ПЕРЕГІН

(Продовження. Початок у №№28, 29-30, 31 ц.р.)

Сидіти вдома я вже не міг, і ми пішли по неньку, а баба Радіо подалася по хатах, і тепер розголосить новину до найменших подробиць: що невістка й син до Марії Попруги приїхали. Та яка на вигляд невістка. Та в що зодягнена. Та що не самі приїхали, а з онучам чотирьохмісячним. Про все баба Радіо не забуде згадати, тішачись, що вона найпершою і так достеменно розносить цю важливу для села новину. Трохи навіть прибреше. На те вона й баба Радіо.

В хаті покійного діда Трифана пахло ладаном і воском від свічок. Тихо й сумно. Бабусі про щось ледь чутно перешіптувалися між собою. Біля образів зажурено горіла лампадка. Там і читала пожовклий вилинялий, заляпаний розтопленим свічковим воском Псалтир моя мама.

Ми мовчки стояли з Ларисою, боячись порушувати гнітючу похмурість дому. Але ось нас побачила одна з бабусь і, ніби по якійсь нечутній команді, усі бабусі повернули до нас голови. А мама все читає й читає зосереджено, не відриваючи голови від читання. Потім і вона ненароком глянула в наш бік: «Діти?!.» Дочитала речення, вибачилась, мовляв, бачите, люди добрі, до мене приїхали. Буду йти. Увечері дочитаю...

Мама вийшла з духітливої хати надвір. Вона була у білій спідниці з чорними крапочками. Обличчя засмагле, без жодної зморщечки, і волосся чорне-чорне, як волога весняна рілля. Одразу взяла Олесика на руки (той міцно продовжував спати): «Моє ти золотце...» — припала поцілунками. Тепер вона вже бабуся...Нарешті звернулася до нас:

- Давно приїхали?

- Ні, мамо. — відповіла Лариса. Вона одразу наважилася вимовити оте «мамо», вважай, до зовсім ще чужої жінки, як настійливо напучували вдома її батьки.

- І хто ж вам сказав, де я?

- Якась бабуся, мамо. З ціпком. Худенька... — відповіла Лариса і взяла матір під ручку, і мама пішла отак по селу, як рідко коли ходила. Навіть в часи її молодості парубки дівчат під ручку соромилися водити. А коли б хтось і ходив під ручку, то ще й на глум підняли. Мовляв, коли не бачили ледацюг, подивіться — он вони...

- А чого ж це ви без сватів?

- Вони свого хворого батька поїхали провідати.

- Ну то таке, що треба... — сказала мама сум’ятливо і думкою впіймала себе на тому, що сватів вона таки не кликала, а спитала ото, аби тільки спитати.          

Мовчала мама чомусь аж до хати йдучи, хоча крадькома, якось боязко і з невідомим для мене розчаруванням вивчала Ларису. Невістка їй не сподобалася. Я це відчув інтуїтивно. Добре, що хоч цього не вловлювала поки що Лариса. А може, й уловлювала, та зачаєно погамовувала свою внутрішню образу.

Коли увійшли в хату, Лариса ніяк не могла надивуватися обстановкою. Стіни геть чисто у фотографіях (у місті сімейні альбоми заводять, а тут фото усієї сім’ї, рідні й знайомих на видноті в рамках, рушниками обрамлені висять). Коли ще живий був Петро Андріянович, художник наш яблунівський, то намалював портрети дідуся Петра й бабусі Василини. Дідусь із шаблею дарчою, що сам Будьонний йому вручав перед ескадроном кінним. Тепер шабля в колгоспному музеї. Вуса розкішні, донизу позакручувані. Очі вогнем горять. Я дідуся маминого, звичайно, не пам’ятаю: він у війну десь під Харковом, у Валуйках, голову склав... Бабуся зовсім іншою була. Задумлива, худесенька. Мудрі вуста занімілі. Звичайна собі жінка, без особливої вроди, але таких, як бабуся, більше природа створює для роботи, для клопотів. Щоб народжувати дітей, підтримувати од віку до віку сімейне вогнище. Хтозна, чим вона приворожила дівкою дідуся Петра. Але ж приворожила... Дідусь Петро по молодості літ, казали, й у гречку скакав із молодицями, та переказився. З бабусею вони нажили п’ятеро дітей — усі дочки. Одна, правда, в голодовку померла, а всі інші живі-здорові. В кутку, на сході сонця, стояли образи: Ісус Христос і Микола Угодник. В селі нашому з давніх давен церква була. Німці в ній конюшню зорганізували, і майже весь іконостас потрощили, а ці ось ікони врятовані.

З хатини вийшла мама (вона там готувала на електроплитці їжу). Накрила турботливо стіл в честь нашого приїзду. Лариса напрошувалася допомагати, але мама сказала, що все зробить сама. Сама так сама. Лариса, слава Богові, почувалася й поводилася на диво спокійно, я б сказав — контрольовано. А отже, мені не доводиться перед мамою раки пекти. Мабуть, сільська обстановка на Ларису позитивно, зцілююче діє.

Дякуючи всюдисущій бабі Радіо, яка, накульгуючи, зі своїм ціпком обходила ледь не всеньке село з новиною про наш приїзд — тепер в хату сходилися люди. «Ой, Маріє, звиняй, у тебе гості якраз: сита в тебе немає, бо я своє, дуря, поклала десь і не знайду...» — це Федотівна придибала, на ціпок, що дістався їй у спадок від покійного чоловіка Прокопа. Вона вже п’яте літо вдовствувує .Федотівну одразу запросили до столу. Налили позаторішньої міцної наливки. «Вип’ємо по череп’яній, щоб не були п’яні...» — прицмокуючи сухими губами спорожняла чарку Федотівна і потім завела балачку, що тепер її не зупиниш. Та які в неї діти гарні, та на яких посадах-роботі і в якій пошані. Той військовим у чині майора, та в інституті — лаборантшою. Альоша в «урситеті», себто в університеті — Федотівна це слово ніяк не могла правильно вимовити. І, хоч Альоша був там звичайним слюсарем, але ж не де-інде, а в «урситеті». А найстарший, Гриша, у столовій кухарем. «Як у Бога за дверима живе. Повний такий та ловкий...» Любить Федотівна розповідати про чад своїх, полуду на очі наганяючи. А копнутися — від дітей ніякої допомоги. Хоч би хто навідався, провідав матір самотню — ні. Ніби матері й на світі живої немає...Якимось вітром принесло в хату і Катерину Іванівну. Старенька й вона вже. Обличчя геть чисто зморщечками пописане. Вона ще замолоду не дочувала чомусь. Катерина Іванівна підсіла на ослін біля Федотівни. «Тарас твій із невісткою і дитям, Марусе, приїхав», — примовляла сама до себе Катерина Іванівна, ніби повідомляючи про це вперше, і нас тут не було. Баба Радіо привела з собою ще якусь приїжджу бабу Кільківну ( я її не пам’ятаю, бо вона прожила більше двадцяти років у свого сина в Донецьку. А це «приїхала помирати на рідну, святу земельку...»). З бабою Радіо прийшла й ще відносно молода Лідка Шокалка. Вона працювала біля телят у колгоспі, і після того, як її пригостили, одразу поспішила на роботу, а ті баби, що залишилися, трапезували довгенько й охоче. Згадували й хвалили, який у дитинстві «слухняний і поштивий був Тарас», тобто я, що на мене в селі ніхто з людей і бреш не скаже. Напучували — це вже до Лариси більше зверталися — як шануватися між собою, аби в щасті й злагоді вік вікувати. «Щоб старший чоловік у сім’ї був, як у Писанії пишеться... Щоб змовчати і потерпіти вміла, де треба...», бо я, мовляв, хлопець нівроку, то ще якась і відіб’є.

Як мені здавалося, Лариса цих напучень-настанов не сприймала, та все ж мене тішило хоча б те, що вона в суперечку не встрягала, як здебільшого вдома буває, що пальця в рот не клади, коли щось не по її.

У ліжкові, обгороджений із усіх боків подушками, запхинькав Олесик, і всі ми тепер мовби згадали й про його присутність. Бабусі, покректуючи й хрестячись, повставали зі своїх насиджених місць. Турботливо підійшли до Олесика, півколом тісним обступивши: і на кого воно похоже — на батька чи на матір...

- На батька. Еге ж, на батька. Очі й ніс батькові. Чубчик теж світленький — батьків.

Олесик заспокоївся і, роззявивши беззубого ротика, зосереджено дивився на всіх своїми янгелськи чистими очима, що були схожими на блискучі гудзики.

- Ви ж дитину в хрест увели? — спитала раптом строго баба Радіо.

- Ми про це якось і не подумали... — усміхнувся я. — До того ж, тепер це не в моді.

- Я вам дам моди! — аж ціпок затремтів у руках баби Радіо. — Виходить по-вашому: хай дитина нехристем росте. Чи ти, Тарасе, партєйний, та не можна?.. Про дитину подумайте — не про себе. Не нами так заведено — не нами й виводитись буде... Обов’язково дитину перехрестіть!

Невдовзі баби порозходилися.                    

Мама поралася по господарству, і нас з Ларисою до роботи не допускала: «Спочиньте, діти, з дороги...» Ми аж ніби заскучали. Того спокою, про який мріялося, на душі не було. Щось мене тривожило... Лариса навіть сердилася: чому ти мовчиш і мовчиш, як сич надутий. Чимось треба зайнятися, розвіятися. Але чим? Знайшов над чим голову ламати! — на ставок зараз підемо.

Олесика залишили на бабусю. Хвилин через десять ми перетнули кам’янку, спускалися босоніж широкою, вдрубцьованою коров’ячими й кінськими копитами дорогою.

Луки.

Я переконаний, що в кожного в дитинстві була своя казка, яка потім ніколи не забувається. Саме вони, луки, й були моєю шовковою разючою казкою, де кожна травина-квіточка, ніби світяться мені як єдиний і зцілюючий порятунок. Пригадую, коли ще й протопків не було, а я вже разом зі старшими хлопчаками ходив дивитися, як травичка боязко, мов беззахисне звірятко з малесенької нори, прокловується-рождається. Я страшенно переживав також, щоб не прорвало греблі: вода в новоселівський ставок витече, а в нашому що — горобцеві по коліна буде? Ходи тоді на чужий ставок купатися, так ніби в прийми до когось приставати, а не свою власну хату мати. Але найдужче я любив луки раннім літом, як ще трава коровами не задрубцьована. Квіти аж наче на весь світ, куди око сягає, килимом різнокольоровим стеляться: жовті, червоні, сині. Назв усіх і не впам»ятаєш: Петрові батоги, кульбаба, дикі маки, грицики, молочаї, буркун. А пахнули як! Господи, як пахнули. На колгоспівській землі ще не понаростали як слід ні кукурудза, ні буряки, ні соняшники. І ти як пан ходиш на пастівнику-походжаєш, та гасаєш собі до упаду. Бо ж пізніше вже, коли поля зазеленіють, тільки й будеш за худобою ганятися-завертати, аби вона, дурна, в шкоду не бігала. Колись мені покійна бабуся Василина розповідала про рай, то я його інакше й не уявляв, як оці наші яблунівські луки.

Наповнений почуттям щастя, я вхопив Ларису на руки й поніс через футбольне поле, на якому колись баталії точилися хіба ж такі. Більше половини хлопців повтікали з села — тепер не так грають... Я мовби не відчував ваги Ларисиного тіла, ніс її все далі й далі до ставка, припадаючи до її чутливих великих губ поцілунками, а вона, обхопивши мене за шию своїми тендітними руками, кричала з удаваною образою: «Отямся. Нас можуть побачити»...

Зовсім недалечко, за отим рядом старих розкоцюрблених верб — ставок. Вода в ньому чиста, мов сльоза, й прохолодою обпіка. Джерельна. На ставку нікого, і ми, роздягшись до купальників, поволі занурюємо розгарячілі тіла у воду, а потім заходжуємося бризкатися, як малі діти. Я відпливаю подалі від берега, а вона женеться за мною, не може наздогнати.

Коли Лариса зовсім виснажилася й посиніла від прохолодної води, я, бережно притримуючи по-під руки, допоміг їй вийти на берег, і ми лягли на траву з сонячного боку. Нам було справді добре, й отак ми купалися, поки й не звечоріло.

Повернувшись додому, одразу вклалися спати. Рано. По-сільському. Мама постелила постіль на великому прадідівському ліжкові біля лежанки. Сама ж вийшла в хатину і лягла там, залишивши злегка розчиненими проміжні двері.

Усі поснули, а мені не спиться.

Тихцем звівся з постелі спочатку на лежанку, вдягнув спортивне трико й сорочку, нечутно скочив додолу й вийшов з хати. Зоряно надворі. Так зоряно, ніби в сьогоднішню ніч на небі вирішили висипатися усі великі й малі зірки видимого неба. А усім небом верховодив місяць — яскравий, повний, урочистий. Давно я не бачив такого неба... Вузька дорога за сараєм вела в степ, убік матвійцівської лісосмуги. Довго я ходив цією дорогою, аж поки знову не повернувся в хату. Дверна клямка ледве торгикнула. «Ти чого це, сину, не спиш? Може, тобі тісно. То на піч залазь — там теж постелено».

- Ні, мамо...

Ліг у ліжко, вп’яв очі в стелю. Не спиться. Все ж на піч переліз. Крізь маленьке віконечко лилося місячне сяйво, і на фанерчастій перегородці (колись із печі був прямий хід у хатину) маревіли, ніби крізь м’який туманець, вирізки з букваря й читанки: новорічна ялинка, ведмедики, лисички, портрети письменників, букви алфавіту з малюнками біля кожної. Певний час я дивився на ці вирізки, знаходячи немов тоді, в далекому дитинстві, вирізку, яку загадував у думці. На печі гарно, але, біда, ноги, ніби в поїздному купе, повністю не розпрямлюються. Заснув нарешті. А вночі сон приснився. Начеб я у дорозі, і у вагон мій все набиваються й набиваються безбілетні. Я взяв кілька чоловік, а решту відганяю: «Ідіть он до Бормана!» А безбілетні прилипли, як розпечена смола: «Праваднік, ай, праваднік — какой харош хлопец. Пусті твой вагон єхать»... І вже нахабно хапаються за поручні. Я розгнівано кричу, зачиняю двері на «секретку», а безбілетні тоді мене клясти заходилися: «Штоб ті й дамой не доєхал. Штоб ті...»

Я оговтався, намагаюся в купе повернутися, а воно безбілетними битком набите. Я, не довго думаючи, стоп-кран зірвав: «Вийдіть з вагона!» — кричу-надриваюся. Пручаються, не виходять безбілетні. Я тоді одного за петельки, другого: «Вийдіть з вагона, розтуди вашу...». А вони: «Віддай наші джинси, тоді вийдемо...». Я кинув їм ті джинси гнилі межи очі — і де вони саме в той момент під руками взялися... «Вийдіть з вагона, наволочі!» — стиснув до хрускоту в пальцях того кучерявого чеченця, у якого Борман дипломат реквізував...

Опам’ятався лише коло дверей сінешних. Мама за руку мене притримує, Лариса по вилицях долонею ляскає, аби якось я від сну страшного відійшов. «Ой, робота в тебе, сину, якась дурна... — примовляла злякана, поблідла мама. — Кинь її к лихоячій годині, ту роботу!..»

5.

Після ночі я почувався так, ніби мене весь час мучив пронизливий зубний біль, а потім раптом він стих, і мені стало легше. «Нерви в тебе, дитино, чогось не на місці, — сказала мені матір. — Може ти в Сокілці, коли дитину поїдете христити, заодно й до баби-шептухи сходиш. Як рукою все після неї зніме...».

Але ні в Сокілку, ні до попа, ні до шептухи ми не їздили. «На роботу треба, мамо. Нехай іншим разом...»

Того ж дня ми повернулися в Райгород, а вже наступного мені випадало їхати в рейс.

- Здорові були, хапуги! — привітався зухвало Борман із бригадою, що досі точила теревені в «бесідці». — Думаєте, хапуги, як його по тонні урвати. — Зареготав провокаційно й дурнувато. «Тонна» — це тисяча карбованців. Борман щодо суми навару явно перебільшував, і його підлуватенький регіт викликав обурення: мовляв, навіщо ото, дурню, своїм язиком плескати. Кожен хоче копійку собі урвати, адже хіба проживеш на саму лише зарплату в сто карбованців. Та й після рейсу, буває, нестача у вагоні, яка часто перевищує отой нещасний «стольник», що його з такою скупістю і знущанням видає держава. Борман про це знає не гірше, проте дурневі розуму не вставиш...

З’явився Глузманович. Він щойно був на килимі перед начальником резерву, і той пісочив його за скарги від пасажирів. Як і належить в таких випадках, «більший меншого тусає, та ще й б’є», Глузманович знімав стружку за антисанітарію у вагонах: «Нехай вже безбілетних набираєте, але хіба важко підмести бодай двічі на добу у вагоні й викинути з ящиків сміття...» Лаявся Глузманович і тому, що майже всі провідники вночі сплять і на невеликих станціях лінуються відчиняти двері. Лаявся через порушення форми одягу, що плацкартна сторона взагалі нею ігнорує тільки за Київ виїдуть. «Хіба ви провідники ? — махновці! Скільки разів товкмачити одне й те ж! — кінчик гачкуватого носа у Глузмановича аж побілів. — Не виходьте ви на посадку розхристані, ще й у домашніх тапочках...» Відтак склав список, кому й з ким на пару їхати.

Моїм напарником був Борман. Це викликало в мені внутрішній спротив, однак я цього показувати не став. З Борманом, так із Борманом, і нічого перебирати харчами.

Борман одразу з резерву кудись щез і лише опівночі під’їхав до вагона на власній «Волзі». Нетерпляче затарабанив у двері. Не встиг я їх відчинити, як він пожбурив у тамбур підряд три ящики масла, ледь не збивши мене тими ящиками з ніг: «Занеси в купе, чувачаро, негайно і накрий усе одіялами... — Хижо оглядався на всі боки. — Я поставлю тачку в автопарк і повернуся...»

(далі буде)

Олесь Воля