Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

СОНЦЕ НАД КОЛОНЩИНОЮ

(Продовження. Початок у №50-51, 2009 р.)
«Душа гніздиться
у дитинстві…»

 

Линула неголосна ритмічна музика, а вона та ще діти, мовив поет, наділені ніжністю й чистотою квітів, — квітів, яких, до речі, того дня також було та й було на всі смаки.

Сяяла вогнями, зблискувала різнобарвними іграшками ялинка, очі зворушеної малечі вбирали миттєвості й барви незвичного дійства, радіючи йому з тією безпосередністю, на яку здатні лише дітлахи.

І що вся увага й любов дорослих була спрямована на них. Вічка теле- і фотокамер — також. Здавалося, навіть Дід Мороз і Снігуронька, прихопивши торбинку з подарунками, зійшли з розписаних новорічними сюжетами стін до цих небуденно вбраних дітлахів і радо влилися в добросерду стихію свята.

Два світи — дорослий і дитячий — зупинилися поруч, вишикувалися навпроти один одного; вони сусідили й тут, у просторій дитсадковій вітальні, та, власне, й у повсякденні не роз’єднуються ніколи, схвильовано думала Пелешок. Бо навіть подорослішавши, людина залишається дитиною саме в незамулених, ніби первісних, виявах своєї душі.

Проте хіба часто, заклопотані буденністю, затуркані побутом, бодай у згадках, припадаємо ми до джерел дитинства, не потьмарених нашаруванням років? Потроху забуваємо, здавалось би, про незабутній час,
коли ти променем світився,
світами линув, мов пташа.
Душа гніздиться у дитинстві,
лиш в ньому вільна ще душа.

Мабуть, не випадково в пам’яті Пелешок спливли ці люблені оддавен поетичні рядки; вони напрочуд гармоніювали з тим, що відбувалося навіч, з настроєм і тими небуденними відчуттями, які виповнювали її вщерть.

«Душа гніздиться у дитинстві…» Таки там, у неповторній і для багатьох чи не найщасливішій порі людського життя. Тільки черстві душею не погодяться з цим, продовжувала снувати свої думки Юлія Василівна, стежачи між тим, як наповнювалася вітальня дитсадка все новими й новими людьми, до того ж, завважила, — не лише сільськими.

Хіба не через дітей природа кожен раз нагадує, що чистота людської душі ще не згублена, що вона збережена, як реліквія. Аби лиш не стала назавжди втраченим реліктом, як це незрідка трапляється з речами матеріального світу. Напевно, й світ людей не старіє, не деградує до решти тому, що безконечно повторює своє дитинство.

Буде сонце в серці лебедіти
і світати променями днів.
Ми себе повторюємо в дітях,
аби світ довіку не тьмянів.

Хай би не помаліли душі, не здрібнів, не здевальвував сільський люд, не піддався на спокуси, які розшарпують особистість, розпорошують свідомість, а пам’ять заганяють на духовні маргінеси. Колонщина — село під серцем Києва, гігантського столичного мегаполіса з його аж наче божевільним ритмом, що не знає пуття, і туди, та ще й у відносно спокійний райцентрівський Макарів, мигтять його дороги у переповнених маршрутках.

Можна чи не можна виправдати такий спосіб буття нинішнього сільського етносу, чи є за ним майбутнє, — то інше й, можливо, до інших людей запитання. Можливо, його уже й пізно ставити. Та як би все не зрушилося, як би не ставало дедалі відчутнішою точкою неповернення, — нікуди від такого сусідства й своєрідної культурної (чи безкультурної?) експансії великих міст не подінешся.

Що казати: змінилося й обличчя самого села, його економічна й соціальна конфігурація, моральні орієнтири; зінакшилися стосунки між людьми, чимало з яких іще пам’ятають час, коли можна було піти з дому, не замкнувши хати. Бо люди одвіку жили в селі й знали один одного з народження. Довіряли одне одному як самому собі. Шана й любов до малого й старого були природними, як дихання. А що по багато дітей народжувалось у хатах, то спадкоємність поколінь була відчутною до зримості. Її несли через усе життя як заповіт предків:

Раз по раз дивлячись на сина свого,
Подібним станеш сам до молодого.

Тепер же: хто мешкає в селі постійно, хто приїжджає лише на літо, хто стає власниками дорогих котеджів, які споруджуються на колишніх колгоспних луках і полях. Цей новітній люд, значно заможніший (але чи совісніший, духовніший?) від «традиційних» сільських громад, на власних іномарках — також ніби окрема верства у стрімкій змінності села. Але ж — тут, на цій Богом даній землі, яка пам’ятає спустошливі набіги Батия, чимало пізніших драм і трагедій, включаючи й чорнобильську, яка розігралася зовсім поруч.

А ще, звісно, людина не була б собою, якби після чергових воєн, інших історичних чи природних катаклізмів не сподівалась на погідніші часи, якби не мріяла й водночас не будувала свого майбутнього — сама й через дітей своїх. Якби не вірила й одвіку не боролася за кращий і справедливіший світ. «Коли ж на світі не залишиш сина, Загине правда і краса загине», — мов до нинішніх її, Пелешок, сучасників мовив колись Шекспір.

Погоджуючись з мудрими й афористично виваженими рядками класика, вона все ж наважилась би додати: важливо ще тих малолітніх синів і дочок ввести у світ краси, хоча й кажуть, що краса найпершою поспішає до дитини; ще виховати й прищепити їй таку стійкість, щоб у дорослому житті завдяки душевним якостям та інтелектові мала вона свободу вибору, а не котилась колією часу й обставин, які пригнічують її.

Життя з варіаціями

Тепер у новенькому приміщенні дитсадка, в якому ще не вивітрився запах фарби, перед Юлією Василівною стояли ті, що не так давно навчилися ходити і лише починають свою дорогу в життя; але хіба в Колонщині мало й таких дітей, які зіп’ялися на ноги вже давно і йшли життєвим шляхом по двадцять, тридцять, п’ятдесят і більше років? Чи не тому майже одразу, відколи її обрали сільським головою, взяла собі за мету створити таку атмосферу в селі, аби ніхто в громаді не чувся покинутим долею. Аби ні в кого з односельців і сумніву не лишилося, що їхнє село найкраще. І саме через те, що вони — в нероз’єдному гурті тих, хто дбає один про одного, хто єдиний у думках і діяннях.

Хоч як це жити треба вміти,
аби угледіть серцем суть,
що діти — днів тривожних квіти, —
немов промінчики в майбуть.

В селі що не хата, то цілий світ. А як об’єднати їх, щоб кожен із тих світів не почувався окремішнім, відірваним від орбіти громадівського буття?

Можливо, хтось думає інакше, а вона, Пелешок, на це запитання відповідає так: діти, їх непогамовна нерозтрачена снага. І додає: хіба світлий, не затуманений сумнівами зір дітлахів не випрозорює дорослим розуміння, в ім’я кого й чого жити. І що називати людським щастям. А щастя любить, аби його наздоганяли: не ти, то твої нащадки.

Одвічний колообіг життя, і закон цей — хіба лише для села? Чому не взяти його за національну ідею — якнайпильніше дбати про дітей, якщо вже самі втратили багато й часом — незворотньо? Навіть з огляду на те, що батьки, кожен зокрема, віддають душу творінням своїм, а разом уже складають хай невеличку, але найглибшу — родинну — єдність.

По собі знає, маючи двох доньок, а особливо ж відчула це Юлія Василівна, коли старша, Леся, подарувала їй онука, що нині вчиться ходити й вимовляти найдорожчі на світі слова. Серед них, крім слова мама, — і її, тепер уже бабусине, ім’я.

Малий Арсенчик невичерпно фантазує, безнастанно вигадує свої ігри, падає на підлогу й підні­мається, відчайдушно намагаючись не виказати болю, — витворює власний таємничий світ, відчуваючи, можливо, й те, про що дорослі, буває, вперто мовчать. Живе у своєму дневі, як у безконечно довгому житті, стає поволі таким, яким його малює любов старших у родоводі. А рід у Пелешків, дякуючи Богові, прибуває і ще, сподіваймось, неоднараз прибуде.

Щось подібне, з тими чи іншими варіаціями, відбувається і в решті колонщинських хат. З варіаціями — тому, що село, переконана Юлія Василівна, — це не та чи інша кількість мешканців, а насамперед — неповторні долі кожної, здавалось би, найнепомітнішої людини.

Атож, добро неодмінно перемагає, і, часом навіть поступаючись, врешті-решт поборює зло, — свято вірить Пелешок, але що ця фраза без конкретики, реального наповнення справами?

Хто вірує, той перемагає

Як на мене, то сучасне село, а точніш — Колонщина, завдяки непогамовності Юлії Василівни творити добро дає можливість їй концентрувати зусилля в корисному для людей руслі, а не на чомусь одному, бодай і дуже важливому. І дитсадок, що відкривався сьогодні, — не виняток, а лише один із довжелезного ланцюжка її клопотів, справ, які часом невідомо де починаються і де одна в одну непомітно переходять.

Й безперечно незмінним зараз було тільки те, що на дитсадкові її турботи про односельців не закінчувалися.

Ось вона дивиться на струнку, спрямовану ввись будівлю нової церкви в центрі села. Залишилося вкрити куполи, і тоді можна освячувати храм. І це неодмінно станеться, свято для пастви, для односельців, які, між іншим, вважають, що Юлії Василівні вдається здіснювати задумане ще й тому, що вона сама — вірує, а з вірою людина перемагає.

А й справді: Пелешок — із тих, хто спершу Богу помолиться, а потім іде до світу в гості. Втім, чи в гості?.. Як на мене, то — в робітню, де, яко митець, маєш звершити, реалізувати свій творчий задум. І не відступити, не злякатися труднощів, не кивати на обставини.

Звісно, є й такі: почав, злякався і полишив. Слабкодухі…

З дитсадочком, із цим щойно посталим чарівним «Капітошкою», їй хіба легко велося? Це ж не тільки стіни, що їх, до речі, довелося зводити з нуля, бо старі, на які розраховували попервах, почали розсипатися. Це й світлі, просторі кімнати з необхідним обладнанням для виховання й відпочинку дітлахів, це… Одним словом, усе, що постало тепер перед учасниками свята, — з тих, які навіть у Колонщині відбуваються далеко не щодня.

Юлія Василівна відклала й профспілкову відпустку, аби дитсадочок не просто став до ладу, а гармоніював із настроєм і барвами дитинства, з надіями маленьких його господарів, щоб вони і «Капітошці» раділи не менше, ніж дому власному.

А про відпустку їй тоді нагадали колеги, додавши, що, мовляв, рік закінчується, а дитсадок за тиждень-другий «канікул» нікуди не подінеться. Хоча, знаючи свою Юлю, наперед знали і її відповідь щодо тодішнього об’єкта номер один села.

Чи є люди, які її не розуміють? — з’ясовував я для себе не раз, придивляючись до кожного, з ким спілкувалася Юлія Василівна. Можливо, і є, але, відколи її знаю, не зустрічав таких. Можливо, заздрісники, недоброзичливці… Хто зна. Вона ж не перебігає вам дорогу, хлопці; навпаки: зробіть краще, і вона радітиме разом з вами. Бо, як ніхто, знає, наскільки це не легко — оте, за її висловом, «щороку стрічки перерізати».

А не розуміють, як правило, люди чужі, нетутешні. Колонщинські — інші, для них немає таємниці, хто є хто в селі. Втім, як і для самої Пелешок.

У селі ж як: ступи за хвіртку — і ти вже на роботі. Бо й справді: тут що не хата, то цілий світ зі своїми радощами й проблемами, навіть побутовим дріб’язком. Але їм також не скажеш: «Зачекай!». Бо хіба не з тих «дрібниць» і складається наше життя?

Вона готова до найнесподіванішої зустрічі, до найдовірливішої сповіді. Односельці це знають, інакше б не ділилися з нею і тим, що, як мовиться, на поверхні лежить, що є побутом, і що є найпотаємнішим. А три з половиною роки тому не обрали б майже одноголосно на посаду голови Колонщинської сільської ради.

Вияви людяності в селі повсякденні, але, як відомо, на світлі, добрі всуціль епохи сподіватися не варто. Проте в кожному часі, в кожній добі є ті, хто всіма силами, незрідка наодинці й відчайдушно, прагнуть запровадити людяність. Є вони і в нашій добі, як би ми її не називали. Мабуть, і читач знає таких людей, а я вважаю, що до цієї славної когорти сучасників слід вписати й ім’я Юлії Пелешок.

Хоча сама вона слави чи показушного успіху, як дехто навіть з її колег, не прагне. Можливо, тому їй багато вдається встигати. «Так багато, що часом аж не віриться», — щиро похопиться якось вона в розмові. Як і та концентрація зусиль на головному, про яку вже довелося мені побіжно говорити. Втім, про ці та інші риси Пелешок професійніше, чи що, могли б, напевное, порозмірковувати її колеги, котрі нещодавно обрали її керівником Ради сільських голів району.

А поки що принагідно — про те, що не потребує заглиблення в своєрідну лабораторію успіху Колонщинського сільського голови.

Дитсад найперше — не фасад

Приміщення сільради — одноповерхове, тіснувате, — типова ще для радянських часів будівля. Завузькі коридори, не набагато ширші кімнати спеціалістів. Але що про це мовити? Принаймні зараз, коли є ще нездійснені і, на її погляд, важливіші задуми.

На цю обставину, що випливає з її характеру, пригадую, звернув мою увагу знаний вітчизняний художник Анатолій Марчук, знайомлячи з Юлією Василівною. А він добре знає села, і не лише на Макарівщині, бачив і чимало розкішних будівель сільрад, які, втім, особливими досягненнями своїх керівників не відзначалися.

Звичайно, можна було б і їй, Пелешок, заходитися навколо кращої споруди, але вона ще з дитинства — батьки привчили — звикла довіряти здоровому глуздові. А він підказував, що суть не в цьому, не своєрідній грі назовні, в якій незрідка приховується головне. Бо часто виявляється, що його просто немає.

Через те не з владного антуражу, не з фасаду вона розпочала своє головування. Не з думки про «начальственні» апартаменти, які б вражали відвідувачів. Сільрадівське приміщення досі залишилося тим самим, що й було до неї. І це не якась природна невибагливість чи завбачливе бажання не висовуватись, а позиція: спершу — те, без чого не обійтися громаді, а потім уже й про сільрадівський фасад можна подбати. Щоб і тут люди відчували турботу про себе, не тіснилися в очікуванні, а мали змогу поспілкуватися, перепочити перед тим, як знову взятися за сапки чи заступи в своїх городах. Бо не антураж, а щонайперше для неї має цінність та душа, що трудиться.

Мені важко уявити її наодинці в сільрадівському кабінеті, двері якого не зачиняються, — і все ж — про що їй думається на самоті, коли збіжить людський потік і настане тиша їй, «звичайному» сільському голові, в добу політичних скандалів і бруду, коли «високошановні» національні сміттярі мають справу тільки одні з одними і вільні од будь-якого обов’язку перед абстракцією, званою Народ?..

Можу тільки здогадуватися про ті її думки на самоті, а напевно ж: вона сама матір, яка любовно ростить дітей і дбає, щоб вони були дітьми не лише тілом, а й душею. Бо знає, що дитинство душі — то неоціненний скарб і що зберегти довіку хоч би дрібочку з нього — то велика втіха і навіть щастя.

Олександр КАВУНЕНКО,
Київська область

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com