Льотчиця з Щучої Греблі

Її давно вже немає. Загинула в далекому 1942 році в небі над Вол­гою. Колись там, на високому право­му березі великої російської річки, в районі Тракторного заводу, стояв пам’ятник, нашвидку зроблений з цегли, взятої з сусідніх руїн, та з часом, «упоряд­ковуючи» територію, той пам’ятник знесли, а на новому місці «забули» згадати навіть ім’я покійної льотчиці, нашої землячки Шури Селіванової.

І тільки вулиця її імені на батьківщині, в Дмитрівці, та кілька пожовклих фотографій в шкільному музеї, та па­м’ять уже небагатьох земляків -ось все, що залишилось від людини. Багато це чи ма­ло? Коли замисли­тись, то багато. Це слід людини на зрмлі. її життя було коротким, але насиченим, сповненим смислу і горі­ння, цілеспрямованості і мужності у захисті рідної зе­млі.

Народилася Олександра Селіванова в селі Щуча Гребля, яке входило колись і входить тепер до складу смт. Дмитрівки. Навчалася в Дмитрівській середній школі. На давніх фотограф­іях бачимо її, усміхнену, поряд з под­ру­гами, в пишній вишиваній блузці, з намистом на грудях всіх дівчат. Така тоді була, ще не забута, мода, успадкована від батьків і ба­бусь. Ту ж життєрадісну, однак з відтінком смутку і гіркого воєнного досвіду, усмішку бачимо і на одній із її останніх прижиттєвих фотокарто­чок — у напіввійськовій формі, з силуетом літака на береті та емблемою авіації на лівому рукаві чи то шинелі, чи то куртки.

Мрія про небо рано поселилася в її душі і з часом привела до Батайсь-кої школи пілотів цивільної авіації. Літала в основному на маленькому «У-2» конструкції Полікарпова. Літак цей згодом отримав в народі дещо іронічну, але влучну назву «кукуруз-ника», а у німців зневажливе «рус-фанер». Були ті прізвиська даниною його невеликим розмірам, малій швидкості і добрій маневреності.

В роки війни на цих беззахисних літаках, перейменованих на «нічних бомбардувальників», літали голов­ним чином жінки, чи «нічні відьми», як називали їх солдати противника. Кілька епізодів про цих милих «відьом» майстерно і правдиво зняв у своєму фільмі відомий український кінорежисер і кіноактор Л. Биков. «В бій ідуть одні старики» і тепер де­монструється на екранах телевізорів,

Доля їхня в фільмі, як і доля Шури в житті, була так само трагічною.

Пригадався і мені один епізод часів минулої війни, пов’язаний з бойовою ро­ботою цих льотчиць. Ве­ресень 1943 року, німці відступають. Все частіше в нічний час чути ха­рак­терний звук цих «нічних бомбарду­валь­ників», що борознять небо в при­фронтовій зоні, перери-ваємий інколи кулеметними черга­ми та вибухами бомб і мін. В при­мітивному бомбосховищі, щілині в землі з дерево-земляним перекрит­тям, сховались кілька сусідів. Один з них, мій друг Микола, курить, і в той момент, коли над головами почулось характерне торохкотіння ма­ленько­го літака, у Миколи спалахує само­крутка, змайстрована з товстенької газети. Помахом руки він загасив її, та відблиск вогню, очевидно, мель­кнув на якусь мить і його помітив пілот. В ту ж мить почулось нароста­юче т-ю-у-у-у! пролунав вибух. На голови посипалась земля, звук літа­ка став віддалятись. Вранці, побли­зу того сховища, побачили місце ви­буху міни — невеличку воронку і зрізані осколками городні рослини. Міни, які вручну скидали ті «відьми» на визначені цілі.

Але повернімося до Шури. З по­чатком війни її зарахували до щой­но сфор­мованого 7-го авіазагону Київської особливої авіагрупи. Зву­чить грізно, та в дійсності ці пілоти цивільної авіації на маленьких кукурузниках здій­снювали польоти в тил ворога до наших відрізаних час­тин, возили офіцерів зв’язку, доби­рались, звичайно, вночі, до парти­занських загонів. Тільки в особливо невідкладних випадках льотчиків посилали вдень. Адже літаки були практично беззбройними. В цих по­льотах зростала її майстерність, гар­тувалася во­ля.

Влітку і восени 1942 року на півдні величезного фронту склалась над­звичайно важка, складна і небезпеч­на для країни обстановка. Фашисти увірвались на Кавказ, під­няли свій прапор на його найвищій вершині Ельбрусі, наступали на Баку, досягли річки Терек. Почалася Сгалінградська епопея. Місто палало, але не здавалось. Країна практично була розділена нав­піл, адже за Волгою починались пустинні і напівпустинні степи, і бакинська нафта була відрізана від решти країни, бо фашисти вийшли на Волгу.

23 серпня, рано вранці, О. Селіванова одержала бойовий наказ — тер­міново доставити в розташування однієї з наших бойових частин офі­цера зв’язку І. П. Крилова. Політ про­ходив нормально, все здавалось бла­гополучним, і вже зажевріла надія, що так же благополучно він і скін­читься. Та в районі Тракторного заводу літак був обстріляний з німецьких танків. Однак Шура вміло вивела машину з-під вогню, посади­ла її в розташуванні наших військ, їх дуже чекали. Завдання команду­вання було виконано. Однак повер­татися назад було нікуди, на рід­но­му аеродромі уже з’явились німецькі танки. Отже, шлях був один — на схід, за Волгу, на запасний аеродром.

Спочатку все йшло добре. Малень­кий літак стрімко, як кажуть «брию­чим польотом», мчав над землею. По­переду вже заблищала водна гладь, і в цей момент сталася біда — без­збройну машину атакував «Ме-109», який впритул розстріляв її кулеметним і гарматним вогнем. Палаючий літак падав на острів Дєнєжний. Він зачепився за верхівки дерев, упав і перевернувся, ви­кинув­ши з себе силою удару об землю людей.

В цей час на острові випадково перебував командир взводу І.К. Сте-фанов, і він негайно кинувся на до­помогу постраждалому екіпажу. По­гасив полум’я на Крилові, Тяжко по­раненого, з великими опіками, офі­цера зв’язку доставили в найближ­чу медчастину. Шурі ж допомога була вже непотрібна. Прошита куле­метною чергою, облита бензином з прострілених баків, вона згоріла, як смолоскип.

В тому пам’ятному польоті І.П. Крилов втратив зір, і коли, вже після війни, його знайшли слідопити з Дмитрівської школи, листувався він з ними при допомозі дружини Віри Іванівни.

Майже чверть століття Шурина доля залишалася невідомою для ро­дичів і земляків. Ті ж слідопити, під орудою ветерана війни І.Ю. Новицького, знайшли однополчан Олексан­дри Селіванової та учасників остан­ньої драми в її житті — І.П. Крилова і І.К. Стефанова. В архівах відшукали бойові рапорти, накази, характерис­тики. Написали у Львів сестрі загиб­лої. Так рідні і земляки узнали про долю мужньої льотчиці.

В 70-х роках XX століття одній з вулиць Дмитрівки було присвоєно її ім’я. Такої честі з числа учасників минулої війни її удостоїли першою. Пі­зні­ше в назвах селищних вулиць з’явились й інші імена земляків-фронтовиків. Вічна їм пам’ять!

Б. Киричок,
краєзнавець,
смт. Дмитрівка