Нерозкритий злочин

(Початок у попередньому номері)

Які факти свідчать про те, що Успенський собор було заміновано ще до окупації мімта німцями? Наприклад, кияни під час оборони Києва бачили, як радянські військові маніпулювали з дротами на території Лаври. Ось срогади професора Б. Жук, що був у ті часи заступником директора по науковій частині Музею українського народного мистецтва, науковим консультантом музею Лаври: «...Ще до приходу німців НКВС запропонувало адміністрації музеїв здати ключі від усіх помешкань, а цивільним особам у триденний строк виселитися зі своїх квартир на тій підставі, що на території Лаври перебуватиме штаб оборони Києва. Біля всіх воріт виставили вартових і ніхто не знав, що там робилося. Коли німці зайняли Київ, містом поширилися чутки, що мешканців Києва хочуть у найближчі дні влаштувати у Лаврі урочисте богослужіння з молебнем, про визволення від більшовизму в присутності вищого німецького командування. Мені довелося напередодні його загибелі бачити старшого наукового співробітника Лаврського музею М. Чорногубова. Він радив попередити німецьке командування про те, що Успенський собор заміновано і необхідно відмінити це богослужіння. Мабуть, Чорногубов зробив таку заяву німцям, але самого Чорногубова радянські агенти вбили і кинули в яму, присипану листям...».

В довідці, яка згадувалася вище, твердилося, що Чорногубова вбили нім­ці...

Моєму батькові під час оборони доводилося неодноразово виконувати спецзавдання по організації ліній зв’язку для частин Червоної армії, що обороняли місто. Якось разом з батьком і кількома червоноармійцями-зв’язківцями ми поїхали в Лавру, там порушився зв’язок. Це було десь в пер­шій декаді вересня. Коли ми під’їхали до Лаври вартові червоноармійці нас туди не пустили. Вийшов якийсь начальник і сказав, що у Лаврі розміщено штаб оборони і вони самі полагодять ушкоджені лінії зв’язку. Батька це дещо здивувало. Бо штаб 37-ї армії, що обороняла Київ, розміщувався у «Будинку оборони» на Хрещатику, який теж буде підірвано. І тоді ми зрозуміли, що у Лаврі щось робиться і місто готують для здачі німцям. А що робилося конкретно не можна було зрозуміти, все було утаємничено.

В 1947 році до Києва приїхав відомий американський письменник Джон Стейнбек автор роману «Грона гніву», який так сподобався Сталіну, що він наказав видати в СРСР, ще до війни, його повне зібрання творів. Американському романісту, коли він відвідав Київ і побачив руїни його центру і Успенського собору, навішали такої лошкини на вуха, що вона не лізла в жодну каструлю. Повернувшись до Америки Д. Стейнбек написав книжку «Русский дневник»: «Коли німці вивезли більшу частину коштовностей з Лаври перед відступом, вони розстріляли з гармат будинки Лаври, аби крадіжку не можна було встановити. Тепер це велика купа битого каміння і провалених куполів з залишками стін, на яких де-не-де можна ще побачити настінний розпис...». Як кажуть, без коментарів...

Це була підкинута деза радянських спец­служб. Я живий свідок і авторитетно можу стверджувати, що на центр міста німці у 1941 році не випустили жодного снаряда, не стріляли вони й по самій Лаврі і не кидали бомб. Разом з тим вони жорстоко розбомбили зо­ну оборони околиці міста, авіазавод, аеродром. І коли б вони хотіли знищити Хрещатик і Печерську Лавру, то це для них не складало б труднощів. Німці тоді ще загравали з українцями і хотіли показати свою лояльність.

А коли вже говорити про пограбування українських церков, то як свідчить голова управи Києва Л. Форостівський, то грабували їх і Берлін, і Москва. Що стосується коштовностей Успенського собору Печерської Лаври і Михайлівського Златоверхого монастиря, то їхні коштовності слід шукати не в Берліні, а в Москві.

Під час руйнування Михайлівського Златоверхого монастиря у 1934 році всі коштовності, церковне дорогоцінне начиння та посуд, старовинні фрески були вивезені до музеїв Москви і Ленінграда.

Ось ще один факт пограбування тепер вже Печерської Лаври. 1898 року під час ремонту хорів в Успенському соборі під старою підлогою знайшли великий скарб золота і срібла. Там були золоті і срібні монети та різні медалі — загальна вага скарбу: золота 1 пуд 26 фунтів (майже 25 кілограмів), срібла 18 пудів 23 фунти (майже 300 кілограмів). І це були не якісь шматки золота і срібла, а історичні дуже цінні монети і медалі. Згадати хоча б золоті медальйони візантійських імператорів, викарбувані у ІV столітті нашої ери, сучасники народження Києва. Червінці російських царів Михайла Федоровича та Олексія Михайловича, медалі польських королів — це була унікальна колекція. Ці медалі і монети дарували Лаврі київські князі і гетьмани України. Ченці приховали їх, аби Петро Перший не забрав для ведення війни, як позабирав у українських церков дзвони на гармати. Про цей скарб, якось так трапилося, що забули, свідки повмирали.

І святий синод Росії приймає «справедливе рішення» — він примушує Києво-Печерську Лавру: «вищезгадану колекцію продати імператорському Ермітажу за запропоновану Лаврі ціну — 65 тисяч карбованців асигнаціями», — тоді, коли цей скарб взагалі не мав ціни.

В лютому 1918 року намісник Києво-Печерської Лаври надіслав до Духовного собору пропозицію про створення в Лаврі церковно-археологічного музею. Рівно через рік в умовах громадянської війни, з метою збереження культурної спадщини українського народу уряд України заснував Всеукраїнський комітет охорони пам’ятників мистецтва і старовини. Комітет почав роботи по організації Історичного музею на Софіївському подвір’ї, для чого з ризниці Успенського собору забрали 76 цінних предметів. Та відкрити цей музей вдалося тільки в 1922 році на території Лаври. По суті він і став новим Церковно-археологічним музеєм. Його засновниками стали професор Ф. Л. Ернет та відомий археолог В. Морозов — перший його завідуючий. Тільки-но до музею звезли експонати, які не мали ціни, як за вказівкою Леніна почалася широкомасштабна компанія по вилученню церковних цінностей на користь голодаючих. Незважаючи на протести української інтелігенції, ГПУ забрало за розпорядженням Дзержинського і Ягоди з Лаврського музею багато унікальних експонатів, серед них — золоту митру і діамантові панагії. Постановою Українського уряду за підписом П’ятакова 1926 року вся Києво-Печерська Лавра була визнана історико-культурним центром-заповідником. В той час тут працювали відомі вчені П. П. Курінний, В. Г. Ляскоронський, В. М. Попов, М. Р. Новицька, М. М. Чорногубов. В 1928 році фонди цього музею збагатилися. Сюди перевезли з Ленінграду цінне зібрання україністики (біля 30 тисяч предметів) колишнього генерала П. П. Потоцького.

Все це сприймалося в Москві негативно і розцінювалося. Було проведено «чистку» апарату музея.

Кремль приймає рі­шення після цього вилучити і передати на збереження до центрального банку СРСР золотий і діамантовий фонд музею. Та через кілька місяців ці унікальні експонати з Печерської Лаври опиняються в Московському Госхрані. Не ловить гав і ОГПУ — заарештовані Курінний, Чорногубов, Новицька, Шугаєвський та інші.

Московські і ленінградські експерти відбирали в Лаврі найбільш цінні речі. Особливим попитом користувалися вироби західних майстрів. Заперечення україньких працівників музею до уваги не приймалися. Планувалося продати і всю лаврську колекція німецького срі­бла, але її якось відстояли.

30-ті роки стали драматичними для багатьох співробітників музейного містечка, навіть колишніх. Раніше заарештовані вони через недовгий час були звільнені з-під варти, але постійно знаходилися під наглядом органів НКВС. В 1935 році арештовують Михайловського, Антиповича, Рудинського (вислали до Сибіру). В 1937 році — чергова «чистка» органами НКВС арештовується директор музею — заповідника Багрій — звинувачений в участі в українській терористичній організації і у шкідництві, рішенням трійки він був розстріляний. Та ж участь спіткала і відомого вченого Касперовича, що реставрував прославлені київські ікони: «Лаврську чудотворну», «Успеніє Богоматері», «Ігоревську Богоматір», чудотворну «Миколая Мокрого» з Софіївського собору. Розстріляли також співробітників заповідника Еггерса і Кржемінського, яких звинуватили у шпигунстві. На підставі підозр про причетність до антирадянської військово-повстанської офіцерської організації «РОВС», заарештували 81-літнього колишнього генерала П. П. Потоцького (з відомого роду князів Потоцьких) через місяць при невідомих обставинах він гине у в’язниці.

Репресували і його дружину. Колекція князів Потоцьких, як єдине ціле, після смерті Потоцького припинила своє існування, більшість її вивезена в Росію. Частина загинула в руїнах Успенського собору, куди її переніс товариш Потоцького, науковий співробітник музею М. М. Чорногубов.

Трагічна доля і інших експонатів музею. На початку 1941 року більша частина виробів з дорогоцінних металів музею Лаври була передана на збереження в Державний банк СРСР, а після початку війни вивезена до Уфи. До сього часу невідома доля великої колекції Лаври (біля 1000 предметів) нумізматики і фалеристики.

Отже, дорогоцінні лавр­ські реліквії зараз зберігаються десь в сховищах Росії, деякі предмети передано московській патріархії і знаходяться там, як у правонаступниці візантійської церкви — на звання якої вона претендує.

Отже грабували Україну як царська влада, так і більшовики.

Те що загинуло разом з Успенським собором важко зараз встановити. Згорів у руїнах знаменитий музей цукрозаводчика Харитоненка, десь там в руїнах зникла знаменита діорама «Голгофа» яка прикрашала Володимирську гірку, і яку більшовики зруйнували, а велике панно від неї сховали в підвалах Успенського собору. Важко тепер сказати, куди поділися коштовності і начиння Успенського собору: чи їх після руйнування храму вивезли німецькі окупанти, що знайшли у руїнах, чи користуючись тим, що Лавра на кілька тижнів потрапила під контроль НКВС і воно таємно вивезло цінності собору до Москви, та так і не повернуло і лежать вони десь у сховищах Росії... Це ще одна таємниця, яку наш північний сусід ретельно приховує.

Руїни центру Києва та Успенського собору кіптявіли ще довго, поки не випав сніг. Кияни опинилися в становищі ніби після страшного землетрусу та «татаро-монгольської навали».

Відступаючи, радянські війська зруйнували вщент все місцеве господарство, залишивши людей напризволяще. Та це було не дивиною — в тому була суть комуністичної ідеології, жертвувати народом заради фанатичної ідеї. З міста вивезли всю промисловість, зруйнували мости, культурні центри, вокзали, річкові судна. Вони залишили півмільйонне місто без води, світла, тепла, транспорту і головне продовольства. Партійна верхівка відносилась до українського народу дуже підступно і злочинно. Во­на звернулася до українського народу з закликом — листівкою, яка друкувалася в українських газетах напередодні захоплення окупантом Києва.

«До українського народу. ...Колгоспники та колгоспниці! Німці мають на­мір примусити вас зібрати багатий урожай з тим, щоб вивезти його собі і вашим хлібом підгодувати свої озвірілі банди. Пам’ятайте! Ці бандити, що втратили людську подобу, стріляють у ваших батьків, братів, синів. Вони будуть розстрілювати і вас самих. Який з цього висновок?

Жодного грамму хліба ворогу. Скосіть собі рівно стільки, скільки вам потрібно на найближчий час. А все інше знищіть!..

Головнокомандуючий Південно-Західним направленням Маршал Радянського Союзу С. Будьонний.

Секретар Центрального комітету Компартії (більшовиків) України Н. Хрущов».

Я подаю тільки уривок цієї листівки, підкреслюючи два слова: «найближчий час». Це було підступне фарисейство до свого народу — розуміючи, що війна тягтиметься довго, і цей «найближчий час» розтягнеться для киян на два з гаком роки, Сталін і його ЦК йшли на завуальований обман. До чого приведе такий заклик, кияни і вся окупована Україна зрозуміють, коли прийде холодна зима, з жорстокими морозами, 1941—42 років.

Поруйнувавши вщент, останнім Київ залишала 4-та дивізія НКВС, полковника Федора Маширина, знищивши все продовольство, що було на базах і складах. І народ розумів, що це ненадовго, скоро повернуться наші. Ніхто ніяких запасів не робив, та й звідкіля було їх взяти. Магазини в останні дні позачинялися, а ті що ні — були порожні, а в цей час все палилося і топилось в Дніпрі, виливалося в каналізацію. Води Дніпра були солодкими від цукру і білими від борошна. А в цей час, я пам’ятаю, як моя мати та й багато інших жінок матерів, віддавали останні буханці хліба та яблука, червоноармійцям, що займали лінію оборони в Голосіївському лісі; приговорюючи: «Беріть, синочки, ви скоро повернетеся, а ми якось переживемо...» А бригади енкаведистів і партійні функціонери, не дуже турбуючись про солдат, аби їх нагодувати, палили і топили тисячі тонн продовольства.

Після приходу окупанта Україна і Київ опинилися в ситуації голоду 33-го року. Після терористичних актів на Хрещатику, німці нікого з міста не випускали. Кияни їли м’ясо загиблих коней, лушпайки картоплі, дерть від зерна. Якщо до цього Москву не цікавила доля українського народу, і вони заради спасіння СРСР, були здатні пожертвувати всім народом, то для Берліна український народ взагалі як такий не існував — це було бидло. Тому один нищив все, що потрапляло під руку, другий мітлою вимітав з села оте, що більшовики залишили на «най­ближчий час», і вивозили його до Німеччини, аби годувати свою окупаційну армію.

А кияни з мішками проривалися через пости поліції і жандармерії, якими німці оточили Київ, і намагалися промислові товари (одежу, мило, запальнички) обміняти на продовольство. А селяни, залишивши собі на «найближчий час», не дуже кидалися на обмін. Киян, що виміняли квасолю, просо, горох, потім затримували німецькі пости і мішечки ті відбирали. А коли ще й не було документів, то «злочинця» зарештовували: молодих відправляли до Німеччини, інших запроторювали в табір на Сирець і розстрілювали як заложників. Все це я пережив особисто. Окупанти мене затримували і часто били, забираючи той мішечок з горохом чи квасолею. І дуже боляче було дивитися на страждання молодих жінок-солдаток, чоловіки яких воювали в Червоній армії, або опинилися в полоні, а партія і уряд залишили їх одних з дітьми напризволяще, в холодному зруйнованому і голодному місті.

Та звернімося до свідчень голови Київської управи Леонтія Форостівського, книжку якого я розшукав в Аргентині у українських емігрантів, що залишили Україну, тікаючи від більшовицького терору: «Вже в останні дні перед втечею більшовицька верхівка оголосила реєстрацію й видачу харчових карток, хоч харчові запаси було знищено й магазини пустували. При реєстрації вимагали паспорт, а в ньому ставили надписи «РМ» та «АВ»...

...Врятувавшись з Батиєво-Сталінської «пастки», з приходом німців кияни опинилися в мертвому місті: без світла, води, без харчів, серед пожеж і вибухів, яке організувало більшовицьке підпілля... — І далі він свідчить. — Треба було негайно діяти. І дійсно, під керівництвом управи міста при жертвенній праці робітників, протягом двох тижнів Київ уже мав невелику електростанцію — серце господарського життя міста. З’явилася вода, пішли трамваї. Мертве місто показало ознаки життя, а люди в ньому ще з більшим завзяттям і далі працювали, щоб розчистити руїни, організувати автотранспорт, забезпечити мінімальне харчування й відновити міське господарство Києва — треба було якось виживати. Без потрібних коштів і без оплати робітники і службовці за короткий час побудували залізницю на Пущу-Водицю для підвозу торфу...»

Окупаційна влада у відповідь на терор енкаведистів, повела себе ще більш жорстокіше. Але це вже інші історія...

 

Юрій Краснощок