Мисливець за народовольцями

Російська імперія за життя, власне, одного покоління зазнала удару трьох потужних терористичних атак. Перша у 70-х — початку 80-х років ХІХ століття: полювання народовольців на царя Олександра Другого, яке закінчилося його вбивством 1-го березня 1881 р. Друга хвиля, есерівська тривала протягом першого десятиліття ХХ століття і забрала життя чималої кількості державних достойників, чиновників високого рангу, військових і пересічних перехожих, яким просто не пощастило. Третя, найстрашніша хвиля терору, що було логічним і політичним про­довженням двох попередніх, — зловісний «червоний терор», який тривав фактично до розпаду більшовицької ім­перії і забрав життя десятків і десятків… уже мільйонів людей.

Про етнічний склад учасників і жертв «червоного терору» написано чимало. В роботах сучасних російських істориків ця тема досить детально досліджена і в площині терору есерівського. А от щодо бойовиків «Народної волі» — то, здається, серйозно вивчав український слід тільки Олександр Соколовський. Але виключно як автор історичних романів і повістей. Це дослідження закінчилося для письменника в 1937-му році смертним вироком, звісно ж, за «приховану пропаганду антирадянського тероризму».

З того, що ми нині зна­ємо, серед активних народовольців-терористів етнічних українців не було. Якщо, звісно, не рахувати чернігівського обрусілого серба Кибальчича. Серед так званих співчуваючих трапляються одне чи два прізвища вихідців зі старої козацької шляхти на взі­рець Сологуба. А от серед тих, хто боровся з першою хвилею терору в Росії, є вельми яскрава особис­тість, чиє життя і біографія міцно пов’язані з Україною.

Антон Францевич Добржинський (1844-1897 рр.) народився в Катеринославі у сім’ї польського шляхтича. На відміну від декого зі своїх ровесників він задля кар’єри не зрадив вірі своїх батьків і залишився католиком.

Після закінчення юридичного факультету Київського університету Добржинського, попри успіхи в навчанні, заганяють у глухий Олександрійський повіт — по судовій лінії. Наступні роки життя були покладені на методичне долання чергового щабля табелі про ранги, що без протекції, та ще й католику було дуже і дуже скла­дно.

У 33 роки маючи за плечами 11 років вислуги, Добржинський лише титулярний радник, що дорівнює нинішньому міліцей­ському старшому лейтенанту. Тепер вам зрозуміла іронія старовинного романсу щодо генераль­ської дочки, котра сказала «Геть!» титулярному раднику? Хоча, як судового слідчого Добржинського добре знали в Одеській губернії, де він непогано розкрив кілька складних кримінальних справ.

Та от 9 лютого 1879-го року фортуна обертається до скромного титулярного радника, як то кажуть, в фас. Того дня терорист-народоволець Голь­денберг застрелив в Одесі харківського генерал-губернатора князя Дмитра Кропоткіна. Після арешту терорист тримався мужньо і категорично відмовлявся давати будь-які свідчення. Справу визнали безнадійною і підкинули судовому слідчому Добржинському. І той — дивна річ — зумів схилити, а потім і психологічно зламати стійкого терориста. Він розказав Гольденбергу красиву казочку про те, що цар, мовляв, ані сном, ані духом не відає, що народовольці керуються виключно благородними намірами оновити Росію, що вони по суті не вороги, а союзники царя-реформатора. І тільки Гольденберг може розкрити царю очі і врятувати себе та своїх соратників від розправи з боку продажних жандармів-реакціонерів.

Дивно, але Гольденберг, як зараз кажуть, повівся на цю казочку. Він написав щиросердне визнання на 80 сторінок, де, між іншим, детально подав біографії, звісно, прізвища, особисті якості та зовнішні прикмети 143 членів ор­га­нізації «Народна воля» — фактично всіх.

Організація була блискавично розгромлена, арешту уникла лише маленька група фактичних смертників на чолі з Желябовим і Перовською. Нещасний Гольденберг, дізнавшись про це, повісився у камері Одеської в’язниці. А Добржинський, осипаний орденами і чинами, пересів у крісло заступника прокурора Санкт-Петербурга. Він ще встиг одержати генеральське звання і короткий час, перед самою смертю, побути заступником міністра внутрішніх справ Росії.

Дивна річ! Більшість польських шляхтичів, що народились і виросли в Україні, вважали безчестям служити царському режиму, який знищив і поневолив їхню історичну батьківщину. А Добржинський — з одного боку ніколи не приховував свого походження, а з іншого зробив усе аби продовжити існування режиму, ненависного як полякам, так і українцям. Такі от сюжети…

В.Н.