ГЕРМАНІВСЬКИЙ ГЕРОДОТ

Найважче писати історію патріотові
Олесь Воля, з книги «Піраміда духу»

Знаю Анатолія Шафаренка давно, ще відтоді, як багато років по війні розшукував — і розшукав таки не без його участі — дідову могилу.

Братську.

В мерехтінні інших імен побачив і його, дідове, ім’я на гранітному обеліску, одне з перших за алфавітом.

На запитання, де загинув дід, моя неписьменна баба Василина, ще коли живою була, відказувала: десь у Германівці. А де те село з-поміж тисяч в Україні, — так і не довідалася за вдовиними клопотами, злигоднями повоєнними. Та й бідами, які наче навздогін посилала їй ненаситна війна, забравши спершу чоловіка, а потім і дванадцятилітнього сина Сергійка, котрий підірвався на снарядах, залишених німцями в Дарницькому лісі.

Та це — окрема історія. А похоронка на діда згоріла разом із хатою, підпаленою фашистами при відступі з Дарниці. Натомість вирили землянку з глиняною долівкою, яку я пам’ятаю з дитинства.

Згодом і прадавньої Германівки на землі не виявилося. Натомість виникло враз Красне-2, бо комусь із партійних функціонерів тієї пори здалося, що Германівка названа ім’ям країни колишнього і, як наголошувалося тоді, переможеного ворога. Хоча якою була та перемога, сумовито свідчили братські могили по всій Україні. В одній з них, у Германівці, і був похований мій дід-кулеметник.

Щоб з’ясувати це, Шафаренку навіть у список не треба було заглядати, бо той скорботний мартиролог він знав напам’ять.

Завдяки старанням його з’явилися в селі спершу обеліск, а затим скромна скульптурна композиція всенародної скорботи. Тоді вперше на День Перемоги ми й приїхали разом усією родиною — дідові діти й онуки: старші, молодші й зовсім малі. У тряских автобусах з багатьма пересадками везли з собою землю з рідного дворища, квіти й усе необхідне для того, щоб пом’янути його, доброго й хазяйновитого за життя чоловіка.

Народу того травневого дня в Германівці зібралося багато й звідусюди. Цвів і запаморочливо пахнув бузок, викинувши свої світло-фіолетові суцвіття над парканами притихлих дворищ, бо всі від малого до великого вже зійшлися до центру села. Палахкотів вічний вогонь на сільському пагорбі, в підніжжі обеліску — квіти, переважно тюльпани, а ще — Великодні паски й крашанки, що свідчили про неодквітлий християнський звичай поминати загиблих всупереч офіційному атеїзмові, який панував тоді. Зворушувала тут шкільна червоногалстучна дітвора, що обліпила піонервожату Людмилу Йолкіну. Тоді сама вона не так давно закінчила школу, а тепер перебувала в серцевині цього урочистого дійства й оголошувала, хто й коли мав підійти до мікрофона для наступного виступу перед гостями. Один за одним, чи то з віршами в літературній композиції, чи зібрані разом у самодіяльному хорі звучали по-дитячому дзвінкі голоси її вихованців, які дякували сивочолим ветеранам війни за перемогу і можливість жити й навчатися на звільненій від окупанта землі.

Виступали ветерани війни, сільські й приїжджі, а один із них крейдяною грудкою викреслив своє ім»я в тому, здавалось, безкінечному спискові, викарбуваному на камені. Кілька десятиліть чоловіка вважали загиблим, навіть похоронку рідним надіслали, а він після госпіталю, усім смертям наперекір, залишився живий.

Грав шкільний духовий оркестр. Із начищених до золотистого блиску мідних труб зринало в безхмарне травневе небо тужливе «Степом, степом йшли солдати…» Закінчивши, дітлахи-оркестранти, надзвичайно серйозні й свідомі важливості моменту, перегортали ноти, налаштовуючись на виконання наступної мелодії. Але найчастіше у схвильоване велелюддя в центрі села вривалися ці слова:

Этот день Победы

порохом пропах,

этот День Победы

со слезами на глазах…

На серці було щемко й тривожно — війна ніби наближалася й заглядала в душу нам, повоєнним. Дивилася очима тих, хто не вернувся з її немилосердного пекла. На радіо говорили і в газетах писали про підступного ворога, котрий не змирився з результатами війни й прагне реваншу, і мені пригадувалася служба в армії, де кожна навчальна тривога асоціювалася з початком війни. Адже й батько мій воював, вісімнадцятирічним був поранений розривною кулею в правицю. Тоді, в армії, я був його ровесником і подумки, бувало, я запитував себе, а як би ти повівся в тій чи іншій ситуації, чи не злякався б, ідучи, як він, у розвідку. Часто — без зброї, бо її треба було дістати разом з «язиком». Недаремно ж, гадав я, крім кількох ювілейних медалей за війну, він мав також і найвищу солдатську — «За відвагу». Батько про війну розповідав мало й неохоче, хіба що після добрячої чарки з вуличними дядьками. Йому трохи за п»ятдесят було, коли від рани і хвороб, одержаних на фронті, покинув цей світ.

Зараз відчуття війни послаблюється, бо минає час, і минають у часі ті, кому вона судилась у житті. Слабшає пам»ять, даленіє біль утрат. Постали нові турботи й випробування, за якими начебто ніколи озиратися назад.

Тоді ж інакше було.

На мітингові Шафаренко говорив навдивовижу тепло й проникливо, ніби в душу клав звичайні, здавалось би, слова. А був же не вчитель-гуманітарій, не музейник, не краєзнавець. Завідувач центральною ремонтною майстернею у тодішньому колгоспі, якому, здавалось би, достатньо знати лише різноманітні деталі до сільгоспмашин — кардани, колеса, дбати про болти і гайки для механізаторів широкого профілю, як називали тоді трактористів та комбайнерів, про «масльонки-шестерьонки».

Звідки ж, думалось мені, така глибока пам’ять жила і мовила тепер до людей із уст цього чоловіка?..

Розговорився з Анатолієм Миколайовичем за довгим поминальним столом, встановленим під багатолітніми дубами й осокорами. З його уст дізнався про лиховісний грудень 1943-го, коли в черговій атаці, долаючи промерзле снігове поле, був смертельно поранений мій дід Юхим, про подробиці бою й частину, в якій він служив. Вони, піхота, йшли по тому полю й падали, як снопи, підтяті вогнем ворожих кулеметів, встановлених на узвишші. Після бою сільські жінки збирали замерзлі на грудки людські тіла бійців. Скіль­ки їх було, чи всі зійшлися востаннє тут, у братській могилі?..

А ще про дев’ятсотлітню історію Германівки Шафаренко повідував так, ніби жив у всіх часах одразу, легко переносився з одного в інший, являв воістину дивовижні подробиці, несподівані аналогії з історією світовою, малюючи захоплюючі картини буття різних часів і народів.

Германівський Геродот, відзначив тоді я подумки.

— Германівка від слова «герма»… — розшифрував він назву свого рідного села. А впіймавши мій запитальний погляд, додав, що герми — це ніяка не Германія, а стовпи уздовж дороги, позначки, віхи на шляху. Давні, ще з доби Київської Русі.

Якогось вечора потому приїхав до Шафаренка як журналіст і, переночувавши в його гостинному домі, від самого ранку ходив разом з ним пагорбами й долинами уздовж річки Красної. А він розповідав мені й розповідав, відкриваючи те, про що в радянські часи не говорили ні в школах, ні в університетах. На мій подив щодо його незвичайної натоді обізнаності про ніби аж заборонену компартійним режимом українську минувшину відказував з усмішкою, що не знати подій, які відбувалися до твого народження, значить завжди бути дитиною.

Вже тоді я збагнув, що історія Шафаренка цікавило завжди, і ця його ціка­вість глибинна аж до генної позначки. А розпочалася, напевно, з бажання дослідити історію насамперед свого родоводу. Бо ще змалечку розпитував про рідню, що відійшла, в матері своєї, Катерини Прокопівни, у батька Миколи Трохимовича, в старожилів Германівки. На його кутку Ярі, званому так одвік, збереться кілька дядьків докупи — почнеться балачка, вже історія. Її він чув не лише в словах, а в очах прочитував, бачив у кутиках гіркотно стулених уст людей, яких він добре знав.

А як підріс і стало можливим, — занурився в архіви.

Для нього це було новим, незвичним, хвилюючим, немало відкриттів дарувало, які бентежили серце, викликало в уяві незнані раніше образи й події. Не віддаляло їх, а наближало крізь дивовижну лінзу часу. Не відсторонювало, а ніби кидало у жахливий вихор татарських навал, трагічних упереваж колізій Козаччини, визвольних воєн українців проти завойовників і гнобителів.

А голодомор, а репресії, а війни, що накочувалися на Германівку одна за одною — хіба не повергали його, людину далеко не слабку духом, в шоковий стан? А долі тих, кого розкуркулювали, репресовували, кого «остарбайтерами» вивозили на чужину?..

Мовлено ж: історія, може, й справедлива, та тільки жертви її жахають.

Гортаючи архіви, яких не торкалася людська рука ціле століття, він ніби зустрівся з дідом Трохимом, котрого не знав при житті. З’ясувалося, що Трохим Іванович Шафаренко був міським головою Одеси в 1913 році, а 1919-му — Германівським сіль­ським головою, і він, його внук, обійняв цю ж посаду через сімдесят років.

— Моя душа затремтіла, а серце калатало, наче дзвін, коли я знайомився з документами за підписом свого діда, — каже тепер.

Або церковні архіви 1651 року — хто їх гортав чи хоч бачив? Він, Шафаренко, — перший, завдяки чому дізнався про такі факти з духовного життя села, про які не чув і не міг почути від своїх сучасників.

Через архівні матеріали 1901 року, також незаймані, постали будні Германівської лікарні, ситуація з охороною здоров’я на селі, кажучи сучасною мовою. Мимоволі народжувалися аналогії з часом нинішнім, нібито звичайна попервах, любительська зацікавленість поступилася поглядові аналітичному, по суті, — науковому. Систематизувати б, і за бажання — неординарна дисертаційна робота могла вийти з-під пера. Хоча для нього не це головне. А те, напевно, що, працюючи в архівах, Шафаренко багато чого переосмислював, ніби заново пізнавав себе і своїх земляків — через долі людей, які в різний час жили на землі до нього.

Хто ж заперечить, що завдяки архівам перед ним поступово відкривалися все нові й нові факти із життя Германівки та довколишніх сіл, малювалася панорама незнаної раніше дійсності, а перед вну­трішнім зором являвся плин подій, самого часу з його диханням і серцебиттям, з його тріумфом і трагедіями.

Щоразу Шафаренко занурювався в архіви, аби затим у книгах і газетних статтях явити іншим людям і світам свій край, який вирощував хліб і кував зброю, ставав на шляху варварських нашесть; щоб він, край, його рідна Обухівщина, рухалася вперед, озираючись на саму себе колишню, а в часі ниніш­нім і надалі дивувала світ високими злетами думки і духу.

 

Олександр Кавуненко,
Київська область

З біографічної довідки:

Анатолій Миколайович Шафаренко народився 20 жовтня 1948 року в селі Германівка Обухівського району Київської області. Закінчив тут середню школу, року Божого 1967-го — Київський технікум залізничного транспорту, 1979-го — Іркутський інститут шляхів сполучення, 1977-го — Кемеровський сіль­сь­когосподарський інститут. З 1968 року працював на керівних посадах Новокузнецької дистанції колії, з 1979-го — начальником Полосухінської дистанції колії Західно-Сибірської залізниці.

У 1984 році повернувся в рідну Германівку, працював завідуючим центральною ремонтною майстернею та головним інженером колгоспу «Комсомол». З 1994 року обраний сільським головою, а ще перед тим заповзявся відродити культуру, духовність села, повернути йому споконвічну назву.

Під його орудою встановлено 26 пам’ятників і 19 меморіальних дощок, присвячених видатним історичним подіям, а також людям Германівки. В доленосний для України час відкрив у селі три музеї, картинну галерею, єдиний в країні та світі пам’ятник славетному гетьманові України Іванові Виговському. Ініціатор створення на базі Германівської громади районного товариства «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка, Германівської козацької сотні, козацького товариства Київщини, районної організації Конгресу українських націоналістів.

У часі Шафаренкового головування в селі здій­снено повну його газифікацію та телефонізацію, благоустрій центральної площі, споруджено дороги з твердим покриттям, ратушу та арку на честь 900-річного ювілею міс­течка Германівки, відбудовано дзвіницю Свято-Миколаївської церкви, відкрито гімназію, дитячий навчальний заклад «Сонечко», на Ревиній горі встановлено найвищий в Україні Хрест-Оберіг… За особистий внесок в соціально-економічний розвиток села та патріотизм у 2006 році нагороджений орденом «За заслуги» третього ступеня.

Про Германівку, дивовижно багату на історичні події, та земляків-германівців написав дванадцять книг. І виявив, як на мене, дослідницький талант краєзнавця совісного й по-синівськи відданого. Співавтор численних досліджень минувшини Обухівського краю. Член Спілки журналістів України та колегії київського товариства охорони пам»яток історії та культури.

У 2006 році обраний головою Обухівської районної ради.

На фото: Анатолій Шафаренко