Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Діти, діти, де вас подіти?..

…на піч загнати і їсти не дати? Як зараз кажуть — льогко!

Після «успішного» завершення всенародного здирництва під прикриттям т.зв. реформи ЖКГ печі в українських оселях охолонуть назавжди. А щодо «їсти не дати», то і це успішно вирішується об’єднаними зусиллями мафії корумпованого вітчизняного чиновництва і міжнародних спекулянтів продовольством. Ціни на харчі вже сягнули світового рівня, а прожитковий мінімум не сягає навіть десяти відсотків європейських стандартів.

Зацитована нами стара приказка не втратила свого сенсу і у випадку, коли йдеться про голод не в буквальному розумінні. Маємо на увазі голод духовний. За радянських часів компартійні номенклатурники переконували всіх і вся, що вони лише скромні слуги народу, а справді привілейований клас у Країні Рад — це, мовляв, діти. Часом видається, що справжньою і не дуже прихованою сутністю дій влади у перше двадцятиріччя Незалежності було цинічне позбавлення українських дітей навіть формальних ознак отої елітарності.

Пригадайте нахабну прихватизацію спочатку відомчих, а потім і державних дитячих установ у 90-х роках. Голодний пайок, на який були посаджені педагоги шкіл і чудом уцілілих позашкільних закладів. Плюс проблема дитячої безпритульності, що «раптом» вигулькнула з уже забутих 20-х років минулого століття…

Але ще страшніше, ніж руйнація реальної території дитинства — від шкіл до дитячих майданчиків — є систематичне винищення духовного простору, в якому підростають наші українські діти.

Символічно, що однією з перших жертв перепрофілізації на псевдоєвропейський копил стали геніальні фрески, що прикрашали київський дитячий магазин «Світ казки». Нові «хазяї життя» їх вульгарно знищили, не зважаючи на опір творчої громадськості столиці. А далі? Де славетна українська мультиплікація, що подарувала світу такі кіношедеври, як «Осіння риболовля», серіал про козаків, «Пригоди капітана Врунгеля»? Все це вже в далекому минулому. В якій ситуації після податкового єзуїтства опинились українські дитячі видавництва, а ширше — вся українська дитяча література? Чи не є ганьбою той факт, що до шкільних бібліотек деяких райцентрів — міст обласного підпорядкування у столичній області за ці двадцять років не надійшло практично жодної української художньої книжки?

Сумний перелік актів духовного геноциду (бо як усе це інакше характеризувати?) можна продовжити. Будинки дитячої творчості, центри юних техніків і станції юних натуралістів, дитячо-юнацькі спортивні школи та бази — де це все?

Донедавна останнім бастіоном, своєрідним ковтком живої води посеред спеки, смороду і задухи попсової псевдокультури залишалася «Вечірня казка» на одному з провідних національних телеканалів. Наші високі епітети не є перебільшенням — українська вечірня телевізійна казка ще за часів легендарного Діда Панаса — актора Петра Весклярова переросла межі жанру і стала часткою справді народної духовної культури.

Та от після чергової зміни керівництва каналу пролунали слова, що все це, мовляв, совковий пережиток і ніхто з сучасних дітей сьогодні Діда Панаса не слухав би. Навряд чи варто в даному випадку дошукуватися якоїсь глибоко законспірованої змови якихось ближче не визначених політичних сил. Скорше, спрацювала жадоба телевізійних новобагатьків: десять-п’ятнадцять хвилин «прайм-тайму», якщо їх вщерть заповнити рекламою, то це ж та-а-акі гроші! У-у-у!!!

Коло замкнулося. Донедавна за предковічною традицією малу дитину заколисували казкою дідусі та бабусі. Сьогодні саму цю інституцію невпинно штовхають до її повного знищення. Пенсійна реформа у версії п. Тигіпка призведе до того, що фактично жодний український дідусь чи бабуся не доживе до визначеного природою і величезним духовним досвідом народу віку, коли вони зможуть сісти біля ліжечка своїх онуків і розповісти казку чи заспівати колисанку.

Докерувалися!

І на цьому, здавалося б, безнадійно чорному тлі вражає неголосний, але знаковий подвиг, саме подвиг генерального директора Київської Державної телерадіокомпанії Олександра Савенка, котрий, не вагаючись, прихистив фактично викинуту з великих телеканалів класичну дитячу казку разом із її багаторічною ведучою Аллою Мігай і культовим мультиком-заставкою про Сонька-Дрімка, колисковою, яку вже заслужено почали вважати народною, хоча вона має конкретних авторів — саму Аллу Мігай і поетесу Наталю Кулик.

І отут з’ясувалося, що всі закиди про нібито застарілий стиль, про те, що діти нині змінилися і охочіше дивляться не «Петрика П’яточкіна», а «хороше японське аніме» — не варті й обгортки від «чупа-чупса», з якого все це було висмоктане. Як повідомив на прес-конференції в Укрінформі пан Савенко, бажаючих працювати над відродженням «Казки» не бракує. Зголошуються і провідні діячі української культури, і не затовчені попсою дитячі колективи з усієї України, і нарешті — самі діти. І це попри вельми скромні посадові оклади і суто символічний гонорар на столичному (!) державному (!!) телеканалі.

На момент написання цього коментарю на запис до Алли Мігай приїхав аж із Косова юний казкар Павлусь Григоришин зі своїми казками.

Тож не все ще втрачено. З першого березня «Казка» — в ефірі!

Як дуже слушно написала Ліна Костенко, лінію оборони тримають живі.

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com