«Піррова» перемога

На початку 19 століття Швеція була змушена передати Фінляндію Ро­сійській імперії. Щоби запобігти прошведським настроям у фінському сус­пільстві, Росія надала Фінляндії статус автономії та навіть у певній мірі сприяла національному зростанню фінського народу, аби це віддаляло фінів від Швеції.

Коли у 1917 у Петрограді відбулася Жовтнева революція та влада потрапила до рук більшовиків, Фінляндія проголосила державну незалежність та організувавши (не без допомоги з боку Німеччини) власні збройні сили, спромоглася звільнити свою територію від військових частин Червоної гвардії. У 1930-х роках Фінляндія проголосили курс на нейтралітет і позаблоковість.

Тим часом, у Радянському Союзі багато впливових політиків не могли сприйняти Фінляндію як суверенну державу. Йосип Сталін неодноразово наголошував, що незалеж­ність Фінляндії «було надано» та що Радянський Союз «терпить» незалежну фінську державу тимчасово. У 1934 між Фінляндією та СРСР було укладено угоду про мирне спів­існування терміном на десять років.

Після укладення пакту Молотова-Ріббентропа, за яким Фінляндія належала до радянської «сфери впливу», відносини між СРСР та Фінляндією загострились. Ще більш напруженими вони стали коли СРСР разом із Німеччиною у 1939 розділили польську державу та СРСР розмістив свої військові контингенти у країнах Прибалтики.

У вересні-жовтні 1939 радянські війська почали зосереджуватися на радянсько-фінському кордоні. Генеральний штаб Червоної армії розпочав планування війни з Фін­ляндією. За цими планами Червона армія одним потужний ударом мала розгромити фінські вій­ська та зайняти всю територію країни за кілька днів. За словами головного маршала артилерії Воронова, на нараді у наркома оборони СРСР йому було доручено вести розрахунки потрібних обсягів набоїв та обладнання виходячи з того, що війна буде продовжуватись дванадцять діб.

Вперше переговори, що мали безпосереднє відношення до майбутніх подій, розпочалися 14 квітня 1938 року, коли дру­гий секретар радянського посольства у Фін­ляндії Борис Ярцев приватним порядком звернувся до кількох офіційних осіб із фінського уряду з проханням про таємні переговори. Ярцев, що офіційно займав невисоку посаду у посольстві, насправді був агентом НКВС, Сталін надав йому всі необхідні повноваження для переговорів із керівниками Фінляндії.

Переговори точилися навколо потенційної можливості нападу гітлерівської Німеччини на Фінляндію. Радянський представник давав фінам зрозуміти, що у цьому випадку Радянський Союз також оголосить Фінляндії війну та введе свої війська на її територію — аби забезпечити свій північний кордон біля Ленінграду. Щоб запобігти такому перебігу по­дій, радянська сторона, турбуючись про безпеку своїх кордонів, пропонувала терміново укласти між країнами угоду про вій­ськову взаємодопомогу. Фінляндію перспектива такої угоди не тішила, бо, по-перше, Фінляндія сподівалася зберегти нейтралітет — а угода явно ставила під сумнів позаблоковий статус Фінляндії; а по-друге, маючи угоду, у разі війни Радянський Союз вже на законних під­ставах вводив до Фінляндії свої війська — тож отримував ще більшу нагоду її окупувати.

Після двох місяців таємних переговорів, уряд Фінляндії визнав їх безперспективними та почав грати у відкриту: уряд Радянського Союзу отримав від уряду Фінляндії офіційну ноту, в якій було зазначено, що Фінляндія є нейтральною позаблоковою державою і не дозволить розташування на своїй території іноземних військ.

У відповідь СРСР вже офіційно оголосив свої пропозиції. Окрім вже згадуваної військової угоди, Радянський союз хотів брати участь у озброєнні Аландських островів (що їх раніше було демілітаризовано за Тартуською угодою). Також було запропоновано, щоб Фінляндія дозволила створити радянські військові та мор­ські бази на фінському острові Суурсаарі.

Якраз тоді у керівництві зовнішніми справами відбулися значні зміни, головою комісаріату за­мість Литвинова став Молотов, який і запросив фінську сторону провести у Москві переговори «що­до конкретних питань» у радянсько-фінських відносинах.

Фінську делегацію очо­­лював авторитетний фінський політик Юхо Паасіківі, з радянської сторони переговори вів безпосередньо Сталін. Переговори почалися у Москві, 12 жовтня 1939 року.

Радянські вимоги було уточнено та деталізовано, загалом вони виглядали таким чином: у випадку війни між СРСР з одного боку та Німеччиною або Британією з іншого, одне з найважливіших міст Радянського Союзу, Ленінград, опиниться у дуже вра­зливому становищі, зокрема для нападу через Фін­ську затоку Балтійського моря. Щоб відвернути загрозу, мають бути зроблені такі кроки: демілітаризовані за попередніми угодами Аландські острови мають бути укріплені та озброєні фінською стороною під наглядом та за участі радянських військових. Фінляндія має надати Радянському Союзу у три­дцятирічну оренду півос­т­рів Ханко, для розташування на ньому радянських військових баз. Фінляндія має передати СРСР кілька островів у Фінській затоці для розміщення на них радянських військових сил. Також від Фінляндії очікується передача Радянському Союзу приблизно двох з половиною тисяч квадратних кілометрів фінської території на Карельському перешийку, аби відсунути сухопутний кордон від Ленінграду. Радянський Союз, у свою чергу, передає Фінляндії більше п’яти тисяч квадратних кілометрів власної території — далі на північ, у Карелії.

Відповідь Фінляндії на ці пропозиції була в цілому негативною. Фінляндію не обходять проблеми Радянського Союзу, але турбують власні. Участь радянських військових у озброєнні Аландських островів ставить під сумнів нейтралітет Фінляндії, так само як і передача в оренду півострова Ханко. До того ж радянські війська на Ханко та Суурсаарі створюватимуть небезпеку вже для Гельсінки. Територія на Карельському перешийку, що її хоче собі Радянський Союз, є однією з найбільш промислово розвинених областей Фін­ляндії, до того ж там знаходиться друге за розміром та значенням місто країни, Віїпурі. Та ж міс­цевість, яку СРСР пропонує на заміну, хоча й значно більша за розміром, але порожня та нерозвинена. До того ж, на Карельському перешийку розташовані основні оборонні споруди Фінляндії, залишившись без них вона стане беззахисною у військовому плані. Втім, Фінляндія загалом згодилася на обмін кількох островів Фін­ської затоки на аналогічну за розмірами територію у Карелії. Оренда фінських територій для військових цілей Радянського Союзу теоретично та­кож можлива, але оскільки вона зачіпає позаблоковий статус держави, то така концесія мала би бути схвалена конституційною більшістю фінського парламенту, тобто п’ятьма шостими голо­сів.

Радянський Союз у свою чергу не пристав на пропозиції Фінляндії.

Вдруге радянська та фінська делегації зустрілися 23 жовтня. Ніяких зрушень не відбулось, сторони продовжували стояти на своїх попередніх позиціях. Фіни також висловили протест щодо регулярних, останнім часом, польотів радянських розвідувальних літаків над фінською територією — але будь-якого обговорення цього питання також не відбулося.

3 листопада відбулася остання спроба розв’язати питання шляхом переговорів. Радянська сторона зменшила свої пропозиції щодо можливої радянської залоги на Ханко, але фінські представники вкотре оголосили, що розміщення будь-яких іноземних сил на Ханко неможливе. Переговори так і закінчились нічим. Фін­ська делегація повернулась до Гельсінки 13 листопада.

Микита Хрущов у своїх спогадах пише, що на нараді в Кремлі Сталін сказав: «давайте почнемо сьогодні» — і того самого дня привід для війни знайшовся, так званий «Майнільский інцидент»: 26 листопада 1939 року Радянський уряд звернувся до уряду Фінляндії з офіційною нотою, яка повідомляла, що внаслідок артилерійського обстрілу, вчиненого з території Фінляндії, загинуло четверо та було поранено дев’ятеро радянських вій­ськовослужбовців.

Фінські прикордонники справді зафіксували того дня з кількох точок спостереження численні гарматні постріли — як належить у такому випадку, факт пострілів та напрямок звідки вони лунали було занотовано, співставлення нотатків показувало, що постріли було зроблено з радянської території. Уряд Фінляндії запропонував створити міжурядову слід­чу комісію, яка б мала розслідувати інцидент. Радян­ська сторона відмовилася, а невдовзі оголосила, що більше не вважає себе зв’язаною умовами радянсько-фінської угоди про взаємний ненапад.

29 листопада СРСР розірвав із Фінляндією дипломатичні стосунки, а 30-го о 8:00 радянські вій­ська одержали наказ перейти радянсько-фін­ський кордон та розпочати бойові дії. Офіційно війну ніколи не було оголошено.

Основного удару червона армія завдала з двох напрямків — 7-а армія ма­ла подолати Карельський перешийок та захопити Віїпурі, 9-а армія завдавала удар на Рованіємі з метою розділити Фінляндію на дві частини. Добре озброєна 9-а, маючи велику кількість танків та артилерії стрімко почала просуватися вперед, фінські війська відступали не маючи достатньої кількості протитанкових засобів. Втім, одразу далася взнаки неузгодженість дій радянських військ — артилерія та авіація діяли окремо від задач піхоти, танки використовувалися неефективно. До того ж фіни не були при­голомшені — евакуація мирного населення з небезпечних районів розпочалася одразу після Майнільського інциденту, війська при відступі густо мінували територію, почали діяти численні лижні загони — добре обізнані з місцевістю вояки зненацька атакували колони радянських військ, добре замасковані снайпери завдавали значних втрат Червоній Армії. До того ж, зіпсувалась погода — червоноармійці ще були у літній формі, радянське рушничне мастило на морозі тверділо, акумулятори вантажівок виходили з ладу. У війну вступило «Державне управління спи­ртних напоїв» Фінляндії, яке взялося до масового виготовлення пляшок із запалювальною сумішшю — саме фіни назвали цей витвір «коктейль Молотова».

Радянські війська мали значну перевагу у повітряних силах. Вже 30 листопада відбулось авіаційне бомбардування Гельсінкі, Віїпурі та інших фінських міст з радянських військових баз у Прибалтиці та коло Ленінграду. Чималі жертви серед цивільного населення Фінляндії внаслідок цих бомбардувань стали приводом для виключення Радянського Союзу з Ліги Націй. Одночасно радянська преса повідомляла, що жертв серед цивільного населення Фін­ляндії немає.

Багато хто думав, що доля Фінляндії вирішена, дізнавшись про початок військових дій. І, дійсно, співвідношення тільки в живій силі на різних ділянках фронту було в кращому разі один до двох, а в гіршому — один до ста. Фінам катастрофічно не вистачало артилерії і протитанкових засобів. Гармати дісталися їм в основному ще з 1918 року від колишньої царської армії. Мало було і боєприпасів. 

Ось один епізод з цієї війни.

...Наступ 163-ої дивізії, терміново перекинутої до кордону з Тульскої області, йшов за наміченим планом. Треба було зайняти село Суомуссалмі, вийти до розвилки доріг і, з’єднавшись з 44-ою дивізією (постійно дислокувалася в Україні), рухатися на Оулу. Несподівано повністю непідготовлена 44-а дивізія до ведення бойових дій в умовах суворої зими дивізія була перекинута на північ, не маючи ні теплих кожушків, ні валянок, ні рукавиць.

Без ускладнень, не зустрівши майже ніякого опору, дивізії значно поглибились вглиб Фінляндії і рухались назустріч одна одній (зайняли декілька хуторів і волосне містечко Суомуссалмі).

Фіни підтягли свої вій­ська і стали оточувати 163-у дивізію, що розтягнулася на вузьких лісових дорогах. На допомогу їй послали 44-у дивізію. 

В цей час фінська радіорозвідка вже перехопила дані про допомогу. І тоді фінський полковник Сиіласвуо пішов на ризик. На вузькій перемичці між озерами Куйваярві і Куоманярві на шляху Раате дивізії, що рухалася по дорозі, він виставив заслін, а з найближчих лісів став завдавати ударів силами загонів лижників. 28 грудня командування 163-ою дивізією несподівано ухвалило рішення, не чекаючи підходу 44-ої дивізії, виходити з оточення. Але весь трагізм ситуації полягав в тому, що дві дивізії в цей час відокремлювали один від одного всього 10 кілометрів. Не дивлячись на інтенсивний обстріл, 163-ій дивізії вдалося в організованому порядку почати відступ по льоду озера Киантоярві під прикриттям бронетехніки і авіації і завдяки ар’єргарду, який викликавши вогонь на се­бе, дозволив основним силам відійти назад до кордону. Дивізія Зеленцова пішла на північний схід, втративши близько 30 від­сотків особового складу. Тим часом полковник Сиіласвуо всі сили спрямував на оточення і поступову ліквідацію 44-ої дивізії, яка, просуваючись на з’єднання з 163-ою, розтягнулася і виявилася затиснутою між лісів і боліт на дорозі Раате. Ніч з 3 по 4 січня 1940 року була однією з найхолодніших за весь час «зимової війни». Запаси продовольства і боєприпасів швидко танули. Не було можливості відправити до тилу хворих і поранених. У радіограмі від 4 січня, перехопленій фінами, наголошувалося, що продуктів залишилося на один день, бійці голодують, а коні не годовані близько тижня, боєприпасів обмаль. До того ж фінам вдалося знищити прикордонний міст, повністю відрізавши дивізію від тилових комунікацій. Трагедію посилювала і повна непідготовленість 44-ої дивізії до ведення бойових дій в умовах суворої зими. З 5 по 7 січня дивізія Виноградова вела важкі бої, намагаючись вирватися з пастки всіма можливими способами. Але все було марно: 44-а (чисельністю близько 17,5 тисяч чоловік) була розгромлена (втрати особового складу дивізії перевищили 70 відсотків, 1200 бійців і командирів потрапили в полон). Ціною неймовірних зусиль вдалось вийти з оточення лише нечисленним групам і одинакам, які відразу потрапили до рук НКВД. Командири 44-ої дивізії були звинувачені в боягузтві і зраді. За наказом начальника Головного політичного управління Червоної Армії Льва Мехліса вони були розстріляні...

В цілому фінські вій­ська втратили в Суомуссалмі близько 800 чоловік, радянські — близько 23 тисяч. Загибель майже цілої дивізії в маленькому прикордонному районі Фінляндії майже півстоліття залишалася в нашій історіографії «білою плямою».

Ця війна, що увійшла в історію під назвою «зимової», по суті, була нерівною, хоча Червона Армія, знекровлена сталінськими «чистками», воювала неефективно і зазнала набагато більших втрат, ніж Фінляндія.

12 березня був підписаний радянсько-фінський мирний договір, за умовами якого Фінляндія здала Радянському Союзу в оренду на 30 років пів­острів Ханко.

До складу СРСР увійшли весь Карельський перешийок із м. Виборгом, Виборзька затока з островами, західне і північне узбережжя Ладозького озера. Фінляндія поступилася СРСР півостровом Рибальським на півночі, частиною Карелії з Виборгом, північним Приладожжям.

Оборона Фінляндії здій­­снювалася дисциплінованими, грамотно керованими солдатами, що звикли до місцевих кліматичних і погодних умов, і застосовували тактику, цим умовам відповідну. Радянський же наступ був спланований без урахування характеру місцевості, погодних умов і відповідних проблем постачання. Зрештою вдалим він видався лише тому, що Радянський уряд ігнорував втрати такого масштабу.

На підставі радянських невдач Гітлер і його генерали припустили, що у Радянського Союзу неефективне керівництво, тактика й озброєння, і він не виявиться гідним супротивником для німецької військової машини. Цю думку розділяли і багато іноземних спостерігачів, включаючи і міністерство оборони США.

Радянсько-фінська вій­на тривала всього 105 днів. За цей безповоротні втрати СРСР, за деякими даними, склали 722 тис. осіб (убиті, поранені і обморожені). 17 тис. чоловік пропали безвісти.

 

За матеріалами інтернет-сайтів