«Десятиліття без назви», або Куди рухається світ?

Закінчилося перше десятиліття нового тисячоліття. Поки що не маємо назви для нього. Воно було позначене кількома драматичними подіями: 11 вересня 2001 р. та вторгненням США і НАТО в Афганістан й Ірак; динамічним розвитком країн БРІК (Бразилії, Росії, Індії та Китаю), що привів до зміни світового господарства і геополітичного укладу; хвилі кольорових революцій, яка прокотилася євроазійськими просторами, але майже всюди, за винятком Сербії і Грузії, зазнала, хоча, може, й тимчасової, але дошкульної поразки; й, нарешті, великої економічної кризи, що почалася 2008 р.

Кожна з цих подій по-своєму значна і велика. Але жодна з них не надається на центральний символ десятиліття — таким, як, скажімо, для 1990-х було падіння Берлінської стіни 1989 р. Історики вже назвали останні десять років як «Ніяке десятиліття» або «Десятиліття без назви». А це на свій спосіб виказує нашу розгубленість і безсилля перед запитанням «Куди рухається цей світ?»

У таких ситуаціях є добра порада: якщо не знаєш відповіді, спробуй розширити контекст. А цей контекст є такий: ми живемо у час безпрецедентних і швидких змін. Найбільш промовисто про ці зміни свідчить демографія — єдина соціальна наука, дані якої складно (хоча багато й пробували) сфальсифікувати. Отже, демографія каже, що населення на землі постійно зростає — і що далі, то більше. Якщо взяти за початкову точку відліку 1650 рік, то відтоді загальна кількість населення на землі подвоїлося за 200 років. Наступне подвоєння сталося уже за сто років (1850 — 1950 р.), а по ньому — за 50 років (1950-2000 р.). Чергове подвоєння передбачають до 2025 р. — тобто протягом одного покоління.

(Початок на 1-й стор.)

Нас не лише стало більше — ми ще й стали жити довше. За оцінками демографів, від початків писаної історії до кінця ХVІ ст. тривалість людського життя суттєво не змінювалася і становила у середньому 25 років. За наступні сто років тривалість життя зросла до 45 років, а наприкінці ХХ ст. — до 60.

Ми ще ніколи не були такими багатими. Наші життєві стандарти не просто перевищують стандарти наших батьків і дідів — вони є вищими за рівень монарших дворів найбільших імперій минулого.

Ми живемо довше і багатше. Але ми не стали від того щасливішими. Ще 1970 р. американський професор Річард Істерлін сформулював парадокс, який відтоді називають його іменем: стаючи багатшими, ми не стаємо щасливішими. Просто бідність перестала бути абсолютною й стала відносною. Іншими словами: наше задоволення вимірюється не тим, що ми маємо — а тим що ми хочемо мати. Особливо порівняно з нашими сусідами по будинку, місту, регіону чи країні. І якщо ми цього не маємо, то відчуваємо себе нещасливими.

Що гірше: ми втрачаємо довіру до один до одного. Без довіри суспільство розпадається на дрібні атоми — а це унеможливлює суспільну солідарність й ефективну демократію. Як показують недавні дослідження, через 20 років після падіння Берлінського муру більшість людей по обидва її колишні боки готові пожертвувати свободою заради багатства.

Якщо ж дивитися на 20 років не назад, а вперед, то там, цілком правдоподібно, нас узагалі чекає кінець. Як прогнозують фахівці з оцінки світових ресурсів, невпинне зростання населення та технологій спровокує бл. 2030 р світову катастрофу через брак їжі, енергії та води.

Усі ці зміни означають не що інше, як занепад модерності. Модерність не є просто часом швидких змін — для неї характерний суспільний настрій, який свідомий цих змін і ці зміни вітає, бо дивиться на них з надією. Віднедавна зміни перестали приносити нам радість. Ми стали боятися їх, бо відчуваємо загрозу, яку вони несуть з собою. Наше суб’єктивне почуття є справді «постмодерним», бо позначене втратою віри у модерність.

В останні десятиліття з’явилося багато книжок, які намагаються сконцептуалізувати наш сучасний стан. Першою є книжка одного з найбільших сучасних істориків Тоні Джадта «Тяжко тій країні». Вона вийшла у березні 2010 р., за кілька місяців до його смерті — й уже її перше речення звучить як діагноз: «Є щось підставово неправильним у тому, куди рухається наш світ». Ця неправильність полягає передусім у зростаючій прірві між багатими і бідними. «Важливим є не те, — твердить Джадт, — наскільки багатою є країна, а наскільки нерівною вона є». Досить навести статистику з Доповіді міжнародного бюро праці: у 2007 р. виконавчі директори 15 найбільших американських компаній отримували заробітну плату у 520 разів вищу за платню середнього службовця; у 2003 ця різниця становила «всього» 360 разів.

Різниця доходів між бідними і багатими вимірюється т.зв. «індексом Джіні». Статистика показує прямий пропорційний зв’язок між цим індексом і тривалістю життя та рівнем злочинності, й обернено пропорційний — соціальній мобільності, тобто можливості піднятися вверх по соціальній драбині. З останнім пов’язують смерть «американської мрії» — віри у те, що кожен новоприбулець за достатньої працьовитості, талану і впертості може досягти вершків суспільства. Насправді так не є: як показують недавні дослідження, абсолютна більшість американців закінчують життя у тому класі, в якому народилися.

Подібні негативні наслідки спостерігаються і в політичній сфері: існує зв’язок між зростанням нерівності та занепадом суспільної довіри — тої субстанції, яка уможливлює функціонування ефективної демократії. Найнижчий рівень довіри серед молодих людей припадає на ті західні країни, які з найбільшою безоглядністю стали на шлях нерегульованого капіталізму — Велико­британії, Ірландії та США. У результаті, відзначає Джадт, розвинуті країни стають щораз більше схожими на країни відсталі: і в перших, і в других, позірно всі громадяни користають з економічного зростання — але насправді цей ріст збагачує лише привілейовану меншість.

Зростання нерівності є порівняно недавньою тенденцією. З кінця 19 ст. й аж до 1970-х років всі розвинуті суспільства прагнули вирівнювати доходи шляхом прогресивного оподаткування, державної допомоги бідним та збільшенням субсидій та соціальних виплат. Результатом стало економічне чудо 1950-1980 років. Це були тридцять років безпрецендентої соціальної мобільності. Як писав Ральф Дарендорф, «ніколи раніше так багато людей не мали так багато життєвих шансів”.

Але тут історія знову зіграла свій злий жарт. Покоління, породжене економічним дивом, це економічне диво й поховало. Привілей пізнішого народження вберіг молодих людей від досвіду депресії і воєн й, відповідно, позбавив їх страху перед ринком. Ніколи раніше культурне провалля, що відділяло «батьків і дітей», не було таким глибоким, як у 1960-х роках.

Що більше: на зламі 1980-х і 1990-х років ці «діти» стали тим поколінням, яке згідно з законами «політичної біології» перейняло на свої плечі тягар політичної влади. Чоловіки і жінки, які донедавна домінували чи досі домінують у сучасній політиці — Біл і Гіларі Клінтон, Тоні Блер, Гордон Браун, Герман ван Ромпей, Анґела Меркель — з покоління 60-х. На противагу поколінню Черчілля, де Ґолля й Аденауера, вони не сповідують жодної упорядкованої системи поглядів. Тому, пише Джадт, від них не віє ані переконанням, ані авторитетом. Він називає їх «політиками-light», а час, в якому вони правлять — «добою пігмеїв». Роки їхнього правління стали «втраченими роками» та «роками, які поїла сарана». Вони позначені кризою, тероризмом, кліматичними змінами і провіщають прихід нової доби — доби страху і непевності.

Головна проблема, вважає Джадт, вкорінена не у навколишньому світі, а в наших головах: «ми» втратили можливість навіть уявити інший стан речей та говорити про інший тип суспільства; «ми» надто розгублені; у «нас» немає більше справжніх масових політичних рухів. Із занепадом великої віри — чи то в Бога, чи то в прогрес історії — «нашій» політиці бракує ідеалізму. А без здорової дози ідеалізму сучасна політика зводиться до такої собі суспільної бухгалтерії. Щоб відвернути можливу катастрофу, «ми» потребуємо нової інтелектуальної революції.

Книжка Джадта власне є спробою змалювати контури цієї революції. Якщо дуже стисло її окреслити, то це має бути поява «нової «нової лівиці» — на відміну від «старої», комуністичної і соціал-демократичної лівиці першої половини 20 ст., й нової лівиці у 1960-х. В основу ідеології цієї найновішої лівиці має бути покладено переосмислення ролі держави: «Держава не є найкращим вирішенням — принаймні до тої міри, як про неї думали у середині 20 ст. — але вона рівно ж не є і найгіршим із доступних рішень».

Книжка Джадта написана як політичний заповіт і адресована передусім молодим людям по обидва боки Атлантики. Вона написана стисло й афористично, а сила аргументації та усвідомлення обставин, за яких вона виникла — Джадт писав її перед своєю смертю, а привид смерті провокує на максимальну відвертість — допомагає їй промовляти водночас до розуму і до серця. Таким чином він узагальнював досвід свого покоління, свої власні дослідження та віру «лівиці» у те, що більшість проблем породжені конкретними обставинами.

Сучасний історик Феліпе Фернандеса-Арместа написав книгу «1492. Рік, коли почався наш світ». Книжка оглядає події, що сталися наприкінці XV ст. в ісламському світі, Середземномор’ї (передусім — в Італії та Іспанії), німецьких землях, Східній Європі і Росії, Китаї, Японії, Кореї та в імперіях ацтеків і майя.

Вибір 1492 р. як переломного є простим і переконливим. Доти світ був поділений на різні ізольовані екосистеми й культури. Поділ почався бл. 150 млн років тому. Тоді первісно єдиний суцільний суходіл, що піднімався над рівнем світових океанів, почав розділятися на окремі континенти й дрібніші острови. З плином часу континенти й острови дедалі більше віддалялися один від одного, формуючи власні моделі життя. Останні так відрізнялися між собою, що коли їхні представники почали вперше зустрічатися між собою, вони мали труднощі з тим, щоб визнати один одного представниками одного й того самого людського роду.

Край дивергенції поклало відкриття Америки 1492 р. Помилка Колумба — він шукав коротшого шляху з Європи до Індії — стала поворотним пунктом у світовій історії. Вона розпочала зворотний процес конвергенції розрізнених цивілізацій та екосистем в один-єдиний глобальний світ. Що більше: перша хвиля глобалізації, започаткована Колумбом, привела до глобального панування Європи як універсальної моделі розвитку — моделі, яку ми сьогодні за браком кращого терміну називаємо «модерністю”.

Якщо дивитися на цей процес не з сучасної перспективи, а з перспективи 1492 р., то зі всіх можливих кандидатів на глобальне домінування шанси Європи були чи не найменшими: як нагадує нам Фернандес-Арместа, при кінці XV ст., Індія, а не Європа, була символом багатства; іслам переживав період динамічної експансії, й Індійський океан по-суті був його внутрішнім морем; а тогочасний Китай був найближчим до того, що ми сьогодні б назвали модерною державою зі стабільним економічним розвитком.

Щоб зрозуміти причини піднесення Західної Європи, варто зіставити відкриття Америки з іншими подіями, що сталися того ж року. На самому його початку, 1 січня 1492 р., війська іспанських монархів Фердінада й Ізабелли ввійшли у Гренаду, останнє місто-фортецю, яким володіли араби, і тим самим завершили Реконквісту — визволення Іберійського острова від мусульманського домінування. Ця перемога, як писав баскійський літописець, «врятувала всю Іспанію, а навіть усю Європу». «Європа» тоді була синонімом християнського, чи, точніше, католицького світу. У Ватикані, де перемогу святкували чи не найголосніше, старий і хворий Інокентій УІІІ надав іспанським королям титул «католицьких монархів». Це відповідало істині ще й тому сенсі, що після взяття Гранади Фердінанд й Ізабела наказали вигнати з півострова іновірців — мусульман та іудеїв, й відтоді Іспанське королівство справді стало суто католицькою монархією.

Була ще одна подія, яка надавала всім іншим особливого значення: з наближенням 1500 р. католицький світ чекав свого кінця. У Європі ширилися віра про останнього християнського імператора. Він мав пришвидшити друге пришестя Христа, звільнивши світ від влади Антихриста. Фердинанд найкраще підходив на цю роль. І то не тільки тому, що він щойно переміг мусульман. Були ще й інші знамення: віру в «останнього імператора» ширив сицилійський монах-містик Йоахім де Фіоре.

Коли Колумб просив Фердинанда дозволу і підтримки, він переконував, що тріумф його трансантлантичної подорожі дорівнюватиме визволенню Єрусалиму і Святої землі з-під влади невірних. Придворні літописці занотували, що при цих словах на лиці Фердінанда з’явилася посмішка...

Так чи інакше, три великі події 1492 р. — кінець Реконквісти, подорож Колумба й очікування кінця світу — були тісно пов’язані між собою. Колумб шукав нової дороги до Індії, думаючи що робить богоугодну справу. Близький прихід Христа вселяв надію, а не розпач серед європейців чи то пак католиків — а щонайменше мотивував їх на великі справи.

Чому з усіх цивілізацій тільки європейська відчула потребу поширюватися далі і відкривати нові світи? Відповідь є простою: Європі вдалося це тільки тому, що інші такої потреби не мали і не відчували. Вони були щасливими бути такими, якими уже є. Захід же став багатим, бо в порівнянні з ними був дуже бідним.

Очікування кінця світу 1492 р. були такими ж сильними у православному християнському світі, хоча з іншої причини. Десь близько того часу Московське князівство звільнилося від влади монголів і підкорило Новгород — а тим самим теж почало свій довгий шлях до перетворення в одну з найбільших у світі, Російську імперію. Її завоювання відкрили їй доступ до величезних природних та людських ресурсів. Сучасна Росія є єдиною державою, яка зберегла свої колонії. Вони послужили матеріалом не лише анекдотів про чукчів та місцем для природної велетенської тюрми у вигляді Сибіру, а й джерелом місцевих нафти й газу, котрий є підставою відродженої російської могутності. Тим не менше, ані за останні 500 ані навіть сто років Росія не стала символом модерності — таким як донедавна був Захід.

Отже, для інтенсивного і стабільного розвитку мало одних тільки твердих, об’єктивних фактів. Вони мають бути підкріплені м`якими чинниками — людською уявою й мотивацією. Емпіричним доказом цього є дані Світового дослідження цінностей — глобального соціологічного проекту, який під проводом Рональда Інґлегарта був започаткований у 1980-х роках, а зараз охоплює абсолютну біль­шість країн, включно з Україною.

Дані цього проекту узагальнені у т.зв культурній карті світу. Для істориків ця карта є приблизно тим, чим для хіміків є таблиця Менделєєва: вона допомагає упорядкувати спосіб думання про зв’язок минулого і сучасного.

Коротко підсумувати результати цього проекту можна кількома реченнями: Існує щось на зразок стежкової залежності: те, куди ми потрапимо, залежить від того, звідки ми прийшли. І у найгрубшому наближенні цим «чимось» є релігія. У загальній драбині цивілізаційного розвитку простежується певна залежність: якщо хочеш бути «багатим і славетним», то краще належати до монотеїстичної, а не політеїстичної спільноти; серед монотеїстичних релігій краще бути християнином, аніж не-християнином (єдиний виняток становить конфуціанство); у колі християнських країн більше шансів мають західно- аніж східно-християнські; а серед західних християн краще ведеться протестантам, аніж католикам.

Іншими словами, релігія служить не лише натхненням для віруючих, чи, навпаки, як думають атеїсти, «опіумом для народу» — вона ще й визначає дорогу до модерності. І якщо ми відчуваємо зараз занепад Заходу й кризу модерности, то чи не є секуляризація західних суспільств однією з причин цього занепаду і цієї кризи — причиною, звісно не єдиною, але й не другорядною? Звичні теорії модернізму говорять, що те, що зараз є правдою на Заході, має бути правдою і для решти культур у майбутньому. Відповідно, секуляризація раніше чи пізніше неминуче пошириться й на інші суспільства. Недавні дослідження підважують цю тезу. Насправді те, що ми найчастіше називаємо «секуляризацією» — падіння ролі релігії у суспільному житті — є суто європейською моделлю і не має відповідників на інших континентах. Тому «кінець історії», про який почали говорити якісь 20 років тому, є не кінцем історії — а радше кінцем Заходу, який втратив релігію як свою головну мотиваційну силу.

Можна, однак, спромогтися й на інші, не такі песимістичні висновки. Хоча Захід і перестає бути моделлю, його рано ще списувати на смітник історії. Країни БРІК за якістю життя у перерахунку на душу населення коливаються десь між Нігерією (Китай) і Мексикою (Росія).

Вони не становлять релігійної спільноти, і політично вони є поділені: Китай і Росія є авторитарними режимами, а Бразилія та Індія — функціонуючими демократіями. Єдину спільну модель, яку пропонує БРІК: це інтенсивне використання дешевих але багатих ресурсів. БРІК ще не досяг стандартів життя Заходу, але вже має його проблеми: зростання прірви між багатими, які стають ще багатшими, і бідними, які стають ще біднішими. Велимовною є й інша історична паралель: Японія була першою країною, яка у 1970 році проламала «домінування Заходу». У 1990-х роках виглядало, що японський капітал здомінує американську економіку. Зараз, 20 років по тому, японське економічне чудо виглядає економічною бульбашкою.

Іншими словами, кожна з чотирьох країн БРІК мала би що показати і доказати, що вона спроможна на стабільне і безперервне зростання. А для такого розвитку важливо те, що економісти називають «чинником Х» — культура, ментальність, звички і т.д. 500 років тому Європа очікувала кінця світу, але з релігійним почуттям, яке змушувало діяти. Тепер ми знову ведемо розмови про кінець світу, але без будь-якої сильнішої мотивації до дії. Ми живемо у постмодерному світі — але ми не маємо постмодерних відповідей на його кризу.

Нам справді потрібна велика інтелектуальна революція. Але не конечно та, яку пропонує Джадт. «Нам потрібна революція, — пише він, — яка задовольняє нашу потребу в сенсі нашого життя». Ціна життя, однак, вимірюється тим, що ми готові за нього віддати. Зізнаймося ж собі щиро: скільки з нас готові пожертвувати собою заради переробленого соціалізму, лібералізму, консерватизму а навіть націоналізму?

Мені особисто ближча теза Лєшка Колаковського і Чарлза Тейлора — інших великих мислителів сучасності, що тільки релігія може стати надійним джерелом для суспільної солідарності та довіри один до одного.

Європа, а в ширшому розумінні й увесь Захід, має визнати своє християнське коріння. І діяти відповідно до цього. Якщо цього не станеться, то ми, здається, будемо останнім поколінням, яке знало, що таке спокій і добробут.

Ярослав Грицак ZAXID.NET