Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ГУРТОМ ЛЕГШЕ ТІЛЬКИ БИТИСЬ?

(нотатки на маргінесі одного Відкритого листа)

Ганна Герман з лікарняного ліжка стаціонару Феофанії закликала зацікавлених до широкої дискусії стосовно справді болючих проблем розвою народовладдя в Україні. Її листи опублікував щотижневик “Дзеркало тижня”. Проте, здається, вони залишилися класичним прикладом “волання у пустелі”. Наше посполитство в особі абсолютно незалежних журналюг (чи як кому подобається — жертв режиму) повелося, мов ті пліткарки з сільського базару. Не залишили сухої нитки на тому, що пані Ганна зодягла після передчасної виписки, а на пропозицію подискутувати навіть не зреагували. Це при тому, що право на дискусію має кожен, навіть той, з ким ви не згодні. Але у нас в Україні існує, здається, єдина форма обстоювання своєї позиції — “мочить” опонента.

А між тим це може означати, що нинішній опозиції просто немає чого сказати. А наша інтелектуальна еліта за рідкісним винятком знову зашилася в кущі і звідти лише споглядає на розвиток подій. Відтак, ризикуючи втрапити до чорного списку “підлабузників до режиму”, спробуємо однак викласти деякі власні міркування з приводу ролі громадських організацій у становленні громадського суспільства в Україні. Саме про це писала пані Герман в одному зі своїх листів.

Перша реакція: “Нарешті!”. Тобто — нарешті коня пропонують запрягти попереду воза. Бо незалежна преса і зокрема громадське телебачення не є засобом створення громадського суспільства. Це лише його атрибути. Важливі, неодмінні, але лише атрибути. Суть набагато глибша.

Наступна реакція: “То добре, що…” Добре, що хоч хтось із політиків вищого ешелону влади дійшов висновку, що суцільна політизація українців шляхом заганяння їх у жорсткі рамки партій нічим не відрізняється від горезвісної сталінської колективізації. За єдиним винятком: насадження колгоспів обійшлось у мільйони людських жертв, монополізація партій призвела до однієї, але дуже суттєвої втрати: наказало довго жити, ледь відродившись, оте народовладдя, котре, згідно з Конституцією, має бути альфою і омегою нашого буття.

І нарешті: було би добре дізнатися, бодай від пані Герман, кому з українських політиків — нинішніх чи тих, що вже відійшли — належала ідея фактичного геноциду всіх громадських рухів і структур в Україні? На це не наважився навіть Горбачов. Пригадайте — у складі першого і останнього З’їзду Народних депутатів СРСР були передбачені спеціальні квоти для представників нехай не численних на ту пору, але фактично всіх громадських організацій — аж до Спілки філателістів. Українська демократична Конституція 1996-го року позбавила будь-яких прав не лише безневинних збирачів поштових марок, а й багатомільйонні структури на взірець профспілок та ветеранських об’єднань.

Коли сьогодні в Україні законодавча ініціатива і законотворча діяльність є монополією вузького у кількасот людей грона політиків, то це що завгодно, але не демократія. А потім ми дивуємося, чому ми такі бідні, не наважуючись відповісти на другу частину цього одвічного запитання: чого ми такі дурні? Спрацьовують закони політичної селекції — якщо влада не має постійного резерву свіжих амбітних сил, то вона вироджується, як будь-який біологічний вид, без притоку свіжої крові.

Ну добре, докине нам песиміст із кущів, хіба самі лише громадські рухи і організації спроможні побудувати сильну єдину, незалежну демократичну державу? Он у Сполучених Штатах усе залежить від двох ПОЛІТИЧНИХ партій. Погоджуємося, що дві партії — це краще, ніж 184 чи скільки їх там у нас. З іншого боку спроба пересадити на український ґрунт (а точніше — на пострадянський простір) саме американську двопартійну систему, даруйте за грубість, накрилася бляшаною виваркою. Чому? Та хоча б тому, що ми й досі перебуваємо у полоні радянських міфів про те, що в Америці все вирішують гроші.

Так от — спеціально для тих політиків, хто прилаштовує своїх коханих діток у американські школи. Згідно з Конституцією у США всі рівні — аж жах! Політкоректність зашкалює. Але це про людське око. А насправді? Ви можете витратити сотні тисяч доларів на навчання своєї дитини у дуже престижній школі. Але якщо це не та школа, звідки можна втрапити до трьох-чотирьох університетів, у яких готують майбутню еліту нації, то вважайте — ваші гроші пішли на вітер. Та навіть якщо трапилося диво і дитина американця у першому поколінні до такого вузу втрапить, то їй, попри татові мільйони благодійних пожертв, нічого не світить, якщо її не приймуть до такої собі “Ліги Плюща”. А що це таке? Це студентська самоврядна ГРОМАДСЬКА організація. Таке собі братерство ровесників-однодумців, студентів і, що важливо, — випускників. Але стати членом цього братерства складніше, ніж втрапити у члени Конгресу, бо і сам Конгрес, і Сенат, і Адміністрацію президента США формують, як ви вже здогадалися, члени “Ліги Плюща”. І це лише один-єдиний приклад справжньої ролі і впливу громадських, позавладних структур у житті демократичної держави.

Одне слово — тема вартує того, щоб її розвинути у нашому наступному коментарі.

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com