Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Зійти на вершину

Продовження. Початок у №20-21, 2009 р.

Не захопитись долі грою,

де віражі і міражі,

а залишатися собою —

бодай у прихистку душі.

 

* * *

Спостерігали ви, як стрибун долає висоту: відступається од планки саме на стільки кроків, аби відстань для розгону була найоптимальнішою; чи не так людина відступається пам’яттю у дні й роки минулі, аби розгін душі й розуму для майбутнього був найоптимальнішим.

 Олесь Воля,

з книги «Піраміда духу»

 

Студенства чашу пив

до дна

З театром я розпрощався легко і без жалю, звідавши закулісний бік акторського життя, переглянувши увесь репертуар столичної опери у сезоні того року. Познайомившись із багатьма відомими співаками, ставши «своїм» у раніше незнайомому мені середовищі.

Наступна моя робота — сторожем — була не тільки вигідною, а й зручною, бо давала можливість читати. Працюєш, а водночас і конспект напишеш, занурившись у першоджерело. І час до ранку пролетить, що й не зоглянешся.

— Приробляли до стипендії?

— Стипендія на дефектологічному факультеті була підвищена: сімдесят карбованців, на той час — мінімальна зарплата в країні. Плюс театральні чи сторожові приробітки. І щоліта я їздив командиром будзагонів. То в Тюмень, то в Архангельськ. Це були не такі вже й великі гроші. Але заробити навіть тисячу карбованців за сезон — на ті часи вважалося немало. Загалом студентське життя у мене було безбідне. Хоча можна згадати дні, коли грошей не вистачало.

— А вони взагалі для Вас багато важили?

— Та ні, я не надавав їм особливого значення. Можливо, це не дуже добре. Проте у мене складалося так, що я вважав: дасть Бог день — дасть Бог їжу. І якщо треба було витрачатися — я витрачався! На дорогу до батьків у Запоріжжя, на книги, одяг, на кіно, приятелів і подруг. Вірив, що зможу ще заробити. Так, до речі, і впродовж усього життя тривало.

— Ті, хто навчався з Вами, розповідають, що вечорами гуртожитська кімната Щокіна перетворювалася на дискусійний клуб, що Ви, Георгію Васильовичу, завжди були душею студентського товариства…

— Студентом був я, сказати б, некласичним, зважаючи на радянські часи. Бо любив і порозважатися, і побешкетувати, і до дівчат походити. «Ой, друзья-подружки…» Міг і випити, тоді, на жаль, це явище було досить поширене серед молоді.

Сам я згодом остаточно розпрощався із «зеленим змієм», з цією тематикою, і ніколи до неї більше не повертався. Що було те було, і не варто тепер казати, що, мовляв, був я прикладом, зразковим студентським старостою.

Але, попри все, до мене ровесники тулилися душею, віддавали перевагу моєму товариству, а не якомусь іншому. Не знаю, можливо, щось притягальне в мені вбачали, довіру до мене відчували. Так само, як і керівники вузу. Призначили ж на першому курсі командиром будівельного загону, який поїхав аж у Нижньовартовськ Тюменської області. Довірили сорок п’ять студентів, і наш загін був одним з кращих за всіма, а не лише виробничими, показниками.

Проте загалом був я скоріше студентом класичного середньовіччя, коли це звання асоціювалося з особливим відчуттям свободи, із закоханістю, із жартами, безтурботністю.

— Безтурботністю, звичайно, зовнішньою?..

Безумовно. Я випив чашу студентства до дна. І коли насолодився нею, сказав собі: доста! Три роки — вистачає цілком, п’ять забагато.

— Чому саме три?

— Почав відчувати, що вступив до інституту інтелектуально розвиненішим, ніж став через три роки навчання. Можливо, через те, що контингент, яким займалися наші випускники, накладав свій відбиток. Мене це налякало, я побоювався, що почну деградувати. І припинив заняття на стаціонарі, перевівся на заочне відділення. Пішов працювати соціологом на завод.

— Пригадую: соціолог — модна тоді професія. Але модною була не тільки ця.

— Мене завжди вабило до пізнання людини. Педагогіка, освіта покликані формувати її. А якщо не знаєш, яка вона, людина, чому така, а не інакша?..

— Напевно, такий спосіб думання міг бути лише початком руху в обраному Вами напрямі? Адже людина — це всесвіт, а він — безкінечний…

— Так, знання соціології спонукало до вивчення психології. В неї я й поринув. І захистив згодом кандидатську дисертацію з соціальної психології. Захоплення переросло в науковий інтерес. Я почувався у своїй стихії, знання допомагали мені утверджуватися на обраному шляху як фахівцеві.

 

Тоді я був тридцятилітній

— Хороших фахівців, кажуть, багато не буває.

— Напевно, мене помітили, бо призначили керівником відділу підготовки та перепідготовки кадрів. Це, сказати б, промислова педагогіка, професійна освіта. Через те, вважаю, я не відійшов від освітянської діяльності. Як і тоді, коли пізніше обійняв посаду заступника начальника главку «Укрбудкераміка» з питань кадрів, праці та побуту. Главк великий був, а мені — лише тридцять.

— Казали: молодий та ранній?

— Я не дуже дослухався до тих розмов. Бо взагалі до них не охочий. Та й ніколи було. Не скажу, що за роботою світу білого не бачив, але її завжди вистачало: підготовка та професійне зростання кадрів, їх просування. З обов’язками на попередній службі не порівняти. Та й масштаби: чотирнадцять підприємств, понад десять тисяч робітників та інженерно-технічних працівників.

Затим у Київміськбуді працював. До речі, разом з Олександром Олександровичем Омельченком. Він був тоді головним інженером, а я — начальником управління робітничих кадрів.

— Чи згадав про це, коли кілька років тому як голова столичного міста відвідав Міжрегіональну Академію управління персоналом?

— Звичайно. І додам, що для мене, тоді молодого управлінця, робота поруч з ним була неабиякою школою не лише у вирішенні виробничих проблем, а й пізнанні життя. А під час тих відвідин, про які ви згадали, пане Олександре, він здійснив екскурсію студентським містечком, чимало добрих слів сказав про його облаштування. Затримавшись біля пам’ятника князеві Ярославу Мудрому, зазначив, що такий виразний в архітектурному сенсі монумент став би окрасою будь-якої площі столиці.

— Щоразу в різний час якісь інші уроки являло Вам життя. Але й самим доводилося навчати й виховувати — навіть у студентські роки, про які вже трохи йшлося у нашій розмові.

— Тоді нам доручали неповнолітніх правопорушників, які стояли на обліку в міліції. А ще: іноземців обов’язково — задля зміцнення інтернаціональної дружби… Хлопчаки, яких прикріпили до нашого будзагону, мали насамперед гарну школу спілкування з тими, наприклад, будзагонівцями, хто уже відслужив армію і мав певний життєвий досвід. Поганого не навчали, а навчали доброго.

Бо добро завжди веде до добра. А зло — до собі подібного. Залежно від того, що людина робить, вона отримує або заохочення життєве, або покарання. І взагалі я дійшов висновку, що наші думки, мрії, що ті чи інші наші бажання, — також матеріальні. Кажу так, бо зі свого досвіду знаю. Адже всі мої мрії того чи іншого періоду життя здійснилися. Всі матеріалізувалися.

Розкажи

свою мрію

— Так уже й усі?

— Все, про що мріяв у дитинстві, юнацтві, молодості.

— Мабуть, це були, сказати б, якісь дуже реальні мрії?

— Ні, не завжди… Ну от як можна було мріяти про МАУП? Спершу це ж не була Академія у її нинішньому вигляді, а певний образ освітянської установи, що склався тоді в моїй свідомості.

— Комусь розповідали про той прообраз, про бодай контури своєї мрії?

— Був у мене науковий керівник — завідуючий кафедрою соціальної психології Микола Миколайович Обозов, тоді відомий санкт-петербурзький учений ще радянського масштабу, доктор психологічних наук, професор. Деякий час працював у Київському державному університеті, і я був прикріплений до його кафедри. З часом почали товаришувати. Бо я уже був доволі дорослою людиною, до того ж — заступником начальника главку, за соціальним статусом ми були майже однакові. І я вирішив у нього захищатися.

Одного разу сиділи вдвох у популярній серед столичної інтелігенціїї кав’ярні, яка містилася поблизу червоного корпусу університету; пили каву,
з-посеред іншого я розпо відав йому про свою мрію, — людина, котра тоді працювала ще в радянській установі. Казав, що хотів би взяти щось на кшталт дитячого садочка, територію таку. І на цій території влаштувати невеличкий Кембрідж в Україні. Аби це була високоякісна освіта з дуже різнобічним вихованням молоді. Щоб там обов’язково викладали і римське право, і бальні танці, щоб це було розмаїте, комплексне навчання і виховання.

Пригадую, Обозов доволі скептично поставився до сказаного мною. Але минув час — і що ми тепер бачимо? Нинішня Академія — набагато більша й потужніша, — і за територією, і за розгалуженістю; це майже півсотні підрозділів в Україні та за її межами.

— Були в Кембріджі?

— І там був, і в Оксфорді, і в багатьох інших закордонних університетах. Ми не гірші. Принаймні, за матеріальною базою. Чимало ще необхі­дно зробити для поліп­шення якості викладання, підготовки професорсько-викладацького складу. Для залучення яскравих особистостей світового рівня. Це так, про це треба думати, до цього йти. Аби географія студенства й надалі розширювалася, хоча вже й нині представники понад двох десятків країн навчаються у нас. Тож намагаємося брати участь у спеціалізованих виставках, — таких, наприклад, як та, що зараз триває у Бразилії. Або — в Японії, куди з Європи, Латинської Америки, з азіатського та африканського континентів з’їжджаються агенти з набору студентів.

Наша участь у цих всесвітніх форумах дає можливість гідно презентувати Академію, робити її відомішою в світі. Залучати до навчання в МАУП дедалі більшу кількість представників різних країн, аби географія нашої освіти розширювалася.

 

Де панували бур’яни

— Георгію Васильовичу, цікаво, якою вперше постала перед Вами сама місцина, де нині розташовується Міжрегіональна Академія управління персоналом; яких метаморфоз вона зазнавала з часом?

— Це була досить захаращена місцина одразу за столичним заводом художнього скла; височезні, майже людського зросту бур’яни, кущі, цілі хащі їх, купи сміття, одного погляду було достатньо, аби побачити: тодішні господарі, м’яко кажучи, не дуже доглядали її. Колись тут розташовувався навчально-курсовий комбінат Міністерства будівельних матеріалів, який мав певну матеріальну базу, зокрема, два навчальні корпуси, гуртожиток. Однак навчання на той час здійснювалося тільки в одному з них, решта нічого не працювало. Тож узяли в оренду невелику кімнату, з неї усе починалося.

— Однієї кімнати вистачало?

— Попервах — цілком, оскільки ми займалися лише дистанційною формою освіти. Коли масштаби діяльності почали збільшуватися,— попросили поверх, відремонтували його, привели до ладу. Ще згодом довелося взяти цілий корпус, поступово вводили в дію власні, і нині налічується понад двадцяти окремих приміщень. Розширювали територію, яка нині становить п’ятнадцять гектарів. І це лише київський майданчик, котрий, зізнаюся, навіть мене як засновника Академії вражає; аби мати все це, напевно, недостатньо було тільки бажання мого та моїх колег. Треба, щоб Бог допомагав. Не випадково, освоюючи кожну нову ділянку нашої території, ми одразу споруджували там каплицю. Чи української, чи сербської православної церкви, чи вірменської. Так, з Божою допомогою освоювали нинішні обшири Академії.

 

«Маленька Європа

в Україні»

Зараз вона явила свій неповторний образ, і чимало відомих людей в Україні не могли приховати свого захоплення від побаченого. Наприклад, нинішній прем’єр-міністр Юлія Володимирівна Тимошенко. Вона побувала у нас кілька років тому в непростий час своєї полі­тичної кар’єри, перебуваючи в опозиції. Для спілкування зі студентами та викладачами ми надали їй кращі приміщення, влаштували прийняття на рівні керівництва Академії. Пригадую її слова, сказані насамкінець: «МАУП — це маленька Європа в Україні».

— Відомо, що чимало знаних нині людей в Україні не просто приїздили в Академію, а й працювали тут.

— І ви, напевно, знаєте, що директором одного з інститутів працював нинішній президент України Віктор Андрійович Ющенко. Що багато міністрів тут було: і Кравченко, і Тарасюк, і Куйбіда, і голова Верховного суду Віталій Бойко, і Курашик — колишній голова Ради міністрів Криму.

І, до речі, я з величезною симпатією ставлюся до першого президента України Леоніда Кравчука, котрий своєю увагою, виваженими думками й мудрими порадами зробив значний внесок у розбудову Академії.

— Ім’я його до певного часу було викарбувано на одному з інститутських корпусів, потім напис цей зник. Шляхи розійшлися?

— Розійшлися, і саме на політичному грунті. Під час помаранчевої революції ми підтримали Ющенка, а Леонід Макарович виявився на боці іншої сили. Хоча я казав Кравчукові, і він з цим ніби погоджувався, що як перший президент України мав би стояти над бійкою полі­тичних сил. Однак все сталося як сталося, він обрав свій шлях, ми — свій. І тут я не можу його ні засуджувати, ні критикувати. Тим паче, що за віком Леонід Макарович мені як батько. А за ту роль, яку він відіграв в історії України, — безперечно, шанована мною особистість. Скрізь і завжди я відгукувався про нього лише з теплом. До речі, і він не сказав жодного поганого слова про МАУП.

Чого, наприклад, не можу сказати про Тарасюка, якого ми взяли на роботу, коли його вигнали з посади міністра закордонних справ. Однак, знову опинившись при владі, дуже швидко став іншим і дозволяв у бік Академії випади, неприпустимі серед чоловіків. І це треба писати так, як є.

— Як Вам вдавалося домовлятися з такими шанованими людьми; можливо, для цього особливими педагогічними здібностями володіти?

— Мені важко це пояснити; принаймні, не вважаю, що я володію якимсь особливим педагогічним хистом у спілкуванні. Гадаю, саме явище Академії, енергія МАУП як новітньої, незнаної дотоді освітянської інноваційної установи приваблювала їх. У нас відчувалася енергетика творчості, наснаги. І люди приходили, в тому числі й ті, хто мав за честь тут працювати.

Бо Академія не одразу ж стала такою. Одні корпуси ще тільки окреслювалися, інші ставали до ладу, приймали перших студентів.

Поперевах, безумовно, вона поступалася і Наці­о­нальному університетові
Т.Г.Шевченка, й політех­нічному інститутові, й багатьом іншим провідним вищим навчальним закладам. Але люди, сказати б, сторонні могли побачити в ній щось більше, ніж навіть ми самі відчували тут, всередині Академії. Що це — явище в освіті, і не лише в ній, а й у всьому культурному, економічному, політичному житті України.

Через те, я думаю, і Ющенко, і Кравчук, і Тимошенко, і Мороз, до речі, й багато інших політиків, і Борис Ілліч Олійник, наш давній друг, і Левко Лук’яненко, — всі вони залюбки брали участь у розвитку Академії. Я це відчував. І бачив, що ця участь з їхнього боку була щирою.

Користуючись нагодою, хотів би передати слова вдячності цим та багатьом іншим людям, котрі тепло серця й частку свого життя вклали у розвиток Академії, яка, безумовно, не є чимось особистісним, а належить усій українській нації.

 

Я тут свій, а

не приїжджий

— Про Київ у Вашій долі, Георгію Васильовичу, хотілось би довідатися, якщо не заперечуєте. Про відчуття цього міста, з яким уже так багато пов’язано в житті. Але, напевно, не оминути й погляду на Запоріжжя як колиску Вашого буття, міста, з якого розпочалася життєва дорога.

— У юнацтві я захоплювався класичною боротьбою, мав успіхи, і мене брали на змагання, що відбувалися в різних містах. Одного разу їхали в Орел, була пересадка в Києві; поїзд мав рушати через годину. Я ступив на перон і вийшов на привокзальну площу, ходив, роздивлявся з таким відчуттям, ніби я тут уже був. Відтоді, ще школярем, зрозумів, що Київ — місто, в якому я міг би жити.

Не знаю, треба це чи не треба говорити, але точнісінько таке відчуття через багато років охопило мене в Парижі: що є два міста, одне на Дніпрі, інше — на березі Сени, де я міг би вільно почуватися.

— Щось притягальне відчули?

— Не знаю, можливо три хвилі міграції сло­в’янської війнули в мою душу, можливо, щось інше, але дух Парижа дуже нагадує мені дух Києва. Не тому, що я там збирався мешкати, а от є якийсь магніт, щось важко висловлюване. Можливо, руським духом мені там пахне.

— Київ давніший, і коли він уже був столицею європейського ґатунку, то Парижем, кажуть, ще ведмеді ходили.

— Так, це було зовсім невеличке місто, коли донька Ярослава Мудрого — Анна побралася з французьким королем. До речі, коли ми будували пам’ятник Ярославові, то я, перечитуючи Нестора-літописця, звернув увагу ось на що. Ярослав у хрещенні отримав ім’я Георгій. А його батько, князь Володимир, — ім’я Василь. Виходить, що Ярослав Володимирович Мудрий є Георгій Васильович. Отакий історичний збіг.

— Ніколи не відчували себе приїжджим у Києві?

— Ніколи. Це — моє місто, моє природнє середовище існування, я дуже комфортно почуваюся в ньому. Я вріс в нього. Я тут свій. Я закоханий у Київ і відчуваю це місто як своє.

 

Там, за порогами…

— А Запоріжжя; які асоціації викликає у Вас тепер місто, де Ви народилися?

— Запоріжжя — це, знаєте, — як колиска. Якщо вона збереглася з дитинства, то підійдеш, подивишся на неї — хвилю розчулення, сантименти викличе, бо тримає енергію твого початківства у житті. Але то все-таки уже щось віддалене.

Запоріжжя, безумовно, сакральне місто. Ще коли Геродот описував велику Скіфію, то він виокремлював саме це місце за порогами. Бо тут знаходилися священні могили скіфів. І коли Дарій напав на них, а скіфи увесь час відступали, то він не міг збагнути цього і почав звинувачувати їх у боягузтві. А скіфи відповіли:

— Розумієш, Дарію, у нас тут нема особливо що стерегти — ні дворів, ні полів. Ми ж кочовики, вільно гуляємо своїм простором. Але якби ти випадково знайшов наші священні могили та, не дай Боже, порушив їх, — отоді дізнався б, що з тобою станеться.

Так от: саме ці могили знаходилися за порогами, це — перше чи навіть друге тисячоліття до нашої ери.

Слов’яни, безумовно, жили разом зі скіфами, Геродот описує їх як скіфів-землеробів, скіфів-орачів, або сколотів. Академік Рибаков пише про трьох братів і три царства. І доводить, що ці царства не мали відношення до іраномовних скіфів, а мали стосунок саме до наших пращурів, — слов’ян-сколотів. Отож Запоріжжя — сакральне місце. Невипадково там з’явилося козацтво у формі українського лицарства. На Хортиці знайшли залишки язичницьких храмів, споруджених задовго до козацької доби. Сталося так, що саме там я народився, уперше побачив небо над головою.

 

Що в імені твоїм

— Кажуть, як назвеш корабель, так він і попливе. Так, напевно, і з долею людською, вибір імені важливий, незрідка визначальний для всього подальшого життя. Отож, Георгію Васильовичу, чому саме Георгій (з грецької — хлібороб) і хто з рідні запропонував це ім’я для хлопчика, який народився 27 травня року Божого 1954-го?

— За православним календарем день святого великомученика Георгія Побідоносця припадає на 6 травня. Я народився 27-го, близько до цього дня, тож, можливо, моє ім’я — підказка з церкви.

За родинним переказом, мама запропонувала кілька імен, здається, три. І попросила мого старшого брата Ігоря, якому тоді було три роки, вибрати одне з цих трьох імен. Одне, здається, Олександр, друге — Георгій, і ще якесь, зараз уже не пригадаю, яке саме. Він вибрав Георгій. До речі, Ігор — це слово транспіроване, трансформоване на скандинавський лад як Єгор. Це — Єгорій, по-слов’янськи Георгій. Тобто виходить, що у нас в родині було два Георгія. Ігор як Єгор і я — як Георгій.

— А землероб?

— Можливо, з творчістю пов’язано. Бо землеробство — це творчість. І орати земельку, і вчасно за­сівати, й дбайливо її доглядати. Садити, прищеплювати щось. Це ім’я, напевно, дало мені поштовх до ранньої творчості.

— Але ж не просто Георгій, а Георгій, котрий — Побідоносець?..

— Очевидно, це також мені передавалося: прагнення до перемоги, до справедливості, яка завжди пов’язана з боротьбою, а отже, й перемогами. Можливо, те, що я став саме таким, а не інакшим, — завдячую також і своєму імені.

Крім того, я — Георгій, до того ж Васильович! Землероб, і то — царствений; землероб, котрий ще й владарює…

Так, я згоден з вами, що ім’я багато в чому визначає долю людини.

 

Володіла талантом материнства

— Так само, напевно, як і родина? Кажуть же в народі: «Пощастило на батьків».

— Як і те, що батьків не вибирають… Не знаю, як склалось би моє життя, якби я постійно не відчував їхньої любові. Я завжди був заряжений нею. Мама володіла талантом материнства. Бо материнство, як будь-яка інша здат­ність, може бути різним. Може бути просто як даність від природи, а в когось — навіть не бути. Адже хіба мало прикладів, коли, з дозволу сказати, матері полишають немовлят у пологовому будинку?

Моя ж мама, Єлизавета Іванівна, була найталановитішою матір’ю, яких мені доводилося бачити навколо себе. Здавалося, нічого в світі для неї не існувало, а тільки любов до синів щонайперше і, по-друге, до чоловіка. Була вона саможертовна, самовіддана настільки, що цей запал материнської любові тримає мене й досі. Я насичений цією любов’ю, кажу це дуже щиро, без найменшого пафосу чи перебільшення, вся енергетика моєї життєвої діяльності проміниться звідти.

Батько був неговіркий, дуже спокійний, упевнений у собі, сильний. Ніколи ні перед ким не схилявся. Не плазував. Це передалося мені від нього. Ніби зараз бачу його над книгою чи журналом, поглядає на мене з-під окулярів, стежить, які книги беру з полиць; бібліотека була материнсько-батьківська, родинна.

 

Була класика, але не українська

— А й справді: які книги Ви брали з полиць тієї домашньої бібліотеки?

— Насамперед — світова класика. Стендаль, Шекспір, Флобер Гюстав, я досі пам’ятаю його том «Госпожа Бовари». Але й російська: Толстой, Достоєвський, Гоголь, Бунін.

Був величезний «Кобзар»Тараса Григоровича Шевченка, я його читав. Пушкін, Лермонтов. Салтиков-Щедрін…

— А чому з української класики читали тільки Шевченка?

— Зважмо на те, що Запоріжжя тоді було місто російське, тому й у дитинстві, на жаль, я небагато читав українського, це правда. Зате дуже потужно була представлена російська й інша світова класика. Байрон той же. Чимало з того, що було явлено людством у галузі художнього мистецтва, я знаходив у бібліотеці батьків.

— Хоча вони, здається не гуманітарії за освітою?

— Ні, але дуже тягнулися до культури, самоосвіти, і це створювало справді інтелігентну атмосферу в родині. Дуже часто, наприклад, мама влаштовувала розгадку кросвордів. І навіть приз був — плитка шоколаду для того, хто вийде переможцем у цьому турнірі ерудитів; уся родина брала в ньому участь. З батьком ми дуже часто грали в шахи або шашки.

Мама завжди прагнула до високого. Був у нас програвач, платівки з класикою; звучала в хаті найулюбленіша мамина мелодія полонез Огінського, і ми заслуховувалися нею та іншими музичними творами. Одним словом, внутріродинне середовище було інтелектуально насиченим, і це створювало підгрунтя для мого майбутнього духовного життя.

 

Ніде було й перехреститися

— Ви хрещений?

— Хрестили мене. Але треба зважати, що то був 1954-й, перший рік після смерті Сталіна, а брат мій народився ще за часів Сталіна, у 1951 році. І батьки зробили все, щоб нас охрестили, хоча в обласному центрі була єдина тоді церква. Батьки змогли нас туди відвезти й охрестити. Бо вони завжди були православними християнами, можливо, більше в душі, ніж ритуально.

— Мине багато років, і в Запоріжжі, Георгію Васильовичу, Ви побудуєте церкву…

— Так, на Кочубеївському, або, як його ще називають, — Осипенківському кладовищі, де поховані батьки і старший брат. Туди ж перевіз і бабусю з Дніпродзержинська. Бо там цвинтар був геть занедбаний.

А церкву святого Георгія в Запоріжжі спорудив на честь святого Георгія Побідоносця. Спорудив, бо там, на жаль, християнам не було куди зайти, щоб перехрестити лоба за померлих. Адже, крім моїх батьків, там лежать десятки тисяч інших людей. А зараз, слава Богу, городяни заходять у церкву, панахиди замовляють. І є де їм перехреститися.

 

Від Щека легендарного

— Історією свого родоводу цікавились?

— Цікавився, але, на жаль, архіви були знищені. Я зібрав усе, що залишилося після круговерті громадянської війни, німецької окупації, більшовицької влади, гоніння на церкву. Вдалося дістатися лише до свого прадіда і прабаби. Для родинного користування підготував і видав років зо два тому книжку «Родовід Щокіних». Передав своєму братові по батьку, племінникам. І синові.

— Будь ласка, бодай про декого із родоводу, відкіля його корені?

— Мій прадід отримав на Курщині, це колишні українські терени, землю як вояк, що відслужив двадцять п’ять років. Був солдатом чи унтер-офіцером, навряд чи щось більше. Був він Щекін. Однак я чомусь думаю, що це від Щека. Бо землі ті від Києва до Курщини були ядром Київської Русі. Навіть до Воронежа трохи заходило.

У селі Кам’янка усі були Щекіни. Тобто це якісь люди Щека. Можливо, ще плем’я таке було, бо всі вони мали одне прізвище.

А прізвище походило від прізвиська: Щекі, Щекі, Щекі. І — Щекіни.

Це хлібороби Курщини, які займалися сіль­ським господарством. Хтось був у монастирі ченцем.

Прадід — старостою церковним. Тобто традиції православ’я — глибинні й притаманні родині здавен. Мама походила від росіян, на прізвище Ватагіни.

А баба героїчною була. В Одесі закінчила фельдшерсько-акушерські курси і вісімнадцятирічною добровільно пішла на російсько-японську війну. Воювала в Порт-Артурі проти японців як сестра милосердя. Мама розпо­відала, що приїздила імператриця — мати Миколи Другого Марія Федорівна і нагородила її відзнакою — Хрестом за мужність. Хрест був чи золотий, чи позолочений. Але його змушені були обміняти в голодному 1933 році на хліб.

У цю мою героїчну бабцю, а тоді юнку, закохався Іван Михайлович Заремба, унтер-офіцер, кавалерист російської армії. Був католик за віросповідуванням. Але з любові до баби Параски прийняв православ’я. І вінчався за православним обрядом. Хоча викликав дуже велике незадоволення свого родинного оточення. І, гадаю, — відлучення від католицизму.

Сказати б, «Тарас Бу­ль­ба» навпаки. Там син Тараса Бульби закохався у польку, а тут поляк — у православну жінку, мою бабусю.

Але не пережив голод 1923 року. Поїхав у Ташкент по хліб. Повертався на даху вагона, а це було взимку, застудився, помер од запалення легенів. Зате врятував родину від голоду.

 

Спілкувався Олександр Кавуненко
(Далі буде)

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com