«Я Леніна не бачила, та я його люблю…»

Нещодавня акція проти скульптури Леніна, що ось уже понад півстоліття бовваніє в Києві на Бесарабці, стала підставою для розвінчання ще кількох міфів про цю зловісну фігуру новітньої історії людства.

З’ясувалося, що гранітний ідол не є мистецьким шедевром, що охороняється ЮНЕСКО на рівні з Софією Київською та Печерською Лаврою. Більше того — за великим рахунком скульптура не є навіть пам’ятником місцевого значення, внесеним бодай до якихось державних чи комунальних реєстрів. Тож тим, хто з допомогою важкої, тупої, холодної… навіть не зброї, а господарського знаряддя підрихтував профіль кам’яному символу більшовицької імперії, належить відповідати значно менше, ніж свого часу імператору Наполеону, котрий з гармати відбив носа сфінксові. Сфінкс, принаймні, мовчав. А В.І.Ленін наговорив на 55 томів повного зібрання творів.

Вищезгадану скульптуру подарував Києву по війні відомий у кремлівських колах скульптор-ленінофіл С.Меркуров. Щоправда, потім він злупив з міськради за свій презент 100 тисяч радянських рублів! Нагадаємо, що за позазаконне привласнення такої суми розстрілювали. Мало не до самої «перестройки». Щодо мистецької сторони справи, то скульптура навіть не планувалась, як пам’ятник. Це була стовідсотково інтер’єрна фігура для головного залу радянського павільйону на одній із міжнародних виставок. Скульптор настільки гнав виконання замовлення, що не встиг навіть обробити тил фігури. Ззаду так і залишився шмат тої брили, з якої витесувалась подоба комуністичного ідола. Коли наївний Сидір Артемович Ковпак, на ту пору — заступник голови президії Верховної Ради УРСР, поцікавився, а що там стирчить ззаду у вождя, партійні товариші порадили йому заткнутися. Ситуацію дещо порятували, загнавши гранітну фігурку на височенний п’єдестал від… чужого пам’ятника. Конкретно — монументу Олександру Пушкіну, що через це тоді так і не був встановлений у Києві.

І ще пара цікавих матеріалів спливло останніми тижнями в Інтернеті. Матеріалів убивчих, котрі, зокрема, свідчать, що ніякої золотої медалі випускник симбірської гімназії В.І. Ульянов не одержував. Бо не було відмінної успішності — четвірку з логіки не вдалося приховати навіть фальсифікаторам. Та, виявляється, не було і зразкової поведінки. Майбутнього вождя і захисника всіх знедолених і гнаних неодноразово карали за порушення статуту гімназії, нехлюйське ставлення до обов’язків учня, а також за неповагу до конкретних педагогів. Ішлося навіть про виключення Володі Ульянова за цинічні публічні знущання з викладача французької мови. Проте «дуже вчасно» помер Ульянов-старший — і хлопчика пожаліли.

До речі, того року симбірську гімназію з золотою медаллю закінчив інший учень на прізвище Пєтров. Згодом він став членом Державної Ради Росії і міністром царського уряду.

Ну і повною брехнею виявилася історія про здобуту екстерном вищу юридичну освіту. Ні, в 1891-му році якийсь Володимир Ульянов склав на відмінно іспити екстерном на юридичному факультеті Петербурзького університету. От тільки не Володимир Ілліч, а Володимир Іванович. А прізвище Ульянов у Росії, особливо в Поволжі, більш ніж поширене.

На цьому тлі не вартою особливої уваги дрібницею виглядають записи у трьох різних анкетах делегата трьох з’їздів РСДРП та РКП(б), заповнені самим В.І.Леніним. у графі: «З якого року ви є членом РСДРП-РКП(б)», вказано… три різні дати. А саме: 1894, 1895 та 1896 рр. Насправді ж УСТАНОВЧИЙ з’їзд РСДРП відбувся у Мінську у 1898-му році. Ленін не був присутній на ньому ні як делегат, ані навіть як стороння особа. Він на цей час браконьєрствував у Шушенському, відстрілюючи на острівцях беззахисних зайчиків.

В.Н.