ЧИ НЕ СПОКУСЯТЬСЯ УКРАЇНЦІ ОБМІНОМ СВОБОДИ НА ДОБРОБУТ?

Вранці 30 січня 1933 року президент Німеччини фельдмаршал Пауль фон Гінденбург призначив лідера Націонал-соціалістичної партії Адольфа Гітлера рейхсканцлером.

Усе відбулося з дотриманням демократичних процедур: обраний 1925 і переобраний 1932 року президент скористався статтями 53 та 54 так званої Веймарської Конституції, за якими він міг коли завгодно звільнити чи призначити канцлера та уряд в обхід Рейхстагу, і зробив новим головою уряду лідера найчисельнішої парламентської фракції.

У свою чергу, цей лідер негайно сформував коаліційний уряд. У ньому спершу було лише три нацисти: сам Гітлер — рейхсканцлер, Герінг — міністр без портфеля, Фрік — міністр внутрішніх справ. Пізніше, вже у березні, до них додався четвертий — міністр пропаганди Геббельс.

Оскільки ж більшості у Рейхстагу уряд, хоч і коаліційний, не мав, то 1 лютого німецький парламент був розпущений; були призначені дострокові вибори на 5 березня того ж року.

Ну, а далі, відповідно до статті Конституції, яка надавала право президенту у разі конечної потреби тимчасово скасовувати ті чи інші громадянські права і свободи, 4 лютого був виданий указ про захист країни, що обмежував свободу преси і зібрань. 28 лютого з’явився указ «Про захист народу і держави». І покотилося колесо червонопрапорного нацистського терору...

...У радянський час було прийнято стверджувати, що владу у Німеччині нацисти захопили за підтримки великого капіталу та вояччини, що вони були їхніми ставлениками, що базувалася ця влада на терорі та брехливій пропаганді і що соціальну основу гітлерівського режиму становила дрібна буржуазія та люмпени.

Власне, і сьогодні немало людей дотримується подібних думок, їх можна почитати навіть у наукових статтях і книгах, тим більше — у студентських рефератах.

Не заперечуючи участі певної групи німецьких промисловців у підтримці НСДАП, тим більше, підкреслюючи роль насильства і пропаганди у ствердженні нацистського режиму (яким бо він був би без них тоталітаризмом?), поставимо питання інакше: що ж дало змогу гітлерівській партії не лише здобути владу, а й утриматись при ній аж до травня 1945 року?

Цей «чинник Х» зветься ефективною соціальною політикою.

На момент приходу нацистів до влади країна ще не вийшла із масштабної економічної кризи.

Обсяг виробництва ненабагато перевищував 65% від докризового, станом на кінець 1920-х. Число повністю безробітних чоловіків перевищувало 6 мільйонів. Для 40% німецьких сімей, а це — 25,9 мільйони осіб, основним джерелом життя була соціальна допомога.

Кризу поглиблювали постійні конфлікти між працею і капіталом, які набирали форм страйків, локаутів, масових заворушень.

Власне, масове безробіття стало одним із головних чинників того, чому заклик низки політичних сил до загального страйку після приходу Гітлера до влади «завис у повітрі»: ніхто не хотів втрачати своє робоче місце, на яке завжди був претендент, а то й кілька...

Гітлер пообіцяв у своїй першій же промові по радіо в якості канцлера 1 лютого 1933 року істотно поліпшити життя німецького народу, гарантувати стабільність, подолати безробіття і дати кожному громадянину можливість гордитися тим, що він німець.

Треба сказати, що ця програма виконувалася неухильно. Вже 1936 року кількість безробітних та членів їхніх сімей становила менше 2 мільйонів. При цьому для цієї категорії населення були влаштовані різноманітні тимчасові заняття: широкий спектр громадських робіт, побудова автобанів та спортивних комплексів тощо.

На 1939 рік безробіття в Німеччині фактично зникло. При цьому, якщо на початку 1933 року мінімальна відпустка промислового робітника (не рахуючи свят і вихідних) становила лише 3 дні, то вже наприкінці року вона зросла до 6 днів — і зростала в наступні роки.

Соціально-економічна політика нового уряду була рішучою. І в межах політики боротьби з інфляцією зарплати у Німеччині з 1933 року були практично «заморожені», так само, як і ціни на основні товари.

Проте 5 грудня 1933 року був виданий урядовий указ, за яким зарплати, менші за 183 марки звільнялися від податків. Середня зарплата у Німеччині тоді становила 170 марок. Таким чином де-факто зарплати більшості німців були підвищені.

Але головним джерелом поліпшення добробуту населення стала не заробітна плата, а різноманітні пільги, виплати із соціальних фондів і численні програми поліпшення життя масового трудівника.

Скажімо, з 1934 року розгорнулося виконання програми «Краса праці», складовими якої були естетизація процесу праці та культурна освіта трудящих. Хоча приватна власність у Німеччині номінально й збереглася, вона була поставлена під жорсткий партійний контроль.

Підприємці після кількох зразково-показових «наїздів» на них з використанням усіх «напрацювань» штурмовиків та СС, охоче впроваджували новації: переоснащували заводські корпуси, ставили квіткові горщики у цехах, розширювали площу вікон, будували заводські їдальні, що до цього було великою рідкістю. Будувалися також відкриті басейни та спортивні майданчики при підприємствах.

Ось деякі результати програми «Краса праці»: 1935 року на 12 тисячах підприємств значно покращилися умови праці; підприємці на це витратили 100 млн. рейхсмарок. У 1936 році на 70 тисячах підприємств були побудовані десятки тисяч кухонь та їдалень, кімнат відпочинку, басейнів і спортивних майданчиків на загальну суму в 1 млрд. марок.

Роберт Лей, керівник «Дойче Арбайтерфронт» (DAF) — організації, що постала на місці розпущених профспілок, заявляв: «Я буду прагнути до того, щоб наші заводи і фабрики стали храмами праці, я буду намагатися зробити робітників найбільш шанованими людьми Німеччини... Не треба говорити, що наші соціальні заходи — це витребеньки, навпаки, вони є проявами підприємливості найвищого ґатунку. Підприємець, котрий цього не розуміє, — не господарник і не німець».

І підприємці разом із робітничими активістами діяли: «Упродовж 1935 року була проведена акція «гарне освітлення робочих місць — гарна праця». Наступного року пройшла нова акція: «Чисті люди на чистому підприємстві». Далі було «Чисте повітря на робочому місці». Далі — «Гаряча їжа на підприємстві».

Дрібниці? Робітники Німеччини, країни, яка програла у Першій світовій війні і з великими труднощами вийшла з економічної кризи, так не вважали.

Уперше робітники почали одержувати грошові виплати у разі їхньої хвороби, втрати робочого місця і травми на виробництві. Фінансувалися також програми з охорони материнства і дитинства.

1 червня 1933 року було законодавчо встановлене надання шлюбної позики. 15 вересня 1935 року була ухвалена урядова постанова щодо субсидії на дітей у разі невисоких і середніх доходів сім’ї. 9 грудня 1940 року була прийнята постанова щодо надання субсидії на третю й кожну наступну дитину незалежно від рівня доходів — аж до досягнення дітьми 21 року.

Відтак, якщо у 1933 році на 1000 осіб населення народилося 14,7 дітей, то у 1940 році — 20,8...

На цьому зупинимось, не розказавши, скажімо, про організацію відпочинку робітників, про культурно-масові заходи для городян і селян, про робітничий туризм тощо. І без цього знайдуться охочі звинуватити автора цих рядків у пропаганді нацизму.

Особливо, якщо зауважити ще одну річ: рівень життя пересічного німця другої половини 1930-х був найвищим у Європі і, ясна річ, незрівнянно вищим, ніж у «робітничо-селянській державі» — СРСР, де заможною була лише партноменклатура.

Але йдеться не про апологію гітлеризму, Боже збав! Йдеться про те, що нацистська диктатура трималася не тільки терором та пропагандою, а й — передусім! — продуманою і ефективною соціальною політикою.

Адже великий і середній капітал 1920-х не лише у Німеччині, а й усюди у світі, відверто нехтував такою політикою.

Вважалося, що кожен найманий працівник має рятуватися сам, бо розвиток бізнесу начебто сам по собі дає можливість задовольнити соціальні потреби суспільства.

Наслідок: за партії, які пропонували добробут в обмін на свободу (тобто тоталітаризм) — нацистів, комуністів, радикальних націоналістів — на виборах у березні 1933 року проголосувало понад 60% виборців. Це у Німеччині.

А у Сполучених Штатах тоді ж буяла грандіозна соціально-економічна криза, і мільйони людей під червоними прапорами виходили на вулиці головних міст країни...

На щастя, для США і всього світу, практично одночасно з приходом Гітлера до влади розпочав свій «Новий курс» Франклін Рузвельт — і це засвідчило, що існують демократичні альтернативи соціальній державі німецьких нацистів чи італійських фашистів.

А 1932 року у Швеції соціал-демократи, вигравши парламентські вибори, розпочали побудову свого варіанту «суспільства загального добробуту», де зовсім не вимагалася «втеча від свободи».

Одне слово, світ шукав і знайшов значно більш ефективні моделі соціальної держави, ніж нацистська, в якій євреї і цигани вважалися недолюдьми, а більшість слов’ян — людьми «другого ґатунку», в якій для політичних опозиціонерів були побудовані концтабори, а надання квартир «істинно арійським» робітникам супроводжувалося насильницьким виселенням звідти «унтерменшів»...

Та чи засвоїв хтось в Україні уроки січня-березня 1933 року?

Сергій Грабовський,
кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників