«РОЗМОВЛЯЙТЕ ЗІ МНОЮ ВКРАЇНСЬКОЮ...»

Спочатку про одну зустріч, яка закарбувалася в моїй пам’яті. 1991 рік, Бразилія, вузенька жовта доро­га в джунглях. Невеличка мистецька група з України разом з провідниками-керівниками української грома­ди зупинилася біля одинокої хатини напитися води.

Глечик з водою нам винесла жінка, з якою наші про­відники спілкувалися португальською. Ми між собою тихо гомоніли українською. Почувши нас, вона зне­нацька заплакала, кинулась обнімати, цілувати гостей з далекого краю. І заговорила нашою рідною мовою, попросивши: «Розмовляйте зі мною вкраїнською». Ви­явилось, що Марія Каняк, так вона назвалася, живе одна. Найближче житло десь за півсотні кілометрів. Чоловік, поляк, давно помер. Донька з родиною меш­кає в Ріо-де-Жанейро. Цілісінький день, працюючи на своїй плантації, Марія сама з собою, бо більше ж не­має з ким, уголос, цілком свідомо балакає з рослина­ми українською, аби не забути її. Так їй востаннє за­повіла мати.

Коли ми непокоїмось, і небезпідставно, про збере­ження української мови за межами України, то, пе­редусім, говоримо про ті умови, які створені чи від­сутні для її вивчення у державах поселення представників закордонного українського етносу. І значно менше звертаємо уваги на бажання самих зарубіжних українців оволодівати мовою своїх предків. Тому приклад берегині Марії з бразильських джунглів є воістину сподвижницьким, може слугувати взірцем для тих, хто не дбає про знання мови своєї історич­ної Батьківщини.

Ще один спогад про Бразилію. Одного разу з гур­том співаків і музикантів я приїхав до колонії (села) поблизу столиці штату Парана — Куритиби. Наш мік­роавтобус, яким керував місцевий дяк-українець, ото­чила юрба хлопчаків і дівчаток — білих, жовтих, чор­них. Ми обдаровували їх гостинцями з України і рап­том почули те, що нас вразило, а точніше, приголом­шило. Всі дітлахи розмовляли нашою рідною мовою. Виявилося, що в цій колонії є єдина державна школа з португальською і українською мовами навчання, діє українська церква, більшість мешканців колонії скла­дають родини українського походження. А їхні діти переважають чисельно. Тому аборигени-португали, німці, іспанці обрали українську як мову для свого міжнаціонального спілкування.

Вивчення української мови у зарубіжжі має свою досить давню історію, тісно пов’язану з життям імміг­рантів різних поколінь. Школи для їхніх дітей зачина­ли за океаном священики. Перша з них з’явилася у США, в містечку Шамокін у 1893 році. Через п’ять літ у місті Прудентополісі (Бразилія) почали діяти дві українські школи, де навчання відбувалося у вихідні дні. Згодом такі громадські шкільні заклади виникли у більшості країн поселення вихідців з України та їхніх нащадків.

Після розпаду СРСР інституція суботніх-недільних шкіл, з урахуванням досвіду Заходу, стала утверджуватися в місцях компактного поселення українських громад у колишніх радянських республіках. У 1989 ро­ці у Вільнюсі відкрилася перша на пострадянському просторі українська суботня школа. Згодом такі гро­мадські заклади з’явилися і в інших містах Литовської Республіки. На території колишнього СРСР (за межа­ми України), а також у ряді східноєвропейських та азіатських держав ці заклади часто працюють під егі­дою наших посольств і консульств. Наприклад, за іні­ціативою і підтримкою Посольства України в Киргизь­кій Республіці відкриті недільні школи і класи у серед­ніх навчальних закладах у кількох селах, у ряді дер­жавних загальноосвітніх закладів Бішкека функціону­ють класи з вивченням української мови і літератури, допомогу яким надають наші дипломати. Крім того, в Слов’янському і Гуманітарному університетах Бішкека створені відповідно кафедра україністики, де наша мо­ва викладається як друга іноземна, і Центр вивчення української мови і літератури, при якому з 2003 року діють курси української мови.

Три роки тому українська недільна школа почала працювати при Генеральному консульстві України у Варні (Болгарія). Ще раніше на базі Бакинського слов’янського університету при сприянні нашого По­сольства в Азербайджані було створено недільну шко­лу. В Азербайджанському інституті російської мови та літератури імені М. Ахундова вже 10 років діє укра­їнське відділення з викладанням української мови і лі­тератури. На базі укладеної міждержавної Угоди між Україною та Грецією в галузі освіти, науки та культу­ри з 2002 року факультативне викладання української мови здійснюється в Афінському університеті. До то­го ж при сприянні нашого дипломатичного представ­ництва були створені недільні школи для дітей іммігрантів українського походження. В 2001 році при по­сольстві України в Туркменістані було започатковано недільну українську школу. У цьому закладі, де навча­ється понад сто учнів різного віку, діють бібліотека, хор, вокальні ансамблі, драматичний гурток. Таких прикладів чимало.

Проте загальна ж ситуація з українською мовою у світах викликає закономірну тривогу. За даними Сві­тового конгресу українців, лише близько 20 відсотків громадян українського походження на американсько­му континенті, в Австралії та Західній Європі вільно володіють українською мовою. Не краща її доля і в інших частинах світу. Вкрай незадовільним на загал є стан вивчення української мови на пострадянському просторі, що зумовлено не лише відсутністю волі офі­ційних властей та й в багатьох випадках бажання са­мих людей нашого роду — громадян інших країн. Ска­жімо, в Білорусі лише 42 відсотки вихідців з України та їхніх нащадків визнають українську рідною мовою. В Північній Америці нові іммігранти — недавні жите­лі України віддають перевагу навчанню своїх дітей не в українських навчальних закладах різного рівня, а в англомовних школах. У Швеції, приміром, держава га­рантує дітям іноземців право на вивчення їхньої рід­ної мови у місцевих школах, а шведське радіо та теле­бачення може транслювати спеціальні програми для іммігрантів. Однак представники тамтешньої українсь­кої громади (більше двох тисяч осіб) поки що не вико­ристовують згадані можливості. Не всюди українській мові надається належна державна підтримка. Винятків небагато. У Придністровському регіоні Молдови укра­їнська мова є офіційною разом з молдавською та ро­сійською. За пропозицією депутата Законодавчої асамблеї штату Парана (Бразилія) українки Віри Ветчимишин Ажіберт у новій Конституції штату у 1989 році з’явилася стаття, за якою викладання укра­їнської мови як іноземної стало обов’язковим у дер­жавних школах у районах компактного проживання українських етнічних громад. Крім того, при вступі до вищих навчальних закладів були запроваджені іспити з української мови як іноземної. Чотири роки тому уряд департаменту Ітапуа (Парагвай) ухвалив рішення щодо викладання у державних школах цього району української мови. У чотирьох провінціях Канади діють державні двомовні школи (англійська або французька та українська мови). З державних бюджетів фінансу­ються українські середні навчальні заклади в Латвії та Грузії, недільні школи в Угорщині.

Коротко неможливо розповісти про всю географію існування української мови у світі, а особливо про ті проблеми, що пов’язані з її вивченням. Згадаю ще низ­ку країн. Насамперед Російську Федерацію, про вели­кі негаразди з українською національною освітою в якій у нас достатньо багато пишеться й говориться. Українська мова, література, географія, історія в рам­ках затверджених програм викладається у 8 середніх навчальних закладах у Москві, Башкортостані та Томській області, як факультатив — у п’яти школах. У Московському лінгвістичному ліцеї три роки тому від­бувся перший випуск українського класу, учні якого можуть похвалитися досить пристойними знаннями української мови. Я пам’ятаю, як наші дипломати у Москві при добиранні дітей до цього закладу зіт­кнулись з небажанням батьків, аби їхні діти вивчали материнську мову.

Українські недільні школи функціонують у п’яти областях, чотирьох республіках, трьох краях, а також у Москві, Санкт-Петербурзі, Самарі та Оренбурзі.

Українознавчі предмети вивчаються сьогодні у 9 вищих навчальних закладах Росії. Але водночас в кра­їні з майже тримільйонним українським загалом не іс­нує державних повноцінних українських шкіл і дитя­чих садків. На всю Кубань, де українська мова збері­гається лише в піснях і переказах про чорноморських козаків, тільки у Краснодарській мистецькій школі викладається «кубанскоє народнеє нарєчіє», так за­гадково там називають нашу мову.

Мій давній знайомий, громадський діяч, науковець Василь Бабенко, який мешкає в Республіці Башкортос­тан, спільно зі своїми однодумцями розробив програ­му (першу і єдину на теренах Співдружності Незалеж­них Держав) розвитку української освіти і культури — національного відродження в своєму краї, її підтримав президент Республіки. Сповна її реалізувати заважає брак викладачів, підручників, навчальних посібників, аудіо-відеоматеріалів. Відповідна посильна допомога з України надається, та вона є поки що незначною. В цих умовах Василь Бабенко разом зі своїми колегами організовує в селі Золотоноша освітній комплекс: ди­тячий садок (єдиний український дошкільний заклад у Росії) — школа — літні мовні табори, де виховання ді­тей здійснюється рідною мовою їхніх батьків. До речі, Золотоноша — одне з багатьох українських сіл у Баш­кортостані, столітні ювілеї яких відзначалися кілька років тому.

Василь Бабенко очолює в Уфі філіал Московського державного педагогічного університету імені М. Шолохова. На філологічному факультеті цього закладу українська мова викладається як другий фах. Студен­ти української національності мають змогу вивчати українську мову на всіх факультетах. Відділення укра­їнської мови відкрито в Уфимському педагогічному коледжі. Всім цим опікується невтомний поборник на­ці­ональної освіти на російській землі — син ре­пре­со­ваних українців, вихідців з Чернігівщини.

У мене збереглася стенограма виступу Василя Ба-бенка на третьому Конгресі українців Росії, де він, зокрема, говорив про ставлення офіційних чинників до української освіти в країні: «...Дуже часто питають: «Навіщо вам українська мова, адже ми — брати і ро­зуміємо один одного без перекладача». Українська мова потрібна не лише для того, щоб українці залиша­лися українцями, а й не стали яничарами. Українська мова сьогодні — об’єктивна реальність на міжнарод­ному рівні, з якою треба рахуватися».

Драматичним вважають стан української мови у Канаді місцеві науковці. У 2001 році лише кожен шос­тий житель українського походження визнав її рід­ною. 20 літ тому цим могла похвалитися третина ка­надських українців. Країна має досить потужні ресур­си для оволодіння українською мовою — близько 300 шкіл — громадських, приватних і державних, дитячих садків, українознавчі студії в 10 університетах. Водно­час з кожним роком суттєво зменшується кількість уч­нів і студентів, які бажають вчитися в цих закладах. Ця тенденція властива і для інших держав.

Якось співробітники університету Раєрсон у Торон­то провели дослідження на тему «Мовні зміни в укра­їнській родині». Об’єктами аналітичного вивчення бу­ли трирічні діти сімей повоєнних іммігрантів. Усі вони, як для свого віку, добре розмовляли українською, а їхні батьки з гордістю запевняли: «чуже» ніколи не переступить поріг нашої хати. До тих самих родин на­уковці університету повернулися через десять літ. Усі опитані висловили переконання в непотрібності вжи­вання української мови у повсякденному житті, мовляв, спілкуватися нею не є відтепер престижним. Батьки скаржилися на те, що не насмілюються напо­лягати на використанні дітьми винятково української, «мови з дому», бо взагалі побоюються втратити з ни­ми зв’язок. Принагідні спостереження мішаних сімей, де діти спілкуються українською та англійською пара­лельно, виявили добре засвоєння обох мов. Сьогодні майже половина україномовних канадців мають 65 і більше років.

Десь у 1987 році я відвідав двомовну школу у Сас-катуні і вперше у своєму житті побував на уроці укра­їнської мови за межами України. Тоді, як пам’ятаю, мене вразила система зацікавлення вивчення учнями мови, літератури та історії України, що побудована на методології ігор. Уроки проходили весело, а засвоєн­ня школярами навчального матеріалу мало досить ви­сокий рівень.

При Канадському інституті українських студій (Ед­монтон, Альберта) діє центр освіти українською мо­вою, який допомагає шкільним радам провінцій у під­готовці методичних матеріалів, влаштовує заняття з підвищення кваліфікації вчителів. Центр сприяє також поліпшенню якості викладання української мови в різ­них школах та дошкільних установах. Методичний ка­бінет української мови Інституту видає серію навчаль­но-методичних посібників «Нова» для засвоєння уч­нями від першого до шостого класів української як другої мови. У 2002 році було започатковано «Інтер-нет портал знання української». Це — перша спроба збирання та розміщення на єдиному сайті в Канаді значних ресурсів щодо вивчення української мови та культурної спадщини в електронній формі.

Таких можливостей, як у Канаді, для свого подаль­шого життя українська мова не має в жодній іншій зарубіжній державі, хіба що в США. Але в цих двох кра­їнах зменшується число бажаючих долучатися до цьо­го животворного джерела, яке здатне зміцнювати на­лежність до первороду.

Так от, у США функціонує 24 вищих та середніх українських навчальних заклади. Серед них — Укра­їнський вільний університет у Нью-Йорку, Українська дослідницька секція при Ілінойському університеті, чотири українські освітні фундації, шість українських навчальних центрів та академій, шість українських ос­вітньо-мистецьких дослідницьких шкіл. Крім того, практично при всіх українських католицьких, право­славних та протестантських парафіях країни створено суботні школи.

Ще кілька прикладів. На території Польщі діє чо­тири комплекси загальноосвітніх українських шкіл — у Перемишлі, Лігниці, Турові Улавецькому та Білому Борі. Українська мова також вивчається в школах з польською мовою викладання на позашкільному нав­чанні та факультативне. В останні роки відбувся ак­тивний розвиток університетської україністики.

У Ризі та Тбілісі функціонують державні ук­раїнсь­кі школи, які стали справжніми освітньо-культурними центрами місцевих українських спільнот. Українську мову в Словаччині вивчає тільки кожен восьмий автох­тонний українець. Фінська держава фінансує заняття в українській суботній школі. Це —далеко не всі фак­ти з життя української мови у зарубіжжі.

У вірші «Молитва за рідну мову», написаному сво­го часу Степаном Ткачуком (Румунія), є звернення до Бога: «Якби нам, українцям, на цьому світі залишила­ся б тільки рідна мова».