ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВ’Я

Православна Церква, звершуючи священну місію у світі, повинна нести  радісну звістку про спасіння в усі сфери людського буття, оновлювати й перетворювати сучасний світ снагою, владою і любов’ю Христа. Та допоки християнин за допомогою Таїнств Церкви не доторкнеться до дарів Святого Духа, не прилучиться до сакраментальних містерій церковного буття, складно говорити про істинну християнську місію й покликання християнина у світі. Багатство святості, праведності, апостольського оптимізму та пророчої відваги виконати волю Всевишнього — основа християнської місії, істинного богословського новаторства та преображення людського буття в благодатних дарах Святого Духа.

Церковне буття людини — це внутрішнє перетворення християнина, пошук повноти й сенсу власного життя у світлі Євангелія. Проте незрідка, на превеликий жаль, таке розуміння Церкви затьмарюється зовнішнім обрядовим благочестям, фанатизмом, формалізмом бабусь з багаторічним «церковним стажем» і просто відвертим лицемірством. Церква зможе перетворити світ тільки тоді, коли християнин у своїй місії буде спиратися на вчення, проповідь і силу Христа, а не керуватися геополітичними стратегіями цивілізаційних суперечностей, короткострокових національних ідей або політичних інтересів. Церква, сповіщаючи Живе Слово Христа, звершуючи церковні таїнства, крокуючи шляхом милосердя та соціального служіння, досягає справжніх глибин, коренів людської культури.

Отже, суттєвий розрив між Церквою та культурою, без сумніву, — драма нашого часу. Тому християнинові необхідно докласти неабияких зусиль для досягнення воцерковлення сучасної культури. Культура має відродитися заново завдяки зустрічі з Благою Звісткою Христа Спасителя, оновитися в Євангелії й утвердити своє відновлення, закріпившись у літургійному зібранні православних християн. Але це оновлення може відбутися лише за умови, що Блага Звістка буде сповіщена сучасним народам мовою їхньої культури та соціальної традиції. Християнин має враховувати реалії справжнього буття, поринати у проблеми й суперечності сучасності, але не ставити церковне життя в залежність від імперських ідеологій, національних інтересів або модних популярних тенденцій так званої протестантської теології «процвітання».

Іншими словами, сьогодні християнину необхідно прислухатися до Божественного Одкровення, що звучить у глибині Православної Традиції, а не покладатися на прадавні, застиглі схоластичні формули середньовіччя або сучасні гламурні одкровення модних журналів. Знайомлячися з величезним і дедалі зростаючим потоком інформації в пресі й Інтернеті, важко не помітити, що основним (якщо не єдиним) її предметом є « сучасний світ». На догоду світові, у гонитві за сучасністю відбувається переоцінка традиційної християнської доктрини у світлі нової самосвідомості сучасної людини. Вона полягає вона в тому, щоб зробити християнство цікавим і популярним ціною навіть відступу від абсолютних критеріїв православної віри. «Популяризація» християнства починається з багатотомних видань про вічний Грааль, апокрифічні «євангелія», таємничі рицарські ордени, зашифровані коди в історії, а закінчується брошурами «Євангеліє для чайників».

Справжнє православне богослов’я враховує і давню релігійну традицію, і тимчасові, минущі цінності, суперечності у сфері політики, культури, фінансів і непроминущу вічну правду Христа, що не залежить від волі олігархів — сучасних «імператорів» могутніх наддержав. Єдиним прийнятним критерієм при перегляді ціннісних орієнтирів життя християнина може бути тільки дух Євангелія і освічена богословська вірність Священному Переданню Православ’я. У церковному житті необхідна богословська динаміка взаємодії консервативної та ліберальної думки. Ці два напрямки розвитку соціальної мобільності не повинні протистояти, а співіснувати у творчій напрузі духовного і соціального буття.

Напруга протиставлення консервативної та ліберальної думки у християнстві, особливо у Православній Церкві, осмислюється куди гостріше, ніж в інших сферах людської життєдіяльності. Християнство взагалі ґрунтується на антиномії: на вторгненні Абсолютного у відносне, на перпендикулярному розрізі Вічного в тимчасовому. Церква одночасно не від світу цього і у самій гущавині історії. Християнська історія складається з непорушного одкровення — Бог став людиною, Творець прийшов у світ до Свого творіння.

Тому стосовно ставлення християнина до Христа, з огляду на вірність Богові, ми повинні бути консерваторами — непорушними хранителями істини і правди Христової, а стосовно ближнього і соціального, активного служіння у світі припустимі ліберальні прагнення — досягнення серця сучасної людини усіма можливими засобами. Завдання богослов’я — показати живий зв’язок історичного минулого і вічного незмінного в житті Церкви. На підставі такого богословського аналізу і варто судити про форми церковної місії в сучасному світі. Небезпека для Церкви наступає тоді, коли консервативні погляди або ліберальні ідеї претендують на виняткову істину.

Оцінюючи консерватизм і лібералізм з погляду їхньої близькості до «цивілізаційного вибору», можна зробити таке спостереження. Ліберальна думка в історії Православ’я на Русі виступає провідником західного новаторського впливу, а консерватизм — східної ментальності. Особливості ж українського Православ’я полягають у гармонійній цілісності єдності консерватизму і ліберальних прагнень. Наприклад, якщо порівнювати парадигми церковного життя Росії та України, то яскравими позитивними особливостями українського Православ’я є процеси творчих, новаторських богословських досліджень, церковного плюралізму, інтелектуальних науково-богословських дискусій і необмежена свобода богословської думки у рамках церковної Традиції Православ’я. Ці позитивні аспекти церковного життя України збагачують духовний досвід сучасної людини і всього вселенського Православ’я. Висота православної богословської думки України — в тому, що вона намагається зламати імперські ідеологічні шаблони сприйняття Православ’я. Свобода від «кріпосного права» у парафіяльному житті, прагнення до незалежності у всіх сферах церковного буття, атмосфера богословської дискусії та новаторство в побудові церковного буття — відмінна характеристика соціальної думки Православ’я в Україні.

Мертвий консерватизм властивий життю багатьох парафій, він наголошує на непорушності соціальних форм устрою церковного буття, наполягає на моделі ізоляціонізму та вороже ставиться до будь-яких процесів і проявів модернізації. У результаті консервативна позиція стає несприйнятливою до нових церковних потреб і завдань, втрачає свій вплив на суспільство. Згодом консервативне світосприйняття вироджується навіть у провінційну ідеологію, голос якої не чутний у житті сучасного світу. Церковна модернізація, навпаки, зберігаючи вірність канонам і святоотцівському богослов’ю Церкви, розуміючи  Священне Передання як подих Животворящого Духа, органічно в реальності церковного життя зв’язує минуле із сьогоденням.

Богословське новаторство не пристосовується «на догоду світові», воно не відгороджується від його проблем, а вирішує проблематичні суперечності богословської динаміки та соціального розвитку. Цей напрямок християнського богослов’я виступає за збереження й розвиток православного вітчизняних традицій, але при цьому готовий до спілкування і до релігійно-філософських дискусій на благо Церкви із представниками сучасної науки, політики, бізнесу та віруючими інших конфесій. Ні поверховий модернізм, ні закостенілий традиціоналізм не можуть створити умов для богословської творчості. Спираючись на багатовікову традицію Православної Церкви, богослов’я повинне поєднати спадкоємність традиції з актуальністю, відданість вічним істинам Божественного Одкровення — з пошуками адекватних форм їхнього вираження. Адже в усі історичні епохи життя Православної Церкви для церковної проповіді необхідна не тільки Блага звістка, але і здатність викласти вчення Христа животворящими словами, які викличуть трепетний відгук у серці сучасного покоління.

протоієрей Діонісій Мартишин,
м. Київ,

священик Павло Бочков,
м. Норильськ

На світлині: протоієрей Діонісій Мартишин та священик Павло Бочков.