Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ЗІРКА ПРОМОВЛЯ ДО ЗІРКИ

Року 1770-го травня 24 військовий суддя Микола Касап у листі до кошового отамана війська Запорозького повідомив про приїзд флотського штурмана Василя Куприянова і поручика Христофора Ейлера.

Вони мали при собі рекомендації за підписом Президента Петербурзької Академії наук, з настійним проханням створити гостю умови для спостережень за проходженням Венери через Сонце та для топографічних робіт на Дніпрі і його притоках. Усі вимоги гостей було вдоволено, про що свідчить другий лист, датований 13 червня цього ж року. Мабуть, Христофор Ейлер з великим інтересом спостерігав не тільки за небесними тілами, а й за земним життям козацької братії. Воно йому сподобалось, бо, виконавши свою місію, він попросив прийнять його в число товаришів Кущівського куреня Запорозької Січі.

Ну, географічні карти — річ практична. Але чому для астрономічних спостережень було вибрано дніпровські пороги?

Щоб відповісти на це питання, спробуємо простежити ледь помітні слі­ди, які троє видатних людей залишили на піску української історії.

Батько Христофора — Леонард Ейлер учений світового рівня сформувався у стінах Петербурзької Академії наук, де очолював кафедру вищої математики. Навіть переїхавши до Берліна, де 1743 року народився Христофор, він ніколи не поривав зв’язків з цим закладом: опікував молодих учених, брав участь у наукових експедиціях, повідомляв про найвидатніші європейські відкриття, виконував різні доручення. Два роки в нього навчався здібний, дуже привітний, хоч і дещо легковажний юнак на ім’я Кирило Розумовський, про якого тихцем розповідали, що він роду простого, із тих, хто називає себе козаками, а високо злетів бо ж є братом фаворита російської цариці Єлизавети. Такі деталі не дуже обходили видатного математика — йому подобались лагід­ність юнака й щира пошана, з якою він ставився до викладачів.

Коли слава Леонарда Ейлера вже гриміла, тільки на чотири роки молодший від нього Михайло Ломоносов навчався в Слов’яно-греко-латинській академії в Москві, якої дістався пішки, з рибним обозом за три морозні тижні. Аби якось прохарчуватися, заклав каптан, однак його душу гріли дивом роздобуті «Арифметика» Л. Магницького і «Граматика» М.Смотрицького, які вивчив напам’ять. Вони й стали за його власним висловом «вратами вченості», крізь які хлопець за будь-що заповзявся ввійти у велику науку.

Майже всі викладачі Московської академії були вихідцями з Києво-Могилянської академії, тож не дивно, що древня столиця почала асоціюватися у Ломоносова з міфічною Калінгою — містом мудрих і гармонійних людей, де можна втамувати жагу знань, яка постійно його палила. До того ж доля ненадовго звела його з Феофаном Прокоповичем, який прихильно поставився до обдарованого юнака.

Під осінь чи то 1833 чи 1834 року Ломоносов своїм звичаєм нікого не поставивши до відома, щезає з Москви, тримаючи шлях на Київ. Безліч нових вражень обрушується на нього: українці такі не схожі на людей, серед яких він звикнув жити. «Цей народ веселої вдачі, любить музику й інші веселощі... З них дуже багато музикантів добрих буває... Вони всі співаки добрі й дуже навіть схиль­ні до високих шкіл доходять... З усім тим працелюбні, домобудівники й добрі господарі», — такий запис є в Літописному повіствуванні про Малу Росію і її народ і козаків взагалі, зібрану трудами Олександра Ригельмана в 1785—1786 роках. Безперечно, він зачаровується Софіївською «Орантою», і чи не тоді в нього зародилося прагнення відродити майже втрачене мистецтво давньоруських майстрів? Йому судилося написати блискучу поему «Лист про користь скла», створити єдине в своєму роді промислово-художнє підприємство — Усть-Каменогорську фабрику, де він сам працював поряд з робітниками й про долю якої дбав навіть на смертному одрі; винайти власну техніку мозаїчного набору та способів творення смальти, що вигравала не згірш від коштовного каміння... Вироби місцевих ремісників, які продавалися на подольських ярмарках, чумацькі валки із сіллю, мелодійні звуки тутешньої мови, пісні — все це насінням засівало душу юнака, щоб згодом прорости буйним врожаєм.

Як і сподівався, він знаходить справжні скарби в книгосховищах і самої «Могилянки» і в Києво-Печерській Лаврі і по місцевих монастирях, до яких допадається з притаманною йому жадібністю. Здобуті в київський період знання придалися геніальному вченому для написання власних історичних праць, зокрема спростування нав’язаної німецьким ученим Міллером так званої норманської теорії походження руської державності, яка тоді панувала. Ломоносова зачаровують нагромаджені ще за прадавніх часів духовні скарби цієї землі.

У Києві він відкриває в собі хист до образотворчого мистецтва, бо всі тутешні спудеї захоплюються малюванням, як і диспутами латинською мовою. Про те, який художник з Ломоносова, можна судити з фресом за його власноруч виконаними ескізами та й саме за досягнення в цій царині його обрали почесним членом Болонської Академії наук. Безперечно, зіставлення ритміки української мови з російською наштовхнуло його на революцію в поезії, яку він здійснив: за власним висловом, «вірші належить творити за природними для мови властивостями, не вносячи чогось чужого». Не останню роль тут зіграла й ідея Прокоповича про необхідність зближення піїтики з народним життям. Одне з великих досягнень Ломоносова — це створення наукових засад для ораторського мистецтва, й інтелектуальні змагання київських товаришів по навчанню були для нього чудовим тренінгом.

Отож робота над кни­жками й старовинними рукописами, вправляння в образотворчому мистецтві, відшліфовування вміння вільно розмовляти латиною, володіти риторикою під час диспутів — «домашніх», у стінах Академії, й публічних — у присутності архієпископа чи митрополита. Однак у цілому навчання розчаровує юнака, котрий, пізно прийшовши в науку, не може собі дозволити марно втрачати час. Він прагне живої думки, прориву до таємниць природи, а тут — схоластика, орієнтація на боротьбу із католицтвом, нескінченні посилання на авторитет Аристотеля, через який не можна переступити, й засилля чернечих ряс.

Окрім того, він потрапляє у вкрай скрутне матеріальне становище, бо стипендії спудеям не платили, а тим, хто заробляв собі на хліб насущний співанням «Лазаря» по хуторах, займатися викладацькою роботою не дозволяли. І Ломоносов вертається до Москви.

Подальший його шлях біографи простежили в деталях: навчання за кордоном, куди був посланий як особливо здібний, робота в Петербурзькій Академії, боротьба з тодішнім науковим чиновництвом, яке чинило всілякі перепони генію, ще й такому, котрий за словами О. Пу­шкіна, «не дорожив ні покровительством своїх меценатів, ні власним добробутом, коли йшлося про його честь або торжество улюблених ідей».

Він ставить собі завдання створити при Петербурзькій Академії хімічну лабораторію, на засадах поєднання теорії й практики, однак на заваді стоїть принизливо-низьке звання, яким його «удостоєно» після повернення з-за кордону. Після тривалих клопотань 26 червня 1745 року цариця Єлизавета підписує указ про возведення Михайла Ломоносова в ранг професора. Вкрай вороже до нього налаштований Іван Шумахер, голова Канцелярії, а по суті повноправний господар закладу, де постійно змінювалися президенти, всіляко тому опирається. Врешті не поставивши автора до відома, надсилає його праці з теоретичної хімії до Леонарда Ейлера, не сумніваючись, що визнаний авторитет зробить критичні зауваження, й тоді можна буде поставити питання про невід­повідність Ломоносова професорському званню й навіки «поховати» його кар’єру, віддавши його під учену опіку. Та відгук зчинив у канцелярії справжню паніку, бо ж був «великими похвалами переповнений». 16 лютого 1748 року Ломоносов надіслав Ейлеру перейнятого вдячністю листа за розуміння й підтримку в критичну хвилину.

От так і зав’язалося поміж двома великими розумами жваве листування. Обмінювалися ідеями, обмірковували гіпотези, складали спільні плани щодо втілення в життя наукових проектів. Та що казати! Основоположний закон нашого світу про те, що ніщо з нічого не виникає й нікуди не дівається, Ломоносов 1748 року сформулював у листі до Ейлера, значно пізніше повідомивши про нього вченому зібранню й тільки 1760 року опублікувавши в одній із свої робіт. Лист до Кирила Розумовського, який Ломоносов переклав з латини, став передмовою до книжки Л. Ейлера «Морська наука».

26 травня 1761 року мала статися подія, яку всі астрономи й математики чекали з нетерпінням — проходження планети Венера по сонячному диску. Ломоносов розвинув бурхливу діяльність: спорядив дві експедиції аж до Сибіру для спостережень і заходився створювати нові конструкції телескопів. На основі теоретичних розробок Ейлера щодо того, як уникнути кольорової аберації. Шлях до практичного розв’язання цієї проблеми було знайдено, однак наукове середовище «в штики» зустріло винахід Ломоносова — «трубу, щоб у сутінках ясно бачити», й на тривалий час це ідея була відкинута. А даремно: життєва практика була на боці великого вченого, й це добре знали моряки.

Сам Ломоносов займався спостереженнями в себе вдома і результатом їх був висновок, що «планета Венера оточена знатною повітряною атмосферою, яка (аби не більше) обливається навколо нашої кулі земної». Отож астрономічне явище принесло велике відкриття, однак багато питань лишились нерозв’язаними.

У травні 1746 року в науковому світі з’явилась надія на стабілізацію: головою академії став Кирило Розумовський, а 1750 року ще й гетьманом України. Був він привітний, доброзичливий, але мав усього-навського вісімнадцять років, тож не дивно, що його більше цікавили світські раути, аніж організація дослідницької роботи. Попри все, він зробив те, чому опиралися його попередники: дав згоду на створення хімічної лабораторії, під яку було виділено кошти, й вона стала попередником майбутніх науково-дослідних інститутів.

А Україна? її образ займає чимало місць у грандіозних державних проектах Ломоносова, й тут важко впасти в перебільшення: все життя тоді в північній столиці минало під знаком українського інтелекту, української духовності. З цього приводу відомий російський вчений князь Трубецькой перебуваючи в Парижі зробив 1926 року ось таке зізнання: «...та культура, яка з часів Петра живе і розвивається в Росії, є органічним і безпосереднім продовженням не московської, а Київської української культури... Таким чином українізація є мостом до європеїзації». Чи не варто вдуматися в ці слова тепер, коли нас кличуть «приєднатися до Європи», прищеплюючи комплекс меншовартості?

Цікаво, що українську мову Ломоносов, котрий з повагою ставився до національних особливостей, розглядав як цілком рівно­правну з «московською», щоправда третьою називав поморську. І, мабуть, мав якісь підстави, бо людність, до якої належав, сформували вихідці із Новгорода — носії цілком самобутнього слов’янського генетичного коду, яких знищив своїми походами Іван Грозний.

Ломоносова хвилює стан солеварних заводів — і тут він посилається на досвід донецьких промислів: на їх прибутки від них утримували війська регулярної армії для охорони від нападів татар. Звідси тільки крок до наукових засад економіки промисловості, які розробив цей універсальний геній, прямо ув’язавши прибуток із станом технічного забезпечення. Паралельно він висловлює думки відносно процесів, які відбуваються в організмах морських риб, що мало важливе значення для подальшої розробки теоретичних проблем фізіології та біохімії. Зіставляючи зими Росії і України, Ломоносов розробив уявлення про земну поверхню й динаміку природних явищ, фактично створивши кліматологію. Пояснюючи походження бурштину, вчений, наприклад, пише: «В Карпатських горах лежить згадана матерія при рудних місцях, але більше у флецах і по сусідству із закам’янілим і мозглим деревом». Знання рельєфу України він не раз використовував для обґрунтування вчення про зовнішні й внутрішні фактори, які змінюють лик Землі.

Окреме місце в творчості Ломоносова займають проекти астрономічних експедицій Академії наук — до Глухова, Києва, Запоріжжя, Бахмута, безперечно, погоджені з Леонардом Ейлером. Для цього було намічено скласти карту спеціально для України «з усіма задніпровськими місцями й кордонами польськими і турецькими».

Людське життя коротке. Два колоси, що так високо підносилися над європейським інтелектуальним простором, не встигли здійснити свої плани. Але естафету прийняв син Леонарда Ейлера Христофор, котрий став видатним астрономом. Цікаво, чому він приїхав не з ким-небудь, а саме з флотським штурманом Василем Куприяновим? Чи не випробовували вони оту саме «ночеглядну трубу», яку вщент розкритикували бездарні сучасники Ломоносова і за принципом якої створено сучасні нічні біноклі?

Ось така людина поповнила список реєстрових запорозьких козаків.

Наталя ОКОЛІТЕНКО

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com