ТОДІ БУДЕШ ЩАСЛИВИМ...

...Поки на світі існує школа, а в ній — дзвінки, уроки, розклад, домашні завдання, контрольні роботи й іспити — діти вчитися не будуть.

Залиште дітей у спокої, дайте їм повну свободу. Дайті їм право досліджувати що-небудь самостійно — тільки тоді вони й почнуть що-небудь дійсно вивчати. Все інше — безглузде насильство над дитиною.

Класно-урочна система освіти — ворожа дитині й безнадійно застаріла, так стверджував знаменитий російський педагог українського походження Милослав Балабан.

Шкільний режим, як ми сподіваємося, дисциплінує їх і привчає до праці (особливо інтелектуальному), до життя в суспільстві з його необхідністю щоденної роботи взагалі і над собою зокрема, з його графіками, розкладами, планами і дед-лайнами, з неминучістю підпорядкування і супер-попитом на старанність, — цей шкільний режим насправді лише карально-примусова система, що не дає дитині вільно дихати, жити і розвиватися. За те вони і ненавидять школу.

Якщо дитині дати спокій, без всяких навіювань з боку дорослих, вона сама розвиватиметься.

В деяких країнах (зокрема в Росії) дедалі ширше втілюється в життя проект альтернативної школи — Парк відкритих студій. Ці дуже нечисленні вільні школи відмовилися від примусу до навчання, від контролю й оцінок, дисципліни та програми, підбирають і повертають до нормального життя дітей, забракованих традиційною школою. Відкрита студія тому так і називається, що учні не зобов’язані приходити туди і в будь-який момент можуть її залишити, але мають право прийти в будь-який день продовжити заняття, іноді звертаючись по допомогу до вчителя, а частіше допомагаючи один одному, не чекаючи оцінок. Діє категоричне правило для вчителів: не примушувати дітей відвідувати свої студії. Вчитель має право тільки працювати над собою, винаходивши способи зробити студію якомога цікавішою для своїх маленьких виборців, що голосують ніжками.

Ця нечувана свобода дає змогу носитися коридорами досхочу, але й просуватися в освіті зі своєю швидкістю, на своєму рівні. У підсумку учні цих експериментальних шкіл частіше відвідують уроки, ніж їх ровесники у звичайних школах.

Приблизно півроку у дітей триває визначення, в яких парк-студіях вони хочуть займатися. Зрозуміло, у цей час найбільше прогулів. Коли процес видуження від ненависті до підневільної інтелектуальної праці проходить, починають відбуватися цікаві речі. Учнів цікавлять знання, розвиток, інтерес до певної галузі, а зовсім не оцінка чи успішне складання іспиту «на шару». Вчитель табелює лише успіхи дитини... у власний щоденник.

І ці діти за успішністю не відстають від випускників звичайних шкіл.

Для багатьох «паркових» дітей зовнішні символи успіху поступово перестають мати значення.

У 1949 році в тайговому селищі на Далекому Сході працював молодий викладач англійської мови Мілослав Балабан. Підручників тоді в тих краях не було, а адаптовані книги чомусь були. На основі ліберальної системи оцінок вчитель успішно випускав фахівців, а успішність його учнів виявилася кращою в СРСР — 97 відсотків! Тоді феномену злякалися.

Згодом М.Балабан захистити дисертацію і перейшов до педінституту в Україну. На факультеті іноземних мов учений організував таке інтенсивне спілкування студентів, що рівень знань мови у них набагато перевищив програмні вимоги. Нез’ясовний успіх ліберальної методики не влаштовував тих, хто постійно виправдовував власні невдачі перевантаженням програм. Підозрілого викладача і його студентів так довго й ретельно перевіряли, що він сам почав пошуки нового місця роботи й повернувся в Росію.

Там, на основі ідеї «навчальної вертикалі», він показав, що старші учні ефективно вчаться самі саме тому, що використовують свої ще слабкі книжкові знання за їх прямим призначенням — пояснюючи молодшим те, що тим буває важко зрозуміти. Ефект був таким вражаючим, що... експеримент наказали припинити негайно. Студенти так жваво заговорили по-англійськи, що під час виїзних занять розговорилися й подружилися з американськими туристами.

Протест проти механістичної школи закінчивсся для М.Балабана тоді сумно. Але він не здавався.

Вчений заявляє, що з часів Яна Коменського учень в школі завжди був послушником, а вся шкільна система була спрямована на придушення волі дитини. І головним достоїнством учня було повне підпорядкування вчителеві, виконання його розпоряджень. Але, повернувшись після школи в сім’ю, такий учень не міг знайти свого місця в ринковій системі, був не в змозі завести свою справу — він умів тільки підкорятися. Тому випускники школи Коменського були приречені ставати пролетарями. Адміністративна техніка управління Нового часу змінила нібито більш авторитарний режим феодалізму на щось цілком об’єктивне. Реальною метою цієї технічної системи освіти стало саме публічне ранжирування учнів, а не розвиток їх особистих здібностей, які не можуть рости за єдиним планам, спущеним з канцелярії.

Що говорити, наймана праця й сьогодні потрібна. І не можна чекати ні від одного уряду на світі, що він відмовиться від традиційної школи і візьметься насаджувати ліберальні відносини в школі, бо будь-якому уряду потрібно керувати масами, і ці маси повинні бути зручно керованими.

Освіта перетворилася на своєрідний вишкіл зразкових дітей, без їх творчого розвитку. А якщо дитина не народжена з даром високої соціальної адаптивності або зі всеїдним інтелектом, школа негайно вступає з ним у відкритий конфлікт. Як бути з тими, хто має нижчі за середні здібності, але водночас здібний до лідерства? М.Балабан стверджує, що сучасна середня школа не може вирішити це питання в принципі. Щодо дисципліни, то тут війна з перемінним успіхом: нині вчителі ледь помітно переважають, а як зі знаннями? Дослідження Інституту Геллапа показують, що школярі, як і сто років тому, володіють лише десятою частиною пройденого матеріалу.

У школах-парках, створених на основі теорії Балабана, діти жартують на уроках, сперечаються, сміються, навіть кричать — обстановка повної свободи й одночасно пошани.

Часом думка, народжена у суперечці, або колективно вирішена задача запам’ятовується на все життя, а знання з підручників майже повністю зникають.

...Коли закінчувався перший експериментальний навчальний «парковий» рік, батькам учнів не впевнених у правильності вибору, бо ностальгували по справжній шкільній «дисципліні» (коли вчителі лають батьків за погану перевірку погано зробленої домашньої роботи), запропонували написати... листи своїм дітям про те, що в них з’явилося нового і хорошого за час навчання. Про те, чому діти навчилися (якщо взагалі навчилися), бігаючи Паром.

«Мій любий синочку, я рада, що ти:

1) Перестав вважати, що ти гірше за когось із хлопців умієш і можеш робити щось.

2) Не боїшся складного завдання, берешся і доводиш його до завершення, попри сумніви.

3) Зрозумів, що ти цікавий багатьом і можеш багато того, чого не можуть інші люди.

4) Навчився співпрацювати з різними дітьми, навіть допомагати їм.

5) Зрозумів: якщо попрацювати, вкласти зусилля, зробити все, що можеш — то зможеш зіграти велику роль, зробити велику роботу, навчити інших, стати кращим в чомусь, навчитися чомусь новому.

6) Хочеш ходити в школу.

7) Хочеш навчитися багато чому.

8) Хочеш навчитися складному.

9) Хочеш навчитися робити речі добре».

Чи не здається вам, що на освоєння такої програми багатьом людям потрібне ціле життя, а іноді його не вистачає? Це є не що інше, як уміння жити. Людина відбувається як архітектор власної долі і його мама це відзначає у листі. Він стає сильним, здатним витримати життєві проблеми. Власне, це і є основа характеру та розуму, на яку потім повинні лягати мільйони бітів інформації, — потрібної, цікавої, усвідомлено вибраної інформації. Чи не можна сказати, що ці якості — і є мета виховання учня?

Чи навчає цього традиційна школа? Навряд. Може, саме ці якості їй вдається подавити і зруйнувати? Куди, в який пісок йдуть всі бажання вчитися, які переповнюють радісних першокласників на порозі школи? Чому більшість з них уже на другому році навчання втрачає до нього інтерес, а потім, попри тиск і шантаж, так і залишається неуками. Можливо, це форма протесту?

Нам здається, що тільки академічно розроблений глобальний план, добре взаємопов’язані програми зі шкільних предметів можуть дати дитині повноцінну, енциклопедичну освіту, системне уявлення про світ. Які битви розігруються в академічних інститутах за ту чи іншу «компоненту», за включення цього блоку або за інтеграцію наук на цьому саме рівні, а не на тому... А якась Христинка в цей час хворіє на ангіну і пропускає цю «компоненту». А в Петруся в цей час нервовий зрив на грунті розлучення батьків, і ваш блок інтегрованих наук прослизає повз його свідомість, не залишаючи й сліду. А ви кажете про енциклопедичний погляд на світ! Тож, можливо, дозволити дитині розвиватися не «всебічно», а тільки за тією спіраллю, що виходить з її маленького інтересу до дворового песика з товстими лапами, який раптово занедужав і потребує допомоги. Петрусь вивчає цей дивовижний живий організм тварини, щоб їй допомогти. Це його перша наукова праця. Можливо, вона стане зараз єдиним смислом його шкільного життя, яка спонукатиме інтерес до інших наук? Особливо якщо вчитель буде захоплений цією темою не менше, ніж учень.

Лише б знайти цей інтерес! Мотивація гори перевертає, а витки спіралі мають властивість розширюватися, захоплюючи багато потрібних речей по дорозі. Можливо, дитина й не дістанеться до нетрів квантової фізики, але вона буде в майбутньому кваліфікованим фахівцем в іншій галузі, яку обере сама.

Чи має право дитина стихійно будувати траєкторію своєї освіти?

Усередині одного предмету дитина справді може вибирати свій шлях і при цьому розвивати знання ефективніше, ніж при послідовному вивченні. Йдучи за установкам на цінність автономного знання, можна, наприклад, навчити дітей не тільки іноземним мовам, але також хімії та біології.

То чом би не поставити дитину в ситуацію вибору й пошуку із самого початку? Адже далі ініціювати пізнавальну активність підлітків, убиту школою, буде дуже важко.

Головне, що можна зробити в парк-школі і чого не можна зробити у звичайній — це від самого початку створити можливість для пошуку кожною дитиною особистого сенсу в навчанні.

Дивно, чому в школі підказування вважається злочином. Карають того, хто стоїть біля дошки, і того, хто намагається врятувати однокласника від розправи. Клас повинен сидіти й спостерігати байдуже-глузливо, як допитуваний знічується під запитаннями вчителя. Тут кожен сам за себе. Солідарність карається не менше, ніж злочин. Це — філософія Режиму.

А якби життя в школі перевернути з голови на ноги? Якби діти щодня допомагали один одному? Якби той, хто пройшов матеріал, розтлумачував би його наступному? Здається, втрата часу, здається, він міг би за цей на наступну тему перейти. Так ні ж! Часто поверхово зрозуміле знання стирається. А якщо учень розтлумачує його ровесникові, то водночас і сам розбирається в деталях. Важливо наповнити нудні формули теплом людським відносин, і ти зрозумієш цей матеріал на іншому рівні. Так влаштована людина: вона переймає нові знання найкраще від людини, а не з аркуша чи екрана.

І ця система взаємного навчання, що повторює природний процес домашнього взаємонавчання братів і сестер мовам, домоводства та ремеслам, була відома сотні років назад. Чому ж ми перебудували її на нудну егоїстичну ідеологію споживання?

Найбільша й небезпечна помилка школи — відняття у дітей смислу віддавати. Віддавати не тим, хто перевіряє, а тим, хто ще не знає. Вивчив параграф, переказав його вчителеві, отримав оцінку, але при цьому ти ні для кого не став більш значущим. Інша справа, коли одна дитина чогось навчилася, а інша попросила пояснити. Вони стають цікавими один для одного й відчувають себе значущими для інших.

Такі живі природні взаємини були зруйновані з появою класно-урочної школи. Їх потрібно наново створювати. Не для того, щоб старші наглядали за молодшими, а для того, щоб кожній дитині дати шанс стати для когось мудрим, досвідченим, старшим... Дітям так важливо переживати це почуття!

Можливо, помилка традиційної системи навчання лежить саме в установці на те, що учень повинен щось узяти. Адже навіщо вчитися, якщо це нікому, окрім тебе, не потрібно? Картини пишуть, щоб на них дивилися інші, вірші — щоб їх читали. Лікарем стають, щоб лікувати людей, а кухарем — щоб смачно готувати. Якщо це так, то школу ми повинні створювати не як місце, де можна здобувати освіту, а як можливість розширення своєї потрібності для інших. Адже головне в житті — знайти місце, де ти комусь потрібний. Тільки тоді й будеш щасливий.

Треба не вчитися, а спілкуватися, вважає М.Балабан: «Якщо визнати метою освіти не піднесення учня над іншими, а розширення та зміцнення контактів зі світом, то необхідно перебудувати освітній процес так, щоб максимально збільшити інтенсивність спілкування дітей між собою».

Розглядаючи освіту дитини як зміцнення його місця в суспільстві, можна припустити, що потрібно сприяти поверхневому, а не поглибленому знайомству з навчальним матеріалом. При цьому різко підвищиться кількість можливих контактів з тими, хто оточує, стануть міцніші соціальні зв’язки.

Чи не можна таке різноманіття інтересів оцінювати вище, ніж подолання чергового програмного матеріалу? Це могло б створити основу для зрушення навчальних та етичних цінностей, а з ним — для розвитку в школі багатьох якостей, які не привертають належної уваги в освіті. До них, наприклад, належать звичайна доброзичливість і терпимість, які так мало вартують у школі, але такі потрібні в житті.

А можливо, взагалі пора подивитися на школу і вуз як на засіб для досягнення такої мети: бути здоровим, щасливим, творчим, бути дійовою особою, мати безліч добрих і міцних відносин людьми — бути особою?

Марина Косміна