Завод на ім’я «Україна»

Рік тому Віктор Янукович став президентом України. Вихідець з індустріального Єнакієво, він вибудовує країну за образом і подобою великого заводу. Інший досвід існування великих систем президентові просто невідомий.

Мені кілька разів доводилося бувати на градоутворювальних підприємствах України. Цехи кілометрової довжини, нехитра самодіяльність, адміністративний апарат, який цінує особисту відданість і не цурається «солоного слівця». Робітники дуже ясно і нескладно уявляють собі пристрій життя — світ з дитинства поділений для них на чорне і біле. У цих людей високий рівень консерватизму — патріархальний устрій їх сімей породжує професійні династії. 

Нова влада перетворює Україну на завод. «Донецькі» — це не просто регіональна прописка нової еліти і не географія малоросійського менталітету — це фундаментальна система життєрозуміння. Те, до чого вони звикли з дитинства, те, що для них є запорукою стабільності і порядку, «регіонали» переносять на усю соціально-політичну карту країни. Для них Україна — це саме завод в його звичному розумінні: з чіткою соціальною ієрархією, зрозумілістю побуту і суворими правилами внутрішнього розпорядку. Де маргіналами прийнято вважати усіх тих, хто не вписується в жорстку вертикальну ієрархію підприємства-держави.

Те, що масова українська ментальність у всі часи тяжіла до умовної «Січі» з її вольницею, «хатаскрайностью» і анархосоціалізмом — у «донецьких» просто не вкладається в голові. Ним, вихованим в містах, де мера призначає директор базового для міста підприємства, не просто чужа, а навіть ворожа ідея існування в країні соціальних прошарків, не дотичних до держави, — як той же малий бізнес. Вони наповнені настороженою недовірою до інтелігенції з її рефлексіями і метаннями. У психології «червоних директорів» результат досягається за всяку ціну, а мета виправдовує засоби. Саме ця логіка поведінки перенесена сьогодні на усю Україну.

«Донецькі» не можуть зрозуміти того, що іноді Метою може бути сам Процес. Вони не досвідчені в премудрощах формування політичної нації, яка кується в ході постійної ротації еліт на усіх рівнях. Немає сенсу пояснювати цим людям, що конкурентність програм — запорука успішності держави, а важка генеза національного міфу і ідеї — це об’єк­тивний процес для будь-якої молодої держави. По своєму внутрішньому погляду на світ «донецькі» еліти близькі до фельдфебеля, який знає відповіді на усі питання. А ті, що не знає — оголошує єрессю.

У очах того ж Віктора Януковича Україна — це глобальна проекція соціальної ієрархії будь-якого великого донецького заводу. Є робітники, які повинні працювати від дзвінка до дзвінка. Є бригадири в цехах (губернатори), які гострозоро стежать за ефективністю праці. Є плановий відділ (кабмін) з чіткими графіками і розкладами. Є, нарешті, рада директорів (олігархи), яка залишає собі левову частку додаткової вартості. І нагорі цієї системи — генеральний директор, що сприймає свою посаду як довічну преференцію.

Головна відмінність нових начальників від їхніх радянських прототипів — перших значно менше хвилює, чим і як живуть ті, хто утримує їх своєю працею. Соціальний набір стандартний і невеликий: трохи ідеологічно витриманого культосвіту по вихідних, телевізор як головна розвага і розмови на кухнях як віддушина для невдоволених. Усе інше — від лукавого.

Прибічники влади можуть скільки завгодно хвалитися відновленням керованості в країні, але обивателеві від цього не легше. Якщо під приводом боротьби з «несунами» завод перетворюють на зону — це не прогрес. У в’язницях теж панує абсолютна керованість і «стабільність».

Політолог Андрій Окара відмічає, що список досягнень українського президента надзвичайно великий. Це повна ліквідація недавньої поліархії, коли в країні конкурували кілька центрів впливу. Це де-факто скасування незалежності судової системи в цілому і Конституційного суду зокрема. Це вихолощення політичної ролі парламенту і Кабміну. У країні, по суті, ліквідована політика як конкурентне поле. Можна скільки завгодно говорити про корумпованість українських опози­ціонерів, але методи боротьби з ними нагадують практику боротьби з бур’янами за допомогою машинного масла. Бур’яни зникнуть, але і нічого іншого на цьому полі вже не виросте.

За минулий рік впаді вдалося пролетарськими темпами зацементувати вертикальну владну піраміду. Причому ця піраміда одночасно стає і єдиним соціальним ліфтом. Активна частина населення все менше вірить, що може на щось вплинути. «Регіонали нагадують команду ліквідаторів, завдання яких — виробити ресурс сьогодення, не особливо замислюючись про майбутнє», — вважає Окара.

Прибічники влади можуть називати його реформи як завгодно, але це не міняє їх суті, що зводиться до вилучення багатими останніх грошів у бідних. Реформаторський пафос регіоналів дисонує з практикою життя.  Але приклад стабільного від верху до низу Єгипту, що палахкотить відразу, демонструє, що якщо еліти не виходять на вулицю, то вона сама приходить до них.

Криза породила хвилю соціальних революцій у третьому світі, яка тільки починається. Причому починається з арабського світу, де повага до влади традиційно більше, ніж в Україні. За рік свого правління владі вдалося розколоти українську компартію. Особисто я не вірю в успіх «розкольників» з КПУ, але те, що теоретично сьогодні у лівих на Україні з’являється шанс — очевидно.

Так, Україна довго жила не відповідно до достатків. Так, в країні невиправдано низькі тарифи на ЖКГ. Але біда в тому, що ніхто не хоче пояснювати принцип підрахунку їх вартості. З цього народжується недовіра. Чому, наприклад, ростуть тарифи на електроенергію, якщо на Україні її надлишок, а усі електростанції, включаючи п’ять АЕС, державні?

Але головний мінус реформ — в тому, що реформи не торкаються великого бізнесу. За цей рік стало ясно: «елітарні» вихідці з індустріальних регіонів налагоджені зберегти докризовий устрій свого аристократично пересиченого життя. У їх монохромний зір не потрапляє спектр глобальних тенденцій. Їм здається, що їх мине чаша Мубарака...

Павло Казарін, РОСБАЛТ, Санкт-Петербург