Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
НЕВІДОМИЙ ІВАН КРУЦВ українському селі завжди шанувалися сила, спритність і мужність. Здавна чоловіки любили показати себе в боротьбі, підніманні важких предметів, а парубки частенько мірялися силою у рукопашних боях з ровесниками сусідніх сіл. У кожному селі були свої силачі, про яких складали легенди.
Але коли в селах Голованівщини розвішували афіші про те, що в сільбуді виступатиме «зі своїми вихованцями — атлетами, борцями і силачами — старійший атлет силових атракціонів, неодноразовий екс-чемпіон Радянського Союзу серед сільських силачів-фізкультурників Іван Семенович Круц», тільки й розмов було про це. Всі тяглися до клубу. Не міг залишитися осторонь такої події і я — п’ятирічний хлопчак, коли Круц завітав у моє рідне Крутеньке. Я ув’язався за старшим братом. Ніби зараз бачу богатирську статуру Івана Семеновича і важкі штанги, великі кількапудові кулі, якими він бавився, немов іграшковими. Скільки здивувань, овацій було в залі, коли двоє визнаних у Крутенькому силачів не могли «завалити» його на лопатки з борцівського містка... А вік богатиря на той час вже сягав шістдесяти років. Багато хто ще пам’ятає його захоплюючі номери та трюки. Важко перелічити всі, бо Іван Семенович був не тільки «силовиком», а й неабияким артистом, режисером та постановником своїх вистав і завжди пропонував глядачам щось новеньке. Ось невеличка афішка, віддрукована в Ульянівській друкарні 1966 року: «В програмі спортивного показового вечора: 1. Вправи з гирями. 2. Проба із залізом: розгинання і згинання на лобі і підборідді атлета. 3. Клас-штанга, класичне триборство (жим, ривок, поштовх). 4. Жонглювання гирями із зав’язаними очима. 5. Весела клоунада. 6. Похідна зубна кузня. 7. Силовий атракціон із залізними ядрами і снарядом. 8. Показова класична боротьба і багато інших оригінальних номерів. Тривалість програми — 2 години. Виступ за будь-якої погоди». Якщо про гирі і «клас-штангу» ми знаємо, то дещо інше необхідно розшифрувати. «Похідна зубна кузня»: атлет піднімав зубами зачеплене на ланцюгу ковадло, а ассистент- «коваль» бехкав по ній молотом... А ще Іван Семенович легко крутив пальцями із цвяхів «спіраль», в’язав із сталевих прутів «краватки». У «силовий атракціон» входили такі трюки: атлет підкидав над собою 45-кілограмову кулю і ловив її на шию. Скріплював пальці рук у «замок», а з обох боків під лікті йому начіплювали міцні посторонки, в які запрягали по коняці. Хоч як пнулися гніді, однак розірвати рук богатиря не могли... Кажуть, подібне робили й деякі інші богатирі. Але були штучки суто круцівські. Скажімо, забити кулаком у товсту дошку цвях-стоп’ятидесятку — не така вже й дивина. А ось витягти його зубами — тут треба мати не тільки сильні м’язи шиї та спини, а й зуби. Іван Семенович справлявся і з цим завданням. – До речі, про його удар, — розповідає свідок події В. Свірненко. — Було це під час гастролей в одному селі тепер уже Вільшанського району. Голова колгоспу хотів потішитися. Якраз треба було забити старого коня. От він і каже: »Іване Семеновичу, щоб не кликати молотобійця, пропоную зробити це вам. Якщо заб’єте її кулаком, ось ця пачка грошей буде ваша». А сума там була чималенька. Круц не упустив свого шансу заробити. Стиснув кулака, замахнувся... удар — і кінь лежить. Присутній при цьому ветфельдшер констатував миттєву смерть тварини. Чого тільки не розповідають про Круца. Бувало, кажуть, виймав сторубльову купюру, клав її за голову й упирався в стіну. «Хто відірве голову від стіни, забирає гроші собі», — лунав його громовий голос.
Що тільки не робили ласі до грошей — за голову гнули, впираючись у стіну ногами, за вуха тягнули, штовхали, але сотня ніколи не покидала свого господаря. Публіка валом йшла на його виступи. Хіба не підеш, коли таке розповідали: «Сьогодні на базарі Микола сів у свою полуторку, завів двигуна, хотів рушати, а вона буксує на рівному місці. Виходить з машини, дивиться, а то Круц підняв її за задок і колеса крутяться в повітрі». Вихований на традиціях пересувного цирку-шапіто 20-х років, Іван Семенович умів створити сценічний образ, добре володів публікою, сам складав репризи на зразок тієї, що залишив на підписаній власною рукою фотокартці своєму другові і найкращому учневі Віталію Свірненку: «Быкообразний прежний атлет-борец. Завсегда публика у кассы толкуца — увидеть гастроли И.С. Круца» і дописка: «Этого пузька никому не показывай». Іван Семенович був людиною добродушною, з почуттям гумору та самоіронії — якостями, притаманними великим людям. Згадує Ольга Терентіївна Римар: – Якийсь період Круц жив на станції Голованівськ, неподалік від нас. Ми частенько його виручали молоком, хлібом, адже апетит він мав неабиякий. На обід йому треба було щонайменше буханку домашньої паляниці та відро молока. Одного разу до нас приїхала знайома з Челябінська. Жінка за комплекцією ще більша за Круца. І характер мала бойовий. Як почула, що по сусідству мешкає Іван Семенович, загорілася з ним позмагатися в боротьбі. От якось прийшов він до нас по молоко, а вона й пропонує йому поборотися. Пристала й не відстає. Іван Семенович погодився і зчепилися вони. Звичайно, Іван Семенович по-джентльменськи піддався. А наша подруга була на сьомому небі: «Я поборола самого Круца!» А ще пам’ятаю, як у мами купував для коня (ним він їздив на гастролі) буряки. Коня залишив відпочивати вдома, а сам за голоблі і до нас. Навантажили повний з верхом віз тих буряків, мабуть, мішків зо двадцять. Думали, що він піде за конем, аж ні — впрягся сам і потягнув помаленьку під гору. Ми очі витріщили, кажемо, може, допомогти, а він лише посміхається. То йому було за виграшки, як тренувальна вправа. Він справді був великою людиною. Талант-самородок, яких не так вже й часто народжує матінка-природа. На жаль, мало що відомо про його дитинство і юнацькі роки. Загалом кажуть, що він виходець із бідної родини села Роздолу, яка до цього мешкала в селі Розкішному і носила прізвище Круць. Іван Семенович, як почав виступати в цирку, прибрав останню літеру — так і солідніше, і артистичніше. Він досить рано почав заробляти на кусень хліба. І успішно, бо мав неабияку силу. Міг коня замінити в плузі, чи мішки кидати із зерном без помічників. Пізніше працював у Миколаєві вантажником, де й примітили неабиякі дані юнака потрібні люди і запросили до цирку. У 20-ті роки він був уже відомим силачем і популярним артистом. Про Круца ширилася ще й слава як про одного з найсильніших представників французької (класичної) боротьби. Він боровся із самим Іваном Піддубним. А з понад двометровим гігантом-богатирем Іваном Дзюбою і не злічити скільки разів, бо частенько разом гастролювали. Якщо це було на батьківщині Дзюби — Черкащині, то перемагав він, а якщо на батьківщині нашого земляка — Одещині (тепер — Кіровоградщина), то перемагав Круц. У Велику Вітчизняну війну Іван Круц залишився в окупованій Одесі. Ніхто й не думав, що німці так швидко дійдуть до Одеси, адже всі вірили, що «нєпобєдімая і несокрушімая Красная армія», як писали тоді газети, зупинить ворога, пожене його і добиватиме «у власному лігві». Іван Семенович спокійно гастролював селами Одещини, аж раптом всі шляхи до евакуації виявилися відрізаними. Відступати було нікуди, і він залишився в причорноморському місті. Продовжував керувати трупою та виступати на манежі, заробляючи на життя. Його глядачами тепер були переважно німецькі й румунські вояки. Вони навіть вважали його за свого, бо дуже прізвище змахувало на німецьке. Ну, і, звичайно, шанували за силу, майстерність та винахідливість. Однак окупанти не відали, що в цирку таємно зустрічалися підпільники для обговорення своїх дій. Німці й гадки не мали, що тут був явочний центр, а окремі відомості давав їм їхній кумир — Круц. Через Івана Семеновича необхідна інформація передавалася також в інші регіони, куди направлялася на гастролі його трупа. Його пара конячок і віз, окрім циркових снарядів, траплялося, перевозили і поранених партизанів, і листівки, і харчі. Після визволення Одеси, підпільники, котрі підтримували зв’язок із Круцом, вступили в діючу армію й пішли далі громити ворога. Івана Семеновича до армії не взяли. Може, тому, що за йому вже було 40 років, а може, тому, що на його статуру не знайшлося необхідного розміру обмундирування (на одній з фотографій його ж рукою написано — зріст 174 см, вага 149 кг). На жаль, про це, як і про деякі інші факти з його життя, зараз не можемо сказати чогось певного. Авторові цих рядків не вдалося розшукати когось із його рідних, хоча відомо, що Іван Семенович мав від першої дружини дочку Тамару, а від другої — сина Юрія. Не вдалося знайти щось про нього і в архівах. Іван Круц повернувся додому в Октябрьскоє на Миколаївщині. Оселився у власноруч збудованому ще до війни будинку, налагодив зв’язки із силачами, продовжував гастролювати і демонструвати можливості людського організму. Його талант, оптимізм, сила духу і волі у ці важкі для країни роки були конче потрібні людям. Адже то були часи, коли кожен українець розглядався московською владою як ворог.
Розповідає Віталій Петрович Свірненко: – У 1945 році районний комітет НКВС в Октябрьському очолив якийсь майор-уралець. Він був без житла, і хтось порекомендував йому зняти квартиру в Івана Семеновича. Іван Семенович до війни їздив з гастролями по всьому Радянському Союзу, заробляв добру копійку і мав можливість побудуватися як належить. Це було на той час велике і добротне приміщення. Енкаведист уподобав будинок одразу. Іван Семенович, який мешкав на той час сам, погодився взяти його на квартиру, надавши йому одну кімнату, не підозрюючи, що на нього чекає. Через якийсь час майор просить Івана Семеновича, щоб той уступив йому ще одну кімнату, бо, мовляв, хоче викликати дружину з Уралу. Іван Семенович дав згоду — у нього залишалося ще дві. Він і не підозрював, що добрий з виду майор вже готував йому кайдани. А той знайшов, нібито, якихось свідків, які сфабрикували папір про те, що Круц під час війни був посібником окупаційної влади. Ще й приклав фотографію, на якій богатир на манежі в одній руці тримав фашистського офіцера, а в іншій — важкоатлетичний снаряд. Кримінальні справи тоді пеклися швидко. Івана Семеновича було звинувачено в державній зраді і засуджено на десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах, а майор став власником його будинку. На щастя, після війни колишні друзі-підпільники почали розшукувати Івана Круца і добиватися його звільнення. Але тільки після довгих п’яти років поневірянь і пошуків справедливості він вийшов на волю. Повернувся Іван Семенович у Голованівськ. І не сам, а з дружиною Оксаною, з якою познайомився в таборах (вона теж відбувала термін), та маленьким сином, який народився на засланні. Сина звали Юрою. Він був кволим, худеньким хлопчиком. Зовсім не схожим ні на батька, ні навіть на матір. Іван Семенович припускав, що дитину йому підмінили в пологовому будинку.
Незважаючи на вік і табори, Іван Круц знову вийшов на арену. Довгий час жив у Голованівську, захищав честь району на різних змаганнях з важкої атлетики та гирьового спорту. Був неодноразовим чемпіоном УРСР і СРСР серед сільських спортсменів. Разом із командою Голованівщини, в якій був тренером і капітаном, виборював кубок Одеської області і тричі (1955 — 1957 рр.) — кубок Кіровоградської області. А ось про те, що наш земляк, українець Іван Круц першим у світі підняв над собою рекордних 200 кг мало хто знає. Зроблено це було, щоправда, неофіційно і, на жаль, не зареєстровано необхідним чином. Про це розповідає Віталій Свірненко: – У 1956 році американський штангіст польського походження важковаговик Норман Шиманський встановив новий світовий рекорд. Він штовхнув небачену на той час вагу — 192 кг. Всі світові агентства називали Шиманського найсильнішою людиною планети. Іван Семенович сказав, що це не так — він готовий підняти всі 200 кг: «Єдине, що мені в 52 роки вже не набути необхідної техніки, щоб взяти вагу на груди». Того ж року в Кіровограді вже після офіційних обласних змагань він вирішив штурмувати рекорд. На штангу було поставлено 200 кг. Я з Петром Довганем допомогли своєму вчителю взяти цю фантастичну вагу на груди і відійшли на бік. Іван Семенович набрав повні груди повітря, поштовх — і штанга зависла у нього над головою!.. У мене навіть була фотографія, на якій Іван Семенович тримає цю штангу, а поруч стоїмо ми, його асистенти. Колись давно я віддав її Петру Кравцову з Києва, який писав книгу про штангістів. Потім він її передав Василю Дразі, доценту Київського інституту фізкультури. Чи збереглася вона у нього, не знаю. Крім штанги, гир, боротьби, тобто силових видів спорту, Івану Круцу не було рівних у Голованівську ще й у шашках. Хто тільки не брався його обіграти, все марно. Воістину — якщо вже талановитий, то в усьому. Найбільшим своїм обов’язком Круц вважав популяризацію фізкультури та спорту, здорового способу життя. Разом зі своїми вихованцями їздив по селах, показував, як робити ті чи інші вправи, пояснював основні принципи тренування. Після його гастролей по селах з’являлося багато прихильників важкоатлетичних занять, створювалися секції силачів. У 50 — 60-х роках фізкультурно-спортивна робота в районі була на особливому піднесенні. Голованівські команди незмінно виходили призерами обласних змагань, були учасниками республіканських. Неабияка заслуга в цьому Івана Семеновича, безмежно закоханого у спорт, який і людей любив. Він жив для них, усе робив, аби своїм мистецтвом приносити їм радість. І цим запам’ятався в народі. Останні роки Іван Круц мешкав у Миколаївській області. Помер у 1966 році. Але пам’ять про нього живе донині. Його ім’я залишається символом сили і на сьогодні. Аби відзначити чиюсь силу, богатирську статуру, у багатьох селах ще можна почути: «сильний, як Круц». |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |