Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Від «Прародины» до «Прабатьківщини»

1–3 жовтня у Києві пройшли творчі зустрічі академіка Юрія Олексійовича ШИЛОВА із шанувальниками його таланту. Основна тема зустрічей — звіти вченого і письменника з нагоди 60-ліття. Нижче наводяться виступи ювіляра у Будинках вчених та письменників (розділи І і ІІ), а також у конференц-залі «Аграрного фонду України» (ІІІ розділ).

І

Ще у шкільні роки, ставши краєзнавцем у 4 класі неповної середньої школи села Обіточне на Запоріжжі, я почав співпрацювати з експедиціями Академій наук Києва та Москви. А моя наукова діяльність розпочалася на ІІІ курсі історичного факультету Московського державного університету. Тоді (у 1969-70 роках) мене обрали головою Всесоюзного наукового товариства студентів-археологів.

Влітку 1971 мені, ще студенту, випало керувати розкопками Великої Могили — найбільшого кургану біля легендарного Перекопу. Тут я вперше глибоко задумався над законами історичного розвитку.

Ця арійська Могила ІІІ тисячоліття до Різдва Христова втілювала Матір-Землю, яка мала відроджувати небіжчиків. Для цього курганові надали форму жіночої фігури, а деяким могильним спорудам — символіки органів народження; до того ж небіжчиків ховали в ембріональному положенні та посипали червоною фарбою. Оце — «культура варварів», як прийнято зараз вважати.

А як відобразилася у прадавній Матері-Землі «цивілізована культура» ХХ століття? А ось як: колгоспники довоєнних років влаштували у кургані скотомогильник, в який комуністи у 1943 році живцем вкинули скручених дротом людей — посібників фашистів; надалі — повоєнне кладовище місцевих селян з ознаками голодовки 1946-47 років; це кладовище, вже без хрестів і могилок, зрив наш експедиційний бульдозер — а сільрада і вухом не повела (щоб зробити перепоховання тощо), — і тільки дві старі жінки у чорних сукнях й хустках прийшли із села (босоніж, навпростець через зоране поле); постояли мовчки, не привітавшись, біля зритого археологами кладовища — та й пішли собі назад до села.

Тож яка культура вища — сучасна чи древня?...

Наукову відповідь на це запитання я почав шукати як історик, для якого археологія є лише однією із допоміжних дисциплін історичної науки. Для початку такого, історичного, пошуку довелося мені стати найкращим серед тих археологів, які досліджують кургани — «піраміди степів». Яким же чином стати найкращим?

На кінець ХІХ ст. «курганна археологія» стала провідною в Російській імперії, але освоїла лише речі із поховань. На початку ХХ ст. археолог В. О. Городцов додав до речознавства ще й вивчення поховань. А проблема освоєння третьої складової курганів, їх самих як споруд над похованнями, була висунута лише на початку 60-х років. Через 10 років, при розкопках Великої Могили біля Перекопу, я розпочав вирішення цієї проблеми (за допомогою методів геодезії та геоморфології) — і «городцовський» етап розвитку археології курганівпереріс у «шиловський». Посприяли мені виучка істфака МДУ, допомога московських академіків Б. О. Рибакова і О. М. Трубачова, а в київському Інституті археології української Академії наук — підтримка доктором історичних наук В. М. Даниленком.

Головне, чим третій етап дослідження «степових пірамід» відрізняється від двох попередніх — цілісність і повнота кургану. Він вперше став повним науковим джерелом, що складається з речей, поховань, споруд. І цей триєдиний археологічний об’єкт дозволив історизувати себе. Перша заявка на таке відкриття була опублікована мною у 1977 році. Тоді, а згодом у програмній статті «Міфи з берегів Дніпра та Інду» (журнал «Людина і світ», № 4 за 1982 рік) я показав, що цілісне дослідження курганів надає можливість розкривати не тільки культурну належність могил, їх періодизацію та хронологію — але й міфоритуали поховального обряду різних племен. А це вже вихід із археології на інші допоміжні дисципліни історичної науки: на етнологію, фольклористику, лінгвістику. У тих же статтях було представлено семіотичний ключ до єднання даних археології та мовознавства. Таким ключем стала Ріг-Веда, зібрання священних гімнів арійських племен V-II тис. до н. е.

Прабатьківщину аріїв і створеної ними Ріг-Веди світова наука шукала з кінця ХVIII століття. Висувалися різні, більш-менш аргументовані версії, гіпотези, теорії. Я намацав рішення проблеми на початку 70-х років і опублікував заявку на нього у 1977-82 роках. А у 1992-93 мені пощастило знайти — серед неосяжних Європо-Азійських степів! — місцину, де зародився і курганний обряд, і супроводжуючі його сюжети «Ріг-Веди», а отже виникла (разом із ними двома) й арійська спільнота племен. Ця місцина — початок Дніпровських Порогів біля гирла Псла… Ось так було завершено (у 1992–2005 роках) міжнародний пошук прабатьківщини аріїв та їх Святого Письма…

Закріплення нового, третього етапу дослідження курганів розпочалося з моїх перших вагомих публікацій 1975-77 років. Тоді ж була підготовлена до захисту (а захищена у 1982) моя кандидатська дисертація про культурно-історичний процес у пониззі Дніпра ІІІ-ІІ тис. до н. е. Остаточне ж закріплення було здійснено у 1986-95 роках учбовим посібником «Археологічні дослідження курганів» (у співавторстві з М. О. Чмиховим і П. Л. Корнієнком) та монографією «Прародина ариев», яка мала стати моєю докторською дисертацією. Але вона стала поперек дороги тих урядовців, які підступно формували антиукраїнську ідеологію. У Інституті археології НАНУ, керованому розгорталася «прасемітизація Трипілля» з відповідним здаванням пріоритету слов’янської історії. І мою книгу було заарештовано, одразу ж після її публікації; відбувся суд над видавництвом…

По молодості я сподівався, що грандіозне, всесвітньозначуще відкриття прабатьківщини арійських племен буде підхоплено Інститутом археології, всією Національною Академією наук України; роботи та слави хватило б на всіх. Проте колеги-археологи прийняли бік зазначених вище політиків — і накинулися на «Прародину ариев» з таким запалом, що захищати докторську дисертацію по ній я вже й не пробував. Чекав, поки без моїх на те прохань якийсь науковий заклад присвоїть мені звання почесного доктора за сукупністю праць (що й сталося у 2009 році в МАУП)…

Невдача з офіційним захистом дисертації поставила мене перед вибором: або я працюю за правилами державницької Академії наук и роблю необхідне офіціозу — або ж я шукаю життєдайну Істину і працюю задля народу. Ці два шляхи були вже означені (у 60-80-ті роки ХХ століття) не тільки істориком-самоучкою Ю. П. Миролюбовим, але й академіком Б. О. Рибаковим. Мені випало торувати в історичній науці другий з оцих двох шляхів, що потягло за собою відторгнення мене першим шляхом (державницько-академічним).

На щастя більша частина 5-тисячного тиражу видання 1995 року не була перевезена з друкарні до видавництва — і видавники спромоглися вивезти ту частину до Москви. Там українська «Прародина ариев» Ю. О. Шилова була визнана «интеллектуальным бестселлером», як писали часописи «Книжное обозрение» та «Огонёк». Висока наукова якість книги була визнана рецензією академіка О. М. Трубачова у журналі «Вопросы языкознания» (1996, 3), є у Олега Миколайовича посилання на мої публікації й у його власній монографії «Indoarica в Северном Причерноморье». Зроблене нами з Трубачовим підтримав академік Б. О. Рибаков, директор Інституту археології Російської Академії наук. Борис Олександрович опублікував (у передмові до книги «Воззвание к славянам» 1998 року) таке: «Предки арийцев жили в Поднепровье. (…) Есть все основания предполагать, что «Ригведа» зародилась на берегах Днепра. В русской летописи упоминается слово «останцы». Это те, кто остался жить, хотя племена отправились в Индию. Мой призыв к украинцам: займитесь изучением санскрита, по языковым признакам найдите среди своих племен «останцев» и восстановится связь времен».

Тож закономірно, що протягом року після офіційного відторгнення докторської дисертації я став «народним академіком» (як глузливо нарекли мене пересічні колеги; протокол обговорення «Прародины ариев» див. у журналі «Археологія» (1996, 2) та у додатку до «Прабатьківщини аріїв» 2009). Мені запропонували — за цю ж заарештовану було монографію — звання академіка й професора Русской Православной Академии (яку заснував Отдел теоретических проблем Российской Академии наук), а також Української Академії оригінальних ідей. Я не відмовився. До того ж навесні 1998 академік Б. О. Рибаков передав мені свою громадську посаду голови Історичної секції Всеслов’янського Собору — що й було затверджено VII Всеслов’янським з’їздом (Прага, червень 1998).

***

Програма Всеслов’янського Собору, прийнята тим же VII З’їздом, складалася російською делегацією. Але починається вона словами про Україну та її святині: про найдавніший у світі архів Кам’яної Могили, про найпершу державу Аратту (апофеоз якої відображує трипільська археологічна культура), про Аріан (відображений курганами та поселеннями української Наддніпрянщини). У відповідні абзаци Програми лягли положення моїх наукових книг «Прародина ариев» та «Праистория Руси»; друга була вперше опублікована (самвидавом) у Москві на початку 1997.

Надалі (до кінця 2008) було ще 10 видань різних варіантів «Праісторії» — під різними назвами; українською, російською, англійською мовами у відповідних країнах (та ще в Білорусії). Ці видання презентувалися у Колоному залі Дому Союзів та Державній Думі Росії (1997 і -99 роки), а згодом — у Верховній Раді (2002). З’ясування «Праісторії Русі — України» («Основ славянской цивилизации», за назвою московського видання 2008) було розпочато мною як продовження «Прабатьківщини аріїв» (україномовний набір якої щез у 1993 в одному з київських видавництв; цю втрачену редакцію я поновив у другому виданні 2009 року).

При написанні «Прабатьківщини» стало мені очевидно, що до підвалин ведичної, надзвичайно високої культури арійських племен кочовиків-скотарів причетні місіонери з набагато вищою культурою — «трипільською», як її умовно називають археологи. Вони і аріїв (самоназва цього народу, знаного лінгвістами й етнологами) називають умовно: «носії середньостогівської, ямної, зрубної та інших курганних культур»… Отже, треба було історизувати й «трипільську археологічну культуру», відкрити самоназву (та інше) її носіїв. Як я це зробив?

На початку 1992 трапилася мені стаття московського шумеролога А. Г. Кифішина, у якій він мимохідь висунув версію: «Триполье (= шумер. Аратта)». Від цих трьох слів розпочалася моя розробка даної версії у гіпотезу (закріплену публікаціями тез на конференціях 1992 року), а згодом — і у теорію (у монографіях 1995 та наступних років). Одночасно я виступив продюсером подальших досліджень Кифішина. Труд Анатолія Георгійовича, було втілено у капітальну монографію «Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ-ІІІ тысячелетий до н. э.». Підготовлена в Москві (протягом 1994-98 років), ця книга була видана у Києві (на початку 2001) і презентована у Верховній Раді. У цьому грандіозному, всесвітньозначущому звершені Кифішину та мені допомагало чимало патріотів і Росії, і України: Г. П. Калюжний, О. В. Баженов, А. В. Єрмак, О. С. Марчук, О. С. Поліщук, М. І. Сенченко та ін.

Для мене протошумерський архів Кам’яної Могили став первинним ключем для історизації трипільської та дотрипільських археологічних культур Дунайсько-Дніпровського регіону. Другого ключа надала мені «Веда словена». Ця Священна Книга, давніша від індо-арійської «Ріг-Веди», була оприлюднена у 1874-81 роках і перевидана у 2003 московським дослідником О. І. Асовим. До того ж археолог В. М. Даниленко і його колега (що виступив тут у якості етнолога) Б. О. Рибаков, а також лінгвіст О. М. Трубачов уже з 1965 року почали знімати протиріччя між речознавством трипільської культури та мовою й звичаями її носіїв… От так і вдалося поєднати речовинні залишки трипільської археологічної культури з найдавнішим у світі Священним Писанням. А відтак вдалося відкрити й найпершу, причому общинну державу Аратту. Яка виникла в Дунайсько-Дніпровському регіоні у VII тисячолітті до нашої ери, на 3-4 тисячоліття раніше від месопотамського Шумеру та інші вторинні, рабовласницькі цивілізації: Єгипет, Елладу…

Із 2001 року позитивні посилання на відкриття Аратти почали з’являються у вузівських і шкільних підручниках — навіть у схвалених Міністерством освіти і науки України. У 2007 році МАУП (Міжрегіональна Академія управління персоналом на чолі з академіком Г. В. Щокіним) видала мій навчальний посібник «Давня історія України в контексті світової цивілізації». А за рік до того московське видавництво «Русская Правда» надрукувало мою ж книгу «Пращуры» — науково-популярну версію цього підручника — і рекомендувало її «для изучения студентам всех учебных заведений России, Белоруси и Украины».

Моїм, і не тільки, найвищим досягненням у міжнародному визнанні Аратти (як дорабовласницького початку земної державності-цивілізації) є відповідний розділ у каталозі до виставки трипільсько-кукутеньських старожитностей України, Молдови, Румунії; цей каталог англійською та італійською мовами було видано до виставки, що пройшла у Ватикані восени 2008 року… Тепер будемо чекати на англомовне видання «Основ славянской цивилизации»; переклад уже зроблено…

У 2003 мені було присвоєно звання академіка New York Academy of Sciences, а в 2009 я отримав ще й почесні звання академіка International Personnel Academy та доктора наук. Отже, на сьогодні я доктор, професор двох і академік трьох країн, головний історик Всеслов’янського Собору. До того ж у місті Комсомольськ на Полтавщині в 2005 році автора «Джерел витоків української культури» було вшановано (за ініціативою Польського Історичного товариства США) прижиттєвим пам’ятником, а за мотивами цієї книги в 2006 у Дніпропетровську встановлено монумент «20 тисячоліть моїй Батьківщині» (робота московського скульптора академіка В. М. Пруса)… Такий на сьогодні є мій статус у науці й культурі загалом; статус не офіціозний, а народний (міжнародний).

***

Слава тим першопрохідцям, які підтримують відкриття Аратти й Аріану — основи цивілізації України та й Світу!... Проте слід подякувати і супротивникам — особливо з Первісного відділу Інституту археології Національної Академії наук України, — ці супротивники стимулювали моє творче зростання, мою історизацію археології.

Неконструктивне критиканство моїх «опонентів» можна списати на заздрощі, інертність мислення й ідеології тощо. Все це було, є і буде; змінюються лише їх пропорції до позитивів. Головні ж позитиви моїх напрацювань — розкриття витоків ведичного вчення про потойбічний (польовий) світ і тимчасовість перебування в ньому душі (біополя), а також створення новітньої (після «історичного матеріалізму») теорії розвитку людства.

Відповідь на запитання, поставлене у 1971 страшними розкопками Великої Могили, почала формуватися у моїх статтях наступних років — і вперше узагальнилася у розділі «Врата Бессмертия» науково-популярної книги «Космические тайны курганов» (Москва, 1990). Далі були доленосні публікації «Актуальные проблемы археологии и других исторических наук» (журнал «Русская мысль», 1994, 3-6), «Народ — інтелігенція — культура» (часопис «Українськи н й оглядач», 1994, 3), «Суицид и основы цивилизации» (збірка Інституту соціальної та судової психіатрії Мінздраву України, 2000), «Нова теорія історичного розвитку людства» (міжнародна газета «Український форум», 2001, 19-20). Такі статті лягли до методологічних засад моїх подальших робіт.

У чому різниця між теоріями Історичного матеріалізму (істмату, який досі залишається підмурком офіціозної науки) та Нової теорії історичного розвитку людства (НТІ)?

За істматом: первіснообщинний лад змінився кривавим хаосом «періоду військової демократії», вихід із якого людство знайшло у винайденні державності-цивілізації — первинно рабовласницький, тоталітарній; а наприкінці тоталітаризму, у капіталістичній формації, людство має спалити цивілізацію «вогнем комуністичної революції» — і повернутися, вже на вищому рівні, до самоврядованного, общинного ладу.

А ось що вийшло в моїй НТІ: «періоду військової демократії» та спородженої ним вторинної, тоталітарної цивілізації (з її рабовласницькою, феодальною, капіталістичною формаціями) передував «період священної демократії» (коли не воїни, а священнослужителі — первісна інтелігенція — очолювали суспільство); оскільки первинна держава Аратта виросла зі священної демократії і була дорабовласницькою, общинною — то цивілізація (державність), виходить, стоїть на первіснокомуністичній основі й тому не потребує нищення «вогнем комуністичної революції», а потребує лише своєї модернізації — людством на чолі з його інтелектуальною елітою.

Замінюючи істмат на НТІ, мені довелося багато уваги приділити методології. Я скасував пріоритет «світової пролетарської революції», а «локомотивом комуністичного майбуття» визнав 6-столітні зміни типів культур: від італійського Відродження й німецької Реформації — через французьку Просвіту й англійську Науково-технічну революцію — до слов’янського Неоправославія (його визначення див. у моїй книзі «Українська національна ідея», 2007). Ці зміни супроводили перехід від І («речовинного») до ІІ («польового») витків спіралевидного розвитку планетарної цивілізації. За 9 тисячоліть І витка людство освоїло речовинні прояви матеріального світу, а з розщепленням атома (найменшої частки речовини) у ХХ столітті людство вийшло на польову основу цього ж таки матеріального світу — і розпочало ІІ виток свого розвитку.

За істматом: матерія («що відкривається людям їхніми 5 органами відчуттів») дорівнюється її речовинним проявам (а невідома Марксу–Леніну польова основа того ж таки матеріального світу відкидається як «ідеалізм» тощо).

За НТІ: основою матеріального світу є поля (гравітаційне, магнітне та інші, реальність яких відкрились фізикам лише після розщеплення атома — що сталося вже після смерті Леніна).

Общинна культура підключена до Енерго-Інформаційного ПОЛЯ (до Всемогутньо-Всезнаючого БОГА — за ведичними уявленнями пращурів, викривленими релігією тоталітарних формацій); таке підключення забезпечує культурі «режим автопілота». Відключення ж тоталітарних культур (ототожнення ними матерії з речовиною, невизнання їх божественно-польової основи) призводить ці культури до «режиму ручного управління», що скочується до самонищення цивілізації — не стільки диверсіями, революціями й війнами, як падінням життєдайної наснаги й вимиранням суспільств. (Що й відбувається нині з українцями і всіма європейцями з американцями та австралійцями вкупі, — і ніякі незалежності, демократії, свободи тощо допомогти тут не можуть).

Розкриття Енерго-Інформаційного ПОЛЯ як Всемогутньо-Всезнаючого БОГА — оце і є головною місією слов’янського Неоправославія (слідом, підкреслюю, за загальнолюдськими місіями італійського Відродження, німецької Реформації, французької Просвіти та започаткуванням англійцями Науково-технічної революції). Завдання, вирішене — в основному — українцями: М. Д. Руденком в природознавчих науках, а в гуманітарних і загалом Ю. О. Шиловим; обидва дослідники подбали про те, щоб літературно популяризувати свої відкриття, зробити їх набутком всієї культури.

На остаточне вирішення запитання Високої Могили (розкопки 1971 року) мене підштовхнуло дослідження курганів біля гирла Псла, які були розташовані в потужній польовій аномалії і виявилися найдавнішими. У експедиції 1993 року загинули люди — містично, як на поверховий погляд. Проте за допомогою геолога Р. С. Фурдуя мені вдалося з‘ясувати астро-, гео-, біо-фізику цієї містики. Аерофотознімки та геофізичні дані показали, що священнослужителі ведичних аріїв вбудували ці кургани (їхні святилища та поховання) у «відьмацькі кола» мантійних каналів, що висвердлюються в планетах торсійними потоками — структурами Енерго-Інформаційного ПОЛЯ… І от ми, сучасні археологи чи ще хтось істматівського вишколу, руйнуємо ці трансформатори (тобто святині) — а вони, відповідно, руйнують нас. Те, що лазити голіруч до електричних трансформаторів не можна — ми вже знаємо; а що не можна лазити у доленосні споруди, підключені жерцями до Енерго-Інформаційного ПОЛЯ (до БОГА) — цього ще не знаємо. (І це ще одна з головних причин самонищення незалежної України. Незалежної від традицій та інтелекту рятівного рівня… а нерятівний, подекуди навіть смертоносний рівень — то оті вищезгадані критикани з Національної Академії наук…).

Коли я все оце вперше озвучив — на презентації «Джерел витоків української етнокультури» — то головуючий зібрання став «боятися Шилова», як шуткує при наших випадкових зустрічах на всіх наступних зібраннях. А цей безстрашний багато в чому «боягуз» (шуткую!) — із найвищої української еліти: академік, лауреат, депутат, Герой України, дійсно народний поет (але, на жаль, комуніст з відповідним «матеріалістичним» світоглядом). На щастя, є й інший — не менш видатний — Герой (М. І. Сікорський, творець Переяславського Національного музею-заповідника), який наважився прилюдно сказати мені: «Ви спасли честь нації». Ну, не я один. Суттєво, що згадані вище Руденко і Шилов (а ще Б. О. Рибаков, О. І. Асов і багато інших героїв) Неоправославіє таки закріпили, виконали місію слов’ян перед людством: завершили цикл епох Відродження–Реформації–Просвіти і т. д. … Завершили — проте ще неглибоко; закріпили — але допоки неміцно.

***

Насамкінець:

Наукова робота має три рівня: описовий, аналітичний, концептуальний. Третій, вищий рівень здіймається до загальнокультурних проблем і політики, і мистецтва, й релігії, — тобто виходить за межі «голої науки». І це правильно, бо наука — лише частка культури. У общинно-самоврядованних формаціях — культури синкретичної, гармонійної; у тоталітарних формаціях — культури поляризованої, дисгармонійної. На разі: синкретизація культури, зняття протиріч між її науковим, релігійним, політичним та іншими аспектами. А це завдання, передусім, концептуального рівня науки.

Я чесно прийшов до цього рівня через археологічні та інші розкопки, через публікації описових і аналітичних робіт. А розробляючи й публікуючи концептуальні роботи (статі, монографії, підручники) зазнав величезного супротиву поміркованих науковців (та інших інтелектуалів) — яким вистачає (для самозатвердження, кар’єри й добробуту) і нижчих двох рівнів.

Що ж: кожному по його силі та совісті. На їх вістрі я досі жив і творив. А вістря сили-і-совісті задали мені, ще у 1971 році, розкопки Великої Могили біля горезвісного Перекопу. Скажу без зайвої тут скромності, що вірно відзначив академік О. М. Трубачов у своїй рецензії на мою «Прародину ариев»: «Оценивая такую книгу, непростую. как и человеческая судьба Ю. А. Шилова, нельзя забывать, что оцениваешь почти нечеловеческий вложенный в неё труд, попросту неохватный одним взглядом. Смелая устремлённость, готовность ставить и решать трудные задачи и искать подходы к труднейшим обычно делает таких исследователей легкой мишенью для критики. Но читатель непредвзятый, к тому же интересующийся предметом, вынесет из этого чтения очень многое — из свежего материала, обобщений, бесчисленных наблюдений. Из них складывается положительный итог труда Юрия Алексеевича Шилова».

Щось подібне написав у своїй рецензії до моєї кандидатської дисертації і В. М. Даниленко. А віддаючи мені машинопис тієї рецензії, Валентин Миколайович кинув: «Безжалостный Вы человек! Нич-чего коллегам не оставил, всё сам открыл!...». Ой леле, далеко не все!А ще більше жалкую за тим, що зміни собі у науці — не бачу. Вороги та прибічники є — а продовжувачів щось не помітно. Боюся, що нескоро і з’являться…

Проте закінчувати промову (а головне — активний період своєї наукової й громадської діяльності) слід у оптимістичному дусі. Таким представляю на суд громадськості свої публікації — особливо описово-аналітичні монографії «Курганные древности окрестностей Комсомольска» та «Історична Аратта чи археологічне «Трипілля»?», а також концептуальні «Прабатьківщину аріїв» і «Основы славянской цивилизации», а ще підручник «Давня історія України у контексті світової цивілізації». Всі 5 книг видані протягом трьох останніх років у Києві та Москві. Дуже сподіваюся на видання у Лондоні (англійською мовою) «Основ славянской цивилизации»: приживеться ця книга у англомовному світі — то й до України колись та повернеться, не пропаде!...

Більш докладні дані про мою наукову діяльність містяться в бібліографіях щойно названих книг, а також у автобіографічній книзі «Край ушедших лет», виданій мною до 55-літнього ювілею.

 

ІІ

Деякі з вас побували вчора на моєму творчому вечорі у Будинку вчених, де я звітував про свою наукову діяльність. А тут, у Будинку письменників, звітую перед вами за діяльність літературну…

Пробувати перо, як то кажуть, я розпочав ще в молодших класах семирічки села Обіточне, на запорожській своїй батьківщині. До письменництва мене підштовхувала поезія батька — колгоспника-рибака. Ох, і потерпав же за свої поезії Олексій Шилов від своєї дружини та односельців! Всі мужики як мужики — а у «Льоньки-Поета» руки тільки для писанини годящі!... На закінчення сільської восьмирічки (1964 рік) у мене був готовий другий варіант історичної повісті «Гайдамаки» — за переказами Обіточного та його околиць. Діяв у тій повісті і мій пращур: козак-задунаєць Максим Шило.

Повість досі не опублікована, як і «Жизнь с начала» — роман студентських років. Опубліковано лише кілька уривків з цих творів — у 1972-74 роках, у багатотиражці «Укрводбудівець» Каховської зрошувальної системи. Там же і тоді ж були опубліковані й мої перші нариси про роботу археологів. Тепер можу святкувати 37 років від початку своєї літературної діяльності…

За нарисами пішли газетні ж — у Каховці, де була база нашої археологічної експедиції київського Інституту археології — оповідання та повісті. Перша журнальна публікація («Дніпро», 1983, 4) виявилася сусідкою кіносценарія двох видатних Іванів української культури — І. Драча та І. Миколайчука.

Іван Драч, як і Олесь Гончар та Микола Амосов (а до того, в шкільні роки, Михайло Шолохов) від знайомства з літератором-початківцем Юрком Шиловим відкараскався. Так що літературного батька у мене немає, — самоучка і самовисуванець… А ось із Іваном Миколайчуком зав’язалося було ділове знайомство, через посередників з Інституту археології. Великому актору та режисеру припав до серця мій кінороман «На сплині Золотого віку». Розказували, що Миколайчук показував мій рукопис Тимофію Левчуку (тодішньому голові українського кінематографа), а той сказав: «Нехай спочатку опублікує…».

Публікація твору затяглася аж до 1994 — коли не стало вже ні Івана, ані українського кіно… Цей невдалий мій досвід поглибився при монтажі документальної стрічки «До Різдва, до Потопу» (сценарій мій, режисер Дмитро Богданов, озвучував Лесь Сердюк): фільм «поклали на полицю». І це не «радянське свавілля», це вже незалежна Україна 2000 року! Щасливіша доля моєї (і режисера Юрія Омельчука) 7-частинної стрічки «Спогади про минуле»: цей науково-популярний телефільм повторюють вже кілька років.

До середини 90-х художні твори я писав, здебільшого, «в шухляду». Серед них були і такі, за які у радянські часи надовго саджали: оповідання «Падучая звезда», повість «Искра Данко»… Можливість видати збірку цих та інших творів з’явилася у мене лише у 1990-94. Оттоді й вийшли «Космические тайны курганов» (Москва, серія «Эврика») та «Брама Безсмертя» (Київ, додаток до журналу «Український Світ»). Перша книга була науково-популярною, але із нарисом «Пракосмонавты» у складі. А друга — це збірка, що містила зроблений мною переклад першої на українську мову, а ще 7 художніх творів: згаданий вище кінороман, нарис «Язичники», оповідання та повісті про археологів. Ці дві книги я подав у 1994 до вступу в Національну спілку письменників України.

Рекомендували мене до НСПУ її члени — Б. Мозолевський, О. Шокало, С. Наливайко. Борис Миколайович на той час уже помер, але залишилася його рекомендація. Розказували, що голосування було напруженим, кілька членів Ради були проти мого членства у Спілці письменників України: російськомовний, мовляв. Та й двічі видані з того часу довідники нашої Спілки вказують лише одну книгу Ю. Шилова: видані у Москві «Космические тайны курганов»… А ось до Союза писателей России прийняли мене (влітку 1995) одностайно. При цьому я подав дві вищевказані книги та ще монографію «Прародина ариев». На художню з цих трьох могла претендувати лише українськомовна «Брама Безсмертя», видана (як і наукова «Прародина») у Києві. При цьому В. Крупін у своїй рекомендації зазначив: «Это честь для писателей России — иметь в своих рядах автора Прародины ариев» (в українській Наддніпрянщині, зазначу). Дві інші рекомендації дали відомі московські поети-літератори М. Старшинов та Г. Калюжний — який багато допоміг мені в перших кроках на хиткому входженні до літератури та видавництв.

***

Почавши писати художні твори про археологію і археологів, я зрозумів: таким чином можна зафіксувати фактаж, який випадає із наукових публікацій як недостовірний. Точніше: той, що не підвладний істматівському розумінню матеріального світу як дотичному 5 людським почуттям. А VI, образно-інтуїтивне відчуття вважається, з позиції «історичного матеріалізму», ідеалістичним — релігійним, ненауковим… Проте розкопки курганів у 1992-93 роках біля гирла Псла (початок Дніпровських Порогів між містами Кременчук та Комсомольськ) отримали цілком реальне завершення «містичних проявів ідеалізму»: загинуло двоє людей.

 

 

(Закінчення буде)

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com