартість, а виручені долари інвестували у тамтешній попит. Левова частка заробленого просто осіла в населення у вигляді зелених папірців. Собівартість яких для Америки — проценти від продажної вартості. Свого часу Гітлер знецінив німецькі цінні папери за кордоном, скупив їх за 15%—20% вартості, а тоді продав по номіналу в самій Німеччині. Гроші пустив на розвиток авіації. Доларова експансія Америки — бізнес незрівняно масштабніший, у кільканадцять разів вигідніший, а по суті — такий самий. Коли настане час платити по боргах, США знецінять свої долари. Добре, що військова могутність і політичний статус у світі дають змогу це робити. Розпад «світової системи соціалізму» допоміг Америці не тільки матеріально.

Історично у «цивілізованих» країнах боролися дві тенденції: покращення матеріального добробуту через економічну експансію чи шляхом вдосконалення соціально-економічного устрою. Тобто або через нарощення загальної маси праці і капіталу, або через перерозподіл багатств від багатих до бідних. Зрозуміло, хто був прихильником тієї чи іншої ідеології. Бідні хотіли більше їсти, а багаті — щоб бідні більше працювали. Ідеологія економічної експансії переважала в США, для яких СРСР був свого роду фантомом, негативним персонажем, радше віртуальним, ніж реальним. Конкурентом у боротьбі за світове панування. А для Європи — сусідом, близьким ментально й історично. Тому європейці мусили йти на зближення навіть тоді, коли вони цього не надто хотіли.

З 1970-х на Заході навіть мусувалася ідея конвергенції (зближення і взаємопроникнення) двох соціально-економічних систем з метою створення якісно нового, більш досконалого і справедливого суспільства. Відповідно, в Європі симпатиків СРСР не бракувало, і європейці схильні були до більш активного впровадження соціальної альтернативи, ніж США. Натовпи економічних мігрантів зі Сходу з голодними очима і первісно-общинною жадобою до наживи вирішили супереску між двома течіями на користь класичного капіталізму. Якщо наслідком існування СРСР були такі люди (рекетири, повії, злодії та корупціонери), то жодна країна світу нічого доброго про СРСР і соціалізм в цілому сказати не могла. Якщо колишні жителі СРСР так утікали зі своїх країн, то які ж у тих країнах були умови життя?

Деякі американці впевнені, скажімо, що «совки» жили в концтаборах, на роботу ходили строєм і з патріотичними піснями, а євреїв там масово розстрілювали. Таким чином, США одержали фору в ідеологічних питаннях соціально-економічного устрою і карт-бланш на вирішення цих питань у всьому світі. А тепер уявіть собі, що сталося б, якби хтось перерізав сьогодні ті золоті жили багатомільярдних інвестицій в економіку США, котрі спрямовуються з країн Сходу місцевими олігархами. В принципі до того воно і йде. Західних сусідів України вже накрила своїм «євриківським» крилом Європа. В самій Україні все, що можна було вивезти, вже майже вивезено, а кількість доларів уже перевищує потребу в них. Реалізація будь-якої соціально-економічної програми, покликаної вивести нас на дорогу процвітання, не може не початися з перекриття шляхів відпливу національних багатств. Як тільки євро стало панівною валютою у Східній Європі, долар почав стрімко падати. Попит на долари змінився їхнім відторгненням, приплив — відпливом. Зайва маса грошей, котру Федеральний Банк США постійно запускає в обіг, вже не «розсмоктується» і не перетворюється в реальні багатства для Америки, а лише стимулює інфляцію. Ціна унції (31,1 г) золота зросла з 350 дол. у 2003 році до 1000 дол. у 2008-му, галону (3,8 л) бензину — 1,1 дол. до 4 і більше.

А головне — усі зовнішні можливості для вирішення внутрішніх проблем Америки в межах капіталістичної пристойності сьогодні, за великим рахунком, вичерпані. Залишилося хіба що почати велику війну. Так що виглядає на те, що нинішня рецесія у США таки завершиться кардинальними соціально-економічними перетвореннями.

Олександр Бобик
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com