БИТВА НАРОДІВ

Шістсот років минуло з часу Грюнвальдської битви, однак науковці з різних країн продовжують сперечатися навколо значення тієї битви. Для нас беззаперечними є те, що вона стала символом єдності проти спільної небезпеки та блискучої перемоги об’єд­наних сил поляків, литвинів, українців, білорусів та росіян. Фінал баталії не просто дав можливість існувати та розвиватись самобутнім народам, але й майже на довгих 500 років позбавив тутешні землі від кровопролитних конфліктів з представниками німецького етносу.

У 1189—1190 рр. під час третього хрестового походу був заснований Тевтонський орден, одна з тих організацій рицарів, які повинні були захищати володіння хрестоносців у Палестині. Його назва свідчить про те, що він був створений з рицарів німецького походження.

За часів хрестових походів до Палестини багато християн вмирали від ран і чужого незвичного клімату. В Єрусалимі невідомим вихідцем з Німеччини була побудована каплиця в ім’я святої Діви Марії, де він і його дружина надавали першу медичну допомогу своїм землякам. Ця справа зібрала навколо себе людей. Каліки доглядали за хворими, здатні носити зброю захищали госпіталь. Затверджений в кінці 12-го століття римським папою статут ордену зобов’язував рицарів Тевтонського госпіталю святої Діви Марії захищати віру, підтримувати і боронити церкву, монахів, вдів, сиріт та убогих. У статут тевтонів увійшли положення про догляд за хворими з аналогічного документа ордену Іоанітів. Бойовий статут був скопійований у Тамплієрів. Вищим органом влади в ордені була рада головних рицарів — капітул. Магістр ордену обирався довічно. Сувора дисципліна і аскетизм були постійними супутниками перших тевтонів.

Не отримуючи притоку нових сил з Європи, Орден наприкінці XII — на початку XIII ст. вів жалюгідне існування [5; 4]. Зокрема, в березні 1210 року в битві з турками-сельджуками загинула більша частина рицарів, а магістр був смертельно поранений. Стало ясно, що ще кілька битв за віру — і всі рицарі постануть перед Всевишнім. Новий магістр — Герман фон Зальца одного разу сказав, що був би радий втратити одне око, щоб до кінця життя мати під своїм початком хоча б десяток боєздатних воїнів [3; 52].

Завдяки винятковим діловими якостями Германа фон Зальца, Тевтонський орден не тільки зберігся, вийшов з кризи, але і став успішним. Дивний синтез релігії, політики, рицарських ідеалів і комерції забезпечив його життє­стійкість. Герман фон Зальца постійно прагнув знайти для ордену «запасний аеродром» у Європі на випадок невдачі хрестових походів у Палестині.

У 20-і роки XIII ст. польські князі запросили рицарів Тевтонського ордену для захисту своїх володінь від набігів язичників-пруссів. Так було покладено початок створення в Європі нової військової країни — орденської держави в Пруссії.

Угорський король кілька разів запрошував і виганяв тевтонів зі своєї землі. Більш надійною виявилася ставка на поль­ського князя Конрада Мазовецького.

Між північною частиною польського королівства і Балтійським морем жили войовничі племена — прусси. Не зумівши перемогти їх своїми силами, Конрад запросив тевтонів для виконання цього завдання. Для проведення переговорів і розвідки до двору князя прибули два рицаря і 18 тевтонських солдатів. Князя Конрада не було в замку, і гостей зустріла його дружина. Саме в цей час на замок напали прусси. Тевтонські посли взяли в битві найактивнішу участь і показали себе з кращого боку [3; 52].

У 1230 році Конрад Мазовецький побудував для тевтонів замок Vogelsang (в пер. з німецької — «пташина пісня») на лівому березі Вісли і — в обмін на захист від пруссів — гарантував їм права на всі землі, відвойовані в поганів. Пройшло зовсім небагато часу, і вже не птахи, а вдови голосили в поселеннях язичників. Тевтонський орден «прославився» осо­бливо жорстокою експлуатацією закріпаченого населення, а його існування грунтувалося на політиці постійної агресії по відношенню до сусідніх країн і народів.

Рицарі захоплювали нові землі й будували на них замки. До 1283 року прусси та інші язичницькі племена були розпорошені.

Людські ресурси для поповнення адміністрації та армії постачали Орденській державі збіднілі шари німецького рицарства, які шукали в його рядах можливості для піднесення і збагачення. Орден як захисник віри і борець з язичниками спирався на підтримку всієї католицької Європи, зокрема, її вищих інститутів — Священної Римської ім­перії німецької нації і папства, які санкціонували загарбання хрестоносців, і, безперечно, рицарства майже всіх європейських країн. Підтримана папством агресія проти прибалтійських язичницьких народів була прирівняна до хрестових походів. В 1309 році столиця Тевтонського ордену переноситься з Венеції до Пруссії, а саме — до Марієнбурга, міста святої Діви Марії (по-польськи — Мальборк), який на той час був уже потужною фортецею.

За підтримки цих сил Орден, який завершив у 80-і роки XIII ст. підкорення пруссів і перетворився на сильну військову державу, став все частіше звертати вістря своєї експансії проти сусідніх країн і народів. Плацдармом для агресії стали замки, поставлені хрестоносцями в гирлі Німану і в затоці, куди ця річка впадала. Спочатку мова йшла про ослаблення Литви безперервними спустошливими походами (метод зовнішньої політики Ордену). Однак плани Ордену поширювалися не тільки на землі «язичників» — литовців, а й на землі «схизматиків» (православних) — білоруських та українських, що опинилися з кінця XIII — початку XIV ст. під владою великих князів литовських. Жалуваною грамотою, виданою Ордену в грудні 1337 року, імператор Людовік Баварський віддавав Тевтонським рицарям не тільки «Литву», а й «Русь».

Ще перш, ніж ці плани стали втілюватися в життя, хрестоносці напали на католицьку Польщу. Захопивши Гданське Помор’я, вони відрізали Польську державу від Балтики, і на заході їх володіння зімкнулися з Бранденбургом, через землі якого до них приходили все нові загони німецького рицарства.

Переселенців на спустошених війною прусських рівнинах можна порівняти з ковбоями та піонерами, які освоюють відвойовані в індіанців землі Дикого Заходу. Для того щоб вони могли швидко встати на ноги, податки з них стягувалися мінімальні. Основним обов’язком була військова повинність у воєнний час.

З 1350 року масове переселення німців у Пруссію припинилося, але Тевтонська держава продовжувала активно розвиватися. Поляки і інші національності, що опинилися під владою Тевтонського ордену, ставилися в менш вигідні умови, ніж німецькі переселенці. Парадокс у тому, що навіть у цих умовах слов’янські народності підтримували Орден, а не своїх жадібних князів, здиравших колись з них сім шкур. Патріотизм завжди грунтується не тільки на гаслах, а й на економічній вигоді.

Мабуть, цим можна пояснити той факт, що серед орденських прапорів, захоплених в Грюнвальдській битві, німецькі становлять меншість. Всі інші — біло-червоні, польські.

У другій половині XIV ст. об’єк­том великих походів Тевтонського ордену неодноразово ставали вже не тільки прикордонні литовські та білоруські області, але й головні центри Литовської держави — Вільно і Трокі. Основні зусилля хрестоносці направляли тоді на підпорядкування Жемайтії. Захоплення цієї литовської землі дозволило би їм не тільки повністю відрізати Литву від моря, але і зімкнути в єдине ціле володіння Тевтонського ордену з володіннями іншої держави хрестоносців в Прибалтиці — Лівонського ордену, яка визнавала верховну владу великого магістра, проте зберігала певну автономію та, підкоривши латишів і естів, погрожувала Литві та землям Північно-Західної Русі. Використовуючи внутрішні конфлікти у Великому князівстві Литовському, які владою тевтонів всіляко розпалювалися, на початку 80-х років XIV ст. Орден зробив серйозні кроки, щоб зміцнитися в Жемайтії. Небезпека для історичної долі поляків, литовців, східнослов’янських народів різко зросла.

На середньовічних картах немає чіткої межі між орденськими землями і сусідніми державами — Польщею і ВКЛ. Тевтонські і польські замки розташовані впереміш. Можливо, це наслідок багаторазових переміщень кордону, а, може бути, і невизначеності політичної орієнтації самих власників замків. Тевтонський орден далеко не завжди захоплював нові землі силою. Жителі міст, які переходили під владу тевтонів, отримували магдебурзьке право і податкові пільги. На початку XV століття населення Тевтонського ордену складало близько 500 — 600 тисяч чоловік [6].

Велике поширення отримали численні підроблені грамоти, які свідчили про нібито законні домагання тевтонів на володіння землями і польськими містами. Якщо б городянам був би не вигідний перехід під владу ордену, ніякі папірці і пергаменти не утримали б їх від наполегливого збройного опору тевтонам. Однак, ясність і реальність тевтонських законів, магдебурзьке право та пільги залучали людей. Разом з тим, польські королі робили походи на неслухняні міста. Після зворотного переходу під владу поляків наставали розправи з прибічниками влади тевтонів. Тому городяни лавірували між двох вогнів, присягаючи то одним, то іншим. Після Грюнвальдськой битви майже всі міста здалися польсько-литовським союзникам без бою. Але так само вони потім повернулися під владу тевтонів.

Багато в чому успіх Ордену в завоюванні і освоєнні Пруссії (а потім і польських територій) є наслідком не тільки сильних сторін тевтонської політики, але і нездатністю королів, що правили в Польщі до Ягайла І і Казимира, вирішувати своїми силами внутрішні економічні та політичні проблеми.

За цих драматичних обставин був зроблений перший важливий крок до об’єднання сил супротивників Ордену. У 1385 р. польським королем був обраний великий князь литовський Ягайло, який прийняв християнство разом зі своїми литовським підданими. Вступаючи на польський трон, він взяв на себе зобов’язання повернути Польському королівству землі, захоплені хрестоносцями. Однак, однією з причин неузгодженості дій були зіткнення між польськими та литовськими феодалами з питання про форми майбутнього об’єднання. Загостренню цих сутичок всіляко сприяв Орден. Лише у середині 90-х років XIV ст., коли фактичним правителем Великого князівства Литовського під верховною владою Ягайла став його двоюрідний брат Вітовт, суперечку було залагоджено.

Існували й інші причини затримки. У правлячих колах Польщі та Великого князівства Литовського стикалися різні зовнішньополітичні концепції. Польських феодалів і литовське боярство приваблювали плани розширення своїх кордонів на Схід за рахунок руських земель. Звідси — дилема, характерна для передгрюнвальдської політики обох держав: або політика експансії на Сході, що передбачало угоду з Орденом і поступки його вимогам; або рішуча боротьба з Орденом, що означало мир і політичне зближення з руськими князівствами. Коливаннями скористався Орден, і на перших порах не без успіху. Однією з віх на цьому шляху став польський договір з Орденом, підписаний у травні 1404 в Раценже. Ордену віддавалася Жемайтія, визнавалося «право» лівонських лицарів на Псков, натомість Орден охоче обіцяв свою підтримку Ягайлу та Вітовту у завоюванні руських земель і таку допомогу дійсно надав.

Які ж були результати угод? На Сході, зіткнувшись з об’єднаними силами руських князівств, у війні, що тривала більше трьох років, Вітовт та Ягайло не добилися значних успіхів. Подібна політика викликала лише політичну кризу в їх власних володіннях: 1408 р. від’їхав до Москви рідний брат Ягайла Свидригайло разом з низкою руських князів, а з ним «бояри чернігівські і дебрянські, і любутські, і рославські». А тим часом Орден зміцнював позиції в Жемайтії, встановлюючи там свою адміністрацію і закладаючи нові замки.

У цих умовах боротьба поглядів у польсько-литовських правлячих колах привела до перемоги політичного реалізму. Восени 1408 року в Жемайтії повним ходом йшла підготовка до повстання проти Тевтонського ордену. Тевтонський намісник і комтури сусідніх земель з тривогою повідомляли в Мальборк, що Жемайтію «вздовж і впоперек проходять литвини, русини і татари, часто одягнені купцями, і підбивають населення до повстання».

Крім підготовки своєї армії і жемайтійскіх повстанців, Вітовт надсилав гроші Ягайлу для закупівлі озброєнь для польської армії та оплати найманців. За іронією долі, швейцарські загони найманців билися потім і на боці тевтонів, і на боці союзників. Сіль в ті часи була виключно дорогим, стратегічним товаром. Підготовка до війни вимагала величезних витрат, і за наказом Ягайла в соляних шахтах Величка, розташованих неподалік від Кракова, здобувачі перейшли з відер на двотонні соляні бруски.

У грудні 1408 року в Новогрудку відбулася таємна зустріч Вітовта і Ягайла. Було складено план війни з орденом, який передбачав приховування союзу ВКЛ з Польщею як можна більш тривалий час. Це була не просто технічна консультація, а складний політичний компроміс. Сторони домовилися про те, що будуть імітувати підготовку до війни один з одним. З русинами було укладено мир, а навесні 1409 року почалося повстання у Жемайтії за прямої підтримки з Вільно. На переговорах з польськими послами магістр Тевтонського ордену Ульріх фон Юнгінген добивався відповіді на питання, чи буде Польща підтримувати жемайтійских повстанців і Литву? У запалі суперечки архієпископ з Гнєзно Михайло Куровські сказав, що якщо орден нападе на Литву, Польща вступить до Пруссії. Магістр подякував архієпископу за прямоту і сказав, що удар, приготований проти Литви, тепер буде спрямований на Польщу. Почалася Велика війна 1409—1411 рр.

У щойно розпочатій війні Польща і Литва разом рушили свої війська проти Ордену. Жемайтію Орден, захоплений зненацька, втримати не зміг. Але і союзники ще не були готові до великої війни. Восени військові дії були перервані перемир’ям, термін якого закінчувався в червні 1410 року.

Йшла інтенсивна ідеологічна підготовка до війни. Тевтони традиційно користувалися підтримкою при європейських дворах, тому обмежувалися заявами про святість своєї боротьби з язичниками. У свою чергу, Ягайло відповідав, що тевтони ще не закінчили хрещення племен пруссів на території ордену, а вже беруться за Польщу і Литву. Європу заполонили письмові скарги жемайтів на беззаконня, що творяться тевтонами. Так як жемайтійскі князі були неписьменними, можна припустити, що ці листи з’являлися, швидше за все, у канцеляріях Польщі та ВКЛ. Щедрі фінансові винагороди переконували західних послів в достовірності цих послань. Західноєвропейські держави зайняли стосовно конфлікту вичікувальну позицію, що, власне, і було потрібно Вітовту і Ягайлу. Сподівючись на традиційну підтримку Західної Європи, тевтони програли інформаційну війну ще до початку бойових дій.

Хрестоносці розраховували на сприяння Сигіз­мунда Люксембурзького. Але той, зайнятий боротьбою з османами і Венецією, не міг негайно розпочати військові дії. Тому набагато більше тевтони сподівалися на допомогу лівонських рицарів. Великий магістр зажадав від ландмейстера Лівонського ордену, щоб той після закінчення перемир’я оголосив Вітовту війну і нападом на Литву відвернув на себе литовські сили. Відповідь же виявився несподіваною. Ландмейстер в травні сповіщав, що готовий оголосити війну, але згідно з ранніми угодами може розпочати військові дії лише через три місяці після розриву відносин. Так як термін перемир’я між Тевтонським орденом і його супротивниками закінчувався в червні, така відповідь фактично означала відмову. Великий магістр, що отримав відповідь за дев’ять днів до початку бойових дій, розлютувався і зажадав від Лівонського ордену повернути позичені гроші і гармати.

Угорський король отримав від тевтонів величезну суму грошей — 300 тисяч дукатів за участь у війні на боці Ордену. Тим не менше, Угорщина не поспішала вступити в бій, але розраховувала на розділ захоплених територій.

Якщо нашим сучасникам союз литвинів і поляків проти тевтонів здається природним, то тоді таке рішення було прийнято, можливо, тільки для досягнення конкретних політичних цілей. Батько Вітовта — Кейстут воював і з Орденом, і з поляками, а пізніше був убитий за наказом Ягайла в Кревському замку. Можливо, на рішення Вітовта про союз з Ягайлом — вбивцею батька вплинула жадоба помсти за його синів, отруєних в Ордені Конрадом Валленродом. Хоча головним супротивником тевтонів були поляки, можливо, саме через кровну ворожнечу Вітовта з кланом Валленрод в Грюнвальдській битві сутичка між хоругвами ВКЛ і рицарями маршала Фрідріха Валленрода проходила з особливою жорстокістю.

Історики критично оцінюють оборонну стратегію війни, обрану Ульрі­хом фон Юнгінгеном. Можливо, рішення дати бій на орденській території було продиктовано прагненням спонукати західноєвропейські країни надати підтримку тевтонам, виставивши поляків і литвинів в ролі агресора.

На місці майбутньої битви орденські війська явилися раніше союзників і цей час вони не втрачали даремно. Обрана Ульріхом фон Юнгінгеном позиція на гребені пагорбів між селами Танненберг і Людвігсдорф мала ряд переваг: за рахунок сіл штучно довшала лінія фронту. Щоб оточити тевтонів з флангів, литвинам і полякам довелося б під градом стріл і гарматних ядер ламати ноги своїм коням серед сільських городів і зборів. Союзники ж були поставлені в таке становище, що не могли дозволити собі розкіш побудуватися тільки на ширину тевтонської армії, оскільки при обході будь-якого села з флангу орденська кіннота виявлялася б у них в тилу. Перед тевтонськими шеренгами таємно були викопані так звані «вовчі ями», на дні яких були вбиті заточені кілки, а зверху все було накрите жердинами і замасковане дерном. Розташувавши свої війська на гребені пагорбів, магістр змушував союзників атакувати, піднімаючись на гору. При фланговому оточенні першої лінії тевтонів союзники самі опинилися б між передовими полками Ордену та резервними, розташованими в селі Грюнвальд.

Орден зібрав всі свої сили і широко розкрив казну для вербування найманців. Лише в одній з рахункових книг Ордену записані виплати грошей для 5750 осіб, найнятих на орденську службу перед битвою при Грюнвальді. Але, крім найманців, завдяки закликам Ордену до Пруссії прибули великі загони рицарів, які спорядились за свій рахунок і з’явилися сюди в пошуках здобичі. У складі армії хрестоносців були загони рицарів не тільки з Мейссену, Вестфалії і рейнських земель, і навіть з Швейцарії.

Підрозділи середньовічних армій мали свої прапори — хоругви. Чисельність хоругви коливалася в значних межах: від 150—200 до 3000 осіб.

У бою при Грюнвальді у хрестоносців було 51 «хурогв». Їх війська складали воїни понад 20 народностей, але переважали німці. Лави Ордену налічували до 11 тисяч чоловік, з них — близько 4 тисяч рицарів, до 3 тисяч зброєносців і близько 4 тисяч арбалетників. В їхньому війську були бомбардьє, що стріляли кам’яними і свинцевими ядрами.

Найбільше достовірними видаються дані, які навів британський військовий історик Стефан Тернбул: 27 тисяч з боку Тевтонського ордену і 39 тисяч з боку польсько-литовсько-руських військ.

Польща та Велике князівство Литовське також зібрали до місця битви свої основні сили. З переліку загонів (хоругов) у складі війська союзників видно, що і Ягайло і Вітовт привели із собою війська не тільки з розташованих порівняно близько від володінь Ордену польських, білоруських та литовських, а також російських (Смоленщина) теренів, але і з українських земель: у польському війську були хоругви Галицької землі, Холмщини, Поділля, в литовському — Київська, Кременецька, Стародубська. Чехія була єдиною країною католицької Європи, що надала допомогу противникам Ордену. Вступаючи в ряди польського війська, чехи і сілезці діяли всупереч бажанню чеського короля Вацлава IV. Крім поляків, русинів та литовців, до складу союзного війська входили жмудь, вірмени, волохи і найманці з чехів, моравів, угорців і татар — всього до 10 народностей. Загоном чехів командував Ян Жижка. Крім того, з надією на допомогу Вітовта у поверненні володіння батька — Золотої Орди, зі своїми татарами прийшов син Тохтамиша, хан Джелал-ед-Дін. Мова йде про невеликий загін кінних татар. Союзники також отримали допомогу від молдавського господаря, але це був невеликий загін, який налічував 800 чоловік. Істотно й інше: якщо Орден зміг зібрати всі свої сили під Грюнвальдом, не побоюючись нападу з іншого боку, то союзники не могли собі цього дозволити. Частина польських військ залишилася на південному кордоні для захисту від нападу союзника хрестоносців Сигізмунда Люксембурзького. Чимала частина військ Великого князівства Литовського продовжувала охороняти кордони з Лівонським орденом і Золотою Ордою.

Таким чином, хоч союзники і мали у своєму розпорядженні, судячи з усього, кількісну перевагу, вона не могла бути визначальною і в битві на відкритому полі компенсувалася перевагами важкоозброєнної рицарської кінноти, тоді як війська з українських земель Поль­щі та Великого князівства Литовського мали у своєму розпорядженні більш легке озброєння. Переваги ж тевтонців полягали в дисципліні, бойовій підготовці та в постачанні. Безсумнівно одне: у битві з обох сторін брали участь десятки тисяч людей.

Різним був моральний дух сторін. Прибулі з військом Ордену найманці і «гості» прагнули до захоплення здобичі, а прусські міста і рицарі були обтяжені деспотичною владою Ордену і не відчували гарячого бажання боротися за його інтереси. В іншому ж таборі поляків, литовців, білорусів, українців і воїнів російської Смоленщини об’єднувало бажання дати відсіч агресору, який давно й жорстоко розоряв їхні землі.

Безпосереднє командування військами ВКЛ було доручено Мстиславському воєводі Семену-Лінгвену Ольгердовичу. Безпосереднє командування польськими хоругвами було доручено краківському воєводі Зиндраму. Лівим флангом тевтонської армії командував великий маршал Фрідріх фон Валленрод, правим — великий комтур фон Ліхтенштейн.

У сучасних творах живопису і кінематографа мало не всіх тевтонів часто зображують одягненими в білі плащі з чорним хрестом. Така картина далека від істини. Носити такий плащ мали право лише високопоставлені сановники і посвячені брати-рицарі. Таких в Тевтонському ордені, за оцінками польських істориків, було близько 570 осіб, а на думку німецьких — близько 700. Багато хто з них командував гарнізонами замків на землях Ордену, і в Грюнвальдській битві взяло участь лише близько 250 власників білих плащів з чорним хрестом.

Слід зазначити, що в часи середньовіччя рицарі гинули набагато рідше, ніж їх зброєносці і пажі. У рицаря, як правило, була не тільки се­рйозна військова підготовка, але й прекрасний бойовий кінь, дорога зброя і обладунки. Впавшого або пораненого рицаря захищали і рятували його зброєносці.

Сам Ягайло, на відміну від великого магістра, безпосередньої участі в битві не брав і керував подіями з пагорба.

Вранці 15 липня війська хрестоносців, вишикувавшись в бойовий порядок. Війська союзників (на правому крилі стояло військо Польського королівства, на лівому — Великого князівства Литовського) не квапилися починати битву, не висуваючись поки вперед з оточуючих долину лісів. Противники вишикувалися і стояли один проти одного, поки сонце не сягнуло зеніту. Тевтони не хотіли залишати підготовлену позицію, а союзники, основну частину армії яких становила кіннота, чекали, поки висохне земля після нічного дощу [3; 64].

Поле бою знаходилося на південь від села Танненберг. Це була досить рівна місцевість, яка мала кілька рядів невисоких пагорбів, що перетинаються незначними ярами.

Нарешті, з боку орденських військ з’явилися парламентарі під двома прапорами: біло-жовто-чорним Тевтонським і біло-жовтим папським. Демонстрація католицьких символів була покликана чинити додатковий моральний тиск на поляків. Парламентарі принесли два оголених меча Вітовту і Ягайлу. Це був рицарський виклик на смертельний бій.

Магістр Пруссії Ульріх повідомив, що готовий відступити від рівного поля, зайнятого його військом. І хрестоносці дійсно відійшли назад. За правилами війни, прийнятими у той час, це був виклик, що межує з образою. Пізніше стане зрозуміло, що рицарі Ордену лише повернулися від замаскованих ям до основних сил і приготувалися по команді розступитися і дати гарматам можливість для стрільби.

 Вітовта першими пустити в бій татар і першу лінію литовсько-руських сил, які атакували праве крило орденських військ. Це рішення Вітовта визначило хід всієї битви.

Побачивши стрімкі лави татар, тевтонські артилеристи не хотіли вірити в те, що це і є початок битви. Вони чекали появи у своїх прицілах рицарів Великого Князівства Литовського до самого останнього моменту. Витрачати дорогі заряди на легко озброєну кавалерію вони не збиралися. Татари перетнули лінію вогню і вже долали останній яр перед позиціями тевтонів, коли пролунала запізніла команда «Вогонь!». Ядра просвистіли в повітрі, завдавши татарам лише незначних втрат. Їх перша лінія провалилася в ями. Постраждали, в основному, коні. Поки артилеристи гарячково перезаряджали гармати, легко озброєні татари швидко вибралися з ям. Деякі гармаші встигли зробити другий постріл, але були порубані татарами. Почалася січа з другої лінією тевтонів.

Однак лад хрестоносців не здригнувся, стріли відскакували від рицарських обладунків. У свою чергу, магістр наказав Валленроду перейти в контратаку. Татари, не витримавши стрімкого удару, кинулися бігти. Потім в бій включилися друга і третя лінії литовсько-руського війська, які прийшли на допомогу відступаючим татарам. Проте їх основні сили також були зім’яті і відкинуті хрестоносцями.

Тим часом поляки не виявляли активності на своєму фланзі і продовжували стояти на місці.

Приблизно по годині битви татари та литвини почали удаваний відступ. «Хроніка Литовська і Жамойцька» свідчить про цей тактичний прийом: «Навели немцев на свои гарматы, навевши раскочилися, а тут зараз з гармат дано агню, где зараз немцов килка тысячий полегло». Фактично, Вітовту вдалося зробити те, що тевтони планували зробити з союзниками — заманити противника в артилерійську засідку.

Середньовічна артилерія мала відносно невелику дальність стрільби і довго заряджалась, тому перед батареями зводилися перешкоди, що уповільнювали просування противника. Можливо, такою перешкодою могли бути обозні вози, збудовані замкненим табором. Зокрема, таку тактику широко використовували проти рицарської кінноти учасники Грюнвальдської битви Ян Жижка і Жигимонт Корибутович під час Гуситських воєн.

Втім, повернімося на поле, де кипіла битва. Рицар боровся проти рицарів противника, а пажі і зброєносці перешкоджали його оточенню, тримали запасних коней, рятували рицаря, який впав. Арбалетники стріляли в коней і зброєносців противника.

Під час переслідування татар тевтонські арбалетники не могли стріляти, тому що для того, щоб зарядити арбалет, потрібно одну ногу вставити в стремено зброї, однією рукою тримати приклад, а другою приводити в дію натягувач. Зрозуміло, сидячи верхи на коні, виконати таку акробатичну вправу досить складно. Татари перезаряджали луки набагато швидше. Тевтонським рицарям татарські стріли не завдавали шкоди, але їхні пажі і зброєносці під час переслідування були знищені. Татарам вдалося використати всі переваги свого кінного строю, а тевтони були змушені діяти за сценарієм, нав’язаним супротивником.

Зійшлися в бою тевтони і рицарі князівства Литовського. Гуркіт тисяч мечів і списів було чути за кілька кілометрів від поля бою. У першій шерензі рицарського строю ставали найбільш високооплачувані професіонали — володарі дворучних мечів. Тевтонів втягували все далі й далі на поле бою. Їх рицарський стрій розсипався. «Залізний кулак» перетворювався на «розчепірені пальці». Татари накидали аркани на рицаря або на шию коня, а інший кінець був прив’язаний до свого коня. Зірваний рицар ставав легкою здобиччю мечів, а то й кинджалів зброєносців-литвинів. Серед сучасних істориків існує хибна думка, що всі рицарські обладунки були настільки важкі, що рицар, який впав з коня, самостійно встати вже не міг. Таке твердження справедливе для обладунків XVI століття, коли в результаті розвитку вогнепальної зброї їх товщина стала такою, що рицар не міг без спеціальних механізмів піднятися на коня. Обладунки початку XV століття були відносно легкими, і рицар, що впав, міг сам звестися на ноги, але для цього необхідно було спочатку прийти до тями після удару об землю, витягнути ногу з-під коня, виплутатися з стремен. Весь цей час його повинні були захищати і допомагати звестися на ноги пажі і зброєносці. Тевтонські зброєносці були знищені під час погоні за татарами, і тепер кожна помилка тевтонським рицарям коштувала життя. Особливо відзначилися під час цього епізоду бою віленські і трокські хоругви Вітовта.

Литвини билися з добірними частинами маршала Валленрода, а над польськими позиціями все ще стояла тиша. Ягайло керував посвятою в рицар... Можливо, поляків гнітило те, що їм треба було битися проти тевтонів, що отримали благословення папи римського і розгорнули над своїм ладом його прапор? Юнгінген дав наказ своєму правому флангу атакувати «в лоб» війська Ягайла. Поляки билися по-простому, стінка на стінку, без витончених татарських хитрощів. Їх головним завданням було не дати себе збити з місця. Така тактика, можливо, мала б успіх, якби не одна обставина.

Ульріх фон Юнгінген дочекався, поки поляки міцно загрузнуть у битві, і, сподіваючись на досвід маршала Валленрода, хоругви якого сховалися за горбами від переслідуючих литвинів, ввів в бій свій резерв. Маневр розгорнутого строю тевтонського резерву показав їх чудовий кавалерійський вишкіл. Обігнувши пагорби через місце початкової побудови військ Вітовта, вони розвернули «ліве плече вперед» і, ніби двері, зачинили армію Ягайла ззаду. Тевтонів, які наблизилися з тилу, воїни Ягайла спочатку прийняли за литвинів і не вия­вили занепокоєння. Тевтонська рицарська кіннота на всьому скаку врізалася в стрій поляків. У свою чергу, Ягайло зі свого лівого флангу відправив загін для того, щоб через ліс навколо села Людвігсдорф вийти в тил Ордену.

На правому фланзі поляків залишалися воїни Вітовта: смоленські, оршанські і мстиславські хоругви. Багатогодинна битва у важких обладунках з використанням холодної зброї вимагала величезних фізичних зусиль. Тому втомлені хоругви в перервах між атаками замінялися свіжими. Оточених оршанців, смолян і мстиславців були цілковито винищено.

Страшні лещата почали стискатися. Тевтонський рицар Леопольд фон Кекрітц прорвався до короля Ягайла та намагався його вбити. Ягайло поранив Кекрітца, а королівський секретар Збігнєв Олешніцький добив його. Командир чеського загону Ян Жижка був поранений тевтонами в голову. Серед чехів почалася паніка.

Тим часом бій на правому крилі розгорявся з усе більшою силою. Тут з хрестоносцями билися війська Польського королівства. Головним об’єк­том атаки хрестоносців стала велика хоругва Краківської землі, над якою піднімався прапор з головною емблемою держави — білим орлом. Хрестоносці, мабуть, вважали, що під цим прапором б’ється сам польський король і його захоплення вирішить результат бою. Убитий польський прапороносець випустив великий королівський штандарт з білим орлом. Настав критичний момент битви.

Розбити польську армію перешкодили хоругви Вітовта, які розгромили крило воїнів Валленрода і потім вдарили в тил Тевтонському резерву. Великі втрати війська Вітовта можна пояснити тим, що литвини за один день фактично брали участь у двох битвах — на своєму і на польському фланзі. Але без цього перемогти було неможливо. Розгромивши поляків, тевтони, природно, обрушилися б на армію Вітовта.

Поле битви стало схожим на багатошаровий пиріг. В тилу поляків був резерв тевтонів, а в тилу останніх — литвини. Тевтони вже дбали не про напад, а про те, як самим вирватися з двох величезних котлів. Почали здаватися тевтонські рицарі Хелмінської землі. Здали свою хоругву і 40 найманців, що залишилися в живих. Відчуваючи швидку загибель, тевтонські рицарі билися, «як звірі». Хоругви тевтонського резерву, оточені Вітовтом, не бажали здаватися його православним воїнам і поганам. Вони билися до останнього і були знищені повністю. Загинули: великий комтур, великий маршал, великий скарбник, великий шатний; комтури: хелмінський, бжегловський, покживніцький, грудяцький, гневський, нешавський, остродський, попівський, радзінський та інші знатні тевтони. Великому магістру запропонували втекти з поля бою, на що він відповів: «Не дай боже мені покинути це поле, де лежить стільки знатних рицарів...». У польській історіографії пишеться, що магістра вбив невідомий простолюдин.

Залишки тевтонського війська забарикадувалися в обозі, розташованому на околиці села Грюнвальд. На приступ обозу була відправлена польська піхота. Вона складалася з кріпаків-холопів, які не володіли майновою самостійністю, а значить, і не мали права брати викуп за полонених рицарів, тому просто повбивали рицарів. У захопленому тевтонському обозі було знайдено велику кількість заготовлених кайданів і мотузяних петель. Для переможного бенкету було приготовано багато бочок з вином. Ягайло наказав розбити бочки. Всю ніч тривала погоня, нищилися останні розрізнені загони тевтонів. Розгром ордена був повним...

Максим Главацький,
Олександр Онищук
Інститут історичної освіти НПУ ім. М.П.Драгоманова

Матеріал надано шеф-редактором журналу «Історія в школі» Ю.Войцеховським