Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ШЕВЧЕНКОВА ПРАВДА

Біографія Тараса Шевченка в загальних контурах і деяких деталях відома всім українцям: слава Богу, вивчення передбачене шкільними програмами. А найкоротше основні параметри життя і його гірку, фактично трагічну сутність визначив Іван Франко: він прожив 47 років, 24 з них — кріпаком, 10 — у засланні. І тільки 13 — відносно вільним. І справді, що доброго зазнав Тарас, яку елементарну людську втіху мав за такий короткий вік?

А все ж було й добре навіть у сирітському дитинстві. Він мав щастя слухати соловейка і чути шелест листя та вечірнє гудіння хрущів над вишнями. А ще йому пощастило прийняти у спадок оповіді діда Івана, а з ними — й живу історію свого народу з козаччиною та гайдамаччиною, що сприймалися як утілення волелюбності й мужності...

На щастя України, в єстві малого Тарасика спрацювала закручена знову ж таки, можливо, на генному рівні потужна пружина спротиву — і він став борцем проти гніту й жорстокості, будь-якої несправедливості. І не тільки, й не стільки оборонцем себе, як усіх тих, хто опинився в подібному становищі. А оскільки в такому становищі перебував увесь народ, то Шевченко і став його захисником, мужнім і послідовним оборонцем «рабів отих німих»:

«Я на сторожі коло їх поставлю слово».

Цим самим прирікши себе на муки й страждання упродовж усього життя.

Він прирік себе на свободу — духу, мислі і слова, а вже суспільство в особі терпимої влади прирекло його на фізичну каторгу. Згадаймо: «Караюсь, мучуся... але не каюсь».

Тарас мав друзів і приятелів, його кохали і він кохав, йому — як і кожній живій істоті — праглося побутового затишку і сімейного щастя, щоб продовжити себе в дітях. Не судилося. Він продовжив свій родовід не в прямих нащадках — а в Слові, увічнив себе як єство всього народу, як долю і характер України.

Шевченко і Україна стали невіддільними. В істо­рії. В суспільній свідомості. Зрештою, і в політиці. Справді-бо, після Шевченка без Шевченка не могла обійтися жодна політична сила, яка бралася репрезентувати український народ чи ще й правити ним. По-своєму — переважно брутальними заборонами — це робив царат. По-своєму — привласненням і возвеличенням як ідеологічного кліше — більшовицька система. Своєрідно — розкутістю і вседозволеністю, аж до терпимості аморального цинізму — «незалежницька» влада.

Змінюються влади й політичні уподобання, на зміну одним теоретикам і дослідникам творчості Кобзаря приходять інші. Змінюються й уточнюються методології та критерії. Але незмінним, невичерпним і, по суті, не до кінця прочитаним і розгаданим залишається сам Шевченко.

Сьогодні дослідницька еліта більше переймається естетикою творчості Шевченка, проникненням у таїну його творчої лабораторії. Вводяться в обіг раніше приховувані в архівних і бібліотечних схронах чи просто донедавна недоступні для дослідників праці, документи, що проливають нове світло на життєвий і творчий шлях, на посмертну долю Шевченка. І це відрадно. Водночас, нібито з бажання позбутися більшовицької схоластики і зайвої соціологізації в оцінці творчості Кобзаря, приглушується соціальна її, цієї творчості, сутність, чим підривається і життєвий фундамент під нею. А це все одно, що, милуючись кроною, ми забуваємо про живлюще коріння, та й про сам стовбур, що їх, ту крону й коріння, єднає.

І причину такого перекосу треба шукати не лише в багатолітньому дефіциті естетичного аспекту досліджень. До замовчування чи хоча б приглушення соціального змісту спонукає і страх влади перед Шевченком. Страх перед Шевченковою Правдою, яка проймає до кісток своєю викривальною силою.

Та ж ця правда, висловлена понад 160 років тому, така сьогоднішня, що аж моторошно стає. Оті мільярди багачів — то ж мільйони свитинок, знятих із калік, ветеранів війни і праці, яких дочасно відправлено на той світ, то ж справді криваві золоті злитки, виплавлені зі здертої живцем шкіри маленьких українських громадян, які нерідко тільки й мали, що шкіру на кістках. І в ім’я чого, заради чого? Задля отих «княжат недорослих» — дітей і онуків сучасних товстосумів? Вдумаймось в абсурд вседержавного дійства, що чинилося в безтямній жадобі: «Щоб пельку набити...». І ще ж невідомо, що переважить у майбутній долі ощасливлених у такий спосіб «княжат» — оті награбовані мільярди чи прокляття мільйонів на адресу грабіжника?

Це лиш один, може, навіть довільний приклад Шевченкової правди, що пробивається крізь товщу століть, аби розкрити наші очі на сьогодення. А вона ж, та Висока Правда в кожнім слові Великого Кобзаря.

Тож читаймо й перечитуймо Шевченка, будьмо з ним назавжди! Допоки буде в нас, у нашій сутності Шевченко, буде й Україна, будемо й ми.

Володимир БІЛЕНКО,
заслужений працівник культури України.

Тарас
Поема
 
4 травня 1838 року Тараса Шевченка викупили з кріпацтва. У Петербурзі відомий російський художник Карл Брюллов намалював портрет поета Василя Жуковського, проданий з аукціону за 2500 карбованців. Тоді ще молодий, але талановитий митець, одержав волю. Але за волю — і не лише свою власну — він боровся усе життя, навіть закинутий у земне пекло чужини.
 
Санкт-Петербург
1.
Ступаю в тиші за Тарасом,
а стольне місто — в честь Петра,
тепер чиїхось днів окраса,
але ми з ним — сини Дніпра.
 
Воно — чиясь, можливо, гордість:
трактири, пустощі, бали,
друзяк розгнуздані когорти…
А ми згадали дикі орди,
що із боліт цих прибули.
 
Це місто ганить і віншує,
але — з’явилося коли?..
Тут хтось бідує і панує,
а наші пращури — звели.
 
Їм батоги — п’явками в тіло,
наглядач гримав, наче грім:
— Ану, пошел!.. — і обрій
квилив,
і плакав голосом глухим.
 
Склепіння неба піднімали —
камінням сипалось на них.
Та де ж ви, лицарі-гетьмани,
поміж яких вітрів лихих?
 
Втім, що гукати, брате, пізно.
Як і вмирати — хіба так?
Хай зблисла б шабелька
із піхов,
аніж зотліти в болотах.
 
І що гукати — хто почує,
як навіть небо —
чорна кліть?..
Ще Пітер спить, глухий, ночує
в палацах й тінях підворіть.
 
Північна, мовлено, Пальміра,
про це шумує нині світ.
Але чи є стражданню міра,
чи не стократ — в красі
цій гніт?
 
Стократ ятрив серця
їх розпач,
манили рідні береги,
і сипонули б, може, врозтіч,
та клята варта навкруги.
 
Поміж чужих, поміж лукавих,
не слави звідавши — хули, —
вони за обрієм зникали,
немов у світі й не жили,
 
де отамана слово кличне,
зброяр у кузні і кобзар,
й, немовби музика велична,
прогомонить Холодний Яр.
 
Невже й краса ця —
тільки пастка?
І тільки міф людський —
добро?
І як зродився у кріпацтві —
то і довік його тавро?
 
Тепер це місто, так, нівроку.
Але чи хто згадать посмів:
рубали вікна у Європу,
а не шаблями ворогів,
 
ще як були ми козаками
й могли позбутися орди…
Та, закувавши серце в камінь,
бредем звідтоді — а куди?
 
Тепер — відлуння
ностальгійне,
хіба ж тепер не заболить:
перемагали ми у війнах,
а переможцями — були?..
 
І степом стелиться тераса,
і Січ встає за кошем кіш…
Ступаю в тиші за Тарасом —
і гомін дум його лункіш.
 
2.
Печаль йому стискає груди.
Крім Бога, радоньки — ніде,
і він, Тарас, бреде в безлюдді,
і тінь його за ним бреде.
 
Що чути місячної ночі?..
Спинивсь поет —
принишкла тінь.
Скульптури йти за ним охочі,
а він, спитали ви, — хотів?
 
Йому й удень їх по зав’язку —
живих, як мертвих, тих облич,
щоб і його зробити в’язнем
словес, що линуть зусібіч.
 
Навстріч — бліда богиня
грецька,
а очі в мармурі — сліпі…
Мистецтво, кажуть, для мистецтва,
хоч би й загинуло в собі.
 
Це мовив хто — хіба
Сошенко,
а чи маестро сам — Брюлов?
Що побудуєш, як дощенту
поруйнувати дух основ?
 
Йому чужа ява скандальна,
хай днина Божий люд єдна.
Дається в обмін на
страждання
мистецтва справжня
 глибина.
 
Він хоч новак, але і в слові,
і в барві успіху не жди,
якщо творити без любові,
і шкодять люди випадкові
мистецтву справжньому
завжди.
Тарас алею переходить
і осягає зором сад.
А як велось йому сьогодні
яких думок навіявсь лад?
 
А що як жодного в них ладу.
А що як кожна з них — змія.
Для нього є одна лиш
влада —
це воля Божа і своя.
 
Але щодень — чужинська
пастка,
від ката воленьки не жди.
Шевченко рвався із
кріпацтва,
щоб люд наш вихопить з біди.
 
Шевченко — хто він?
Згусток болю.
Рятує душі від заброд.
Поет, що вирвався з неволі,
із рабства кличе свій народ.
 
Зате не пензлем і не перами,
і не якийсь прадавній міф, —
тирани створюють імперії,
аби людей гнітити в них.
 
Але вернусь до Петербурга,
туди, де він і Літній сад,
де серце згадками розбурхав,
які прилинули невлад.
 
Цей Петербург сіянь і віхол
зібгав Тарасові шляхи,
тут під лукавим часто сміхом
чигають підступи лихі.
 
Гойдає сяйва сад, мов грона,
скульптури світяться крізь них.
Митець — дитина
безборонна,
забута долею між лих.
 
3.
Петербург — каміння голе…
Серце, чом так гірко тужиш?
Чує: звідкись лине голос.
Хто ти, любий брате-друже?
 
Петербурга сірий камінь
душі праведнії тлумить.
Та невже і дух, і думи
у болотну безвість кануть?
 
І поета рветься серце,
і довіку не спочине.
Чи ще раз хоч усміхнеться
звідтіля йому Вкраїна.
 
Петербург — чужий, недужий,
а ти — вихідець із раю.
«Не шуми, — співає, — луже…»
Лиш почне і — замовкає.
 
Замовкає, починає…
Повертає з далечіні
і пташатком пригортає
промінець із України.
 
Перебендя — світле серце —
сіє всюди волі зерна.
Заспіває, засміється,
але знов на тугу зверне.
 
Що у далечі побачить —
не підвладне тьмі та згубі.
Бо у того серце зряче,
хто незрадно край свій
любить.
Добира до слова слово,
віє воля тополина,
виринає Катерина,
у бою — Іван Підкова.
 
І на образ плине образ,
що створить уява годна:
Перебендя — лірник добрий,
ось у полі вольнім Гонта.
 
Ось в поході, ось в дозорі,
на леваді, між дерев.
А ось підступом Баторій
серце лицарське бере…
 
Заблукає в снів оселю —
й щастя іншого не знає.
Петербург — пречорна скеля
замість неба в любім краї.
 
4.
Туман, сльота у Петербурзі…
Хто кару вигадав таку?
Калина марилась у лузі
і юнка в сонячнім вінку.
 
Бреде алеєю у парку,
етюдник долі розкрива,
іще юнак між патріархів,
гаптує барви і слова.
 
І луки стелються черлені,
в ногах — отав
правічний плин…
Але виснажується й геній
в пекельнім колі цих чужин.
 
Бо що ця гра примхлива ліній,
що — барв небесна
глибина?..
Як у неволі бути вільним,
а не у рабство поринать?
 
Бо чужина знесилить годна,
і ти спинивсь, хоч ніби йдеш.
І Літній сад — тепло холодне,
та промінь пензля гріє все ж.
 
Чи що пекельніш є на світі,
ніж воля згадувати, де
неволя, степом оповита,
у серці зраненім росте?
 
Чи щось угледіть поза нею,
якщо і небо застить так,
що сонця рідного лілею
на чорне звів собою грак.
 
Чи щось угледіть звіддалека,
як луг на степ цей вигора?..
Лише розкрилений лелека
у снах летить із-за Дніпра.
 
5.
Квітуча мариться долина,
калина в лузі і верба.
Звідсіль усю він Україну
промінням серця обніма.
 
Кудись в’юнка майнула
стежка,
немов у небо промінець.
Чи серце чуле не збентежить
дивами дивними Творець?
 
Там ще роса сріблиться в лузі,
та вже косар торкався хмар.
І є, на щастя, в нього друзі
серед камінних цих примар.
 
Без них би стелею став обрій,
початок сплутано й вінець.
І є Сошенко — янгол добрий,
неначе Бога посланець.
 
Душа правдива, нелукава,
що вигляда свої краї.
І в чужині — син Богуслава,
і тут — як батько у сім’ї.
 
Із ним вагоміш слово
й мандри,
в яких не спиниться
й на мить,
і кожен крок його не марний,
а творить — мов палахкотить.
 
Як одсікає він забави
і як суєт вриває плин,
аби явити світу барви
свойого серця і картин.
 
Такі не зраджують ніколи,
на міліон — таких один.
Мистецтво — це безкрає поле,
а ти зумій сягнуть вершин.
 
Такий і вихопить з неволі,
ще далеч трепетна гряде,
і на портрет своєї долі
Тарас ясні штрихи кладе.
 
Кос-Арал
6.
Що Петербург, що Оренбург.
Де там і там твій
лет орлиний, —
серед пісково-сніжних бур
чужого степу бадилина.
 
Що Петербург, що
Оренбург —
розверзла пащека чужини, —
і ніби вічність ти не був
у милій серцю Україні.
 
І де ще так його карали,
і де так душу розп’яли?
В степах безкрайніх
за Уралом —
сліпучим спалахом пітьми.
 
7.
Пекельне коло палить.
Піски, думок стежини.
Шевченко в Кос-Аралі
на кострищі чужини.
 
Здавалось, був стожилий…
Літа і долю вкрали.
Гіркотні всі чужини,
нестерпна — в Кос-Аралі.
 
Гнітить печаль Тараса —
пустеля неокрая.
Згорає день безгласо,
та серце вирушає
 
вкотре уже в дорогу,
у далеч яворину.
Туди, де, слава Богу,
джерелить Україна.
 
8.
Сліпуча застила імла,
проте в снігах поза Уралом
душа поета сумувала,
але надією жила.
 
В чужинах й згадка — серця
злет…
А Україна знов постала,
ввібравши зерня долі зле,
чи не новітнім Кос-Аралом?
 
Це — сатанинський пірует,
що й чужина вам
здасться раєм
ота, де жив колись поет,
бо тут і край його зникає.
 
Біда у профіль і анфас.
А хтось тиняється у світі, —
вже в Україні менше нас,
аніж пришельців грошовитих.
 
Що Петербург, що
Оренбург —
неволя вовком завиває,
а вир її жахний пізнає,
хто у тенетах тих побув.
 
Долав би море це уплав,
а ще якби та доля птиці.
Бо, як зазначив колись Плавт,
неволя — то душі в’язниця.
 
З життям і смертю на межі —
кому рядки пекучі пише
в наметі ночі серед тиші
сяйливим променем душі?
 
9.
Для кого пише він, для чого?..
Упав козак — триває бій,
і варт вона вогню живого,
якщо не вмер в ній
дух святий.
 
Що тут співати про калину,
про долі кривдної сувій;
і як любити Україну,
синами зраджену давно?
 
Хто напинає тепер вени,
щоб воріженьку мовить зась?
За віщо кличеш її: «Нене!»,
якщо чужинцю віддалась?
 
Нехай як є, отак і буде.
Літа — мов з пригірку вода.
« І Кос-Арал мене забуде,
і Україна — чи згада?..»
 
10.
Шукає слово без олжі,
ковта не солод, а гіркоти,
і степ, і море ці чужі
мигтять, як марево свободи.
 
Понад часами він зліта
і пригортає серцем Всесвіт.
Душа поетова свята,
бо чує Бога в піднебессі.
 
Сторінку вічності горта
поміж майбутнім і колишнім.
Душа поетова — свята,
бо розмовляє із Всевишнім.
 
Його тому не гасне жар,
що не собі — вікам належить.
Пророк, Месія і Кобзар, —
Тарас у сонячній одежі.
 
Олександр Кавуненко
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com