«Жив і не працював…»

Незадовго до власної смерті він уклав проект тексту на майбутній меморіальній дошці: «У цьому будинку жив і НЕ працював поет Михайло Свєтлов».

У радянських енциклопедіях інформація про нього починалася з воістину ідіотської фрази: «Російський поет М.А.Свєтлов він же Шейнкман (1903-1964) народився в бідній єврейській родині в м. Катеринославі (зараз Дніпропетровськ, Українська РСР)». Як хтось не втямив з першого разу, перечитайте вдруге. І ви зрозумієте, що в державі, де творчим людям виписували отакі характеристики, у справжніх поетів вибір був невеликий: скурвитися або спитися. Михайло Свєтлов-Шейнкман обрав друге.

Він не тільки народився в тодішній Малоросії, а й виріс тут і сформувався, як поет. І саме Україною дихають два його найславетніші вірші — «Гренада» та «Каховка». Напевне важко знайти принизливіші рядки про громадянське братовбивство на наших землях, аніж свєтловське: «Скажи мне, Украйна, не в этой ли ржи Тараса Шевченко папаха лежит?..» Хіба що тичининське: «Одчинили двері — горобина ніч!”

Хоча — є й інші точки зору.

Численні книжкові Інтернет-магазини пропонують виключно букіністичні, а то й антикварні видання творів Свєтлова. Висловлюючись бюрократичною мовою тих років, коли він «жив і не працював», поет випав з обойми. Деякі сучасні російські ура-патріоти звинувачують російськомовного Шейнкмана в… пропаганді ідей світової революції, а його «Гренаду» таврують як «гімн троцькізму». Перечитайте «Гренаду» ще раз… або відкрийте її для себе і ви зрозумієте: аби верзти таке, як оці мудрагелі, треба одним заходом випити стільки, що й Свєтлов не подужав би.

З 1922-го року Свєтлов живе і намагається творити в Москві. Він не один такий, майже водночас із ним до столиці Країни Рад перебрався з України цілий гурт талановитих літераторів: від всесвітньо нині уславленого Михайла Булгакова і номінанта на Нобелівську премію Костянтина Паустовського до, на жаль, забутих нині поетів Михайла Голодного та Іллі Сельвінського. Їх доля — тема окремого дослідження. Кого зламали, хто сам натиснув курок…

Після «Гренади» Свєтлова офіційно призначили автором єдиного вірша. Він намагався перейти на драматургію. Перекрили кисень і там. Здавалося б — строгим ідеологічним цензорам можна і заспокоїтися. Поет мовчить — отже, проблем немає.

Однак уже після розпаду СРСР були оприлюднені деякі надсекретні документи з так званого «Особистого архіву Сталіна». І серед них — документ за номером 15 від 13.09.1938 р, довідка Головного Управління Держбезпеки НКВС для Й.В.Сталіна про поета М.А.Свєтлова.

Чого це раптом так стривожився Батько народів? Тут он Друга Світова війна вважай у двері стукає. А тов. Й.В.Сталін зненацька зацікавився поетом, що мовчить ось уже скільки років.

Наведемо кілька цитат, що, як нам здається, перевернуть усталену думку про нашого катеринославського земляка.

“Свєтлов із 1927-го року входив до складу підпільної троцькістської групи Голодного-Уткіна-Меклера-Дементьєва та ін. Випускав нелегальну троцькістську газету «Комуніст» у нелегальній друкарні, організованій на квартирі Свєтлова. Разом із Дементьєвим і Голодним у 1927-28 рр. виїздив до Харкова на поетичні вечори, збір з яких ішов на допомогу сім’ям ув’язнених троцькістів. Цю допомогу сім’ям троцькістів і ворогів народу Свєтлов продовжував надавати і в 30-х роках».

“В письменницькому середовищі Свєтлов веде антирадянську пропаганду».

“Ось його публічна заява 1934-го р. з приводу установчого з’їзду радянських письменників: «Дурня, повна дурня! Притягнуть з усіх кінців Союзу зо дві сотні ідіотів і почнуть тягомотину. Їм будуть казати повну ахінею, а вони ляпатимуть у долоні. Вульгарна офіціальщина і більше нічого».

“В 1934-му році на бюро секції Спілки письменників Свєтлов заявив, що в СРСР демократія хоч і оголошена, та насправді її немає. В останні роки антирадянські погляди Свєтлова загострилися на тлі репресій проти ворогів народу. Зокрема він сказав: усе це — організоване вбивство. А власне, чого чекати. Компартії вже немає, вона переродилась і з пролетаріатом не має нічого спільного. А був момент, коли це все можна було звалити відкрито. Та Зинов’єв із Каменевим самі себе злякалися».

Довідка для тов. Сталіна рясніє й іншими відвертостями Свєтлова: і про партквиток як хлібну картку, і про суцільну брехню, лицемірство і взаємну ненависть між нинішніми комуністами, котрі прорвалися до влади разом зі Сталіним, і прозорий натяк на те, що, либонь і сам тов. Сталін уже не може втямити, чого він добивається.

За звичаями тих кривавих років «відгук» на таку крамолу з’являвся над ранок у формі офіцерів і сержантів НКВС. Проте доля чомусь уберегла Свєтлова. Сам він напівжартома розповідав, що у 1938-му році його викликали до НКВС, ознайомили з «компроматом» і сказали, що єдиний шлях реабілітувати себе перед тов. Сталіним і радянським народом — стати секретним агентом Органів, себто стукачем. Михайло Аркадійович — за його словами — цю пропозицію прийняв, але зазначив, що стукач із нього ніякий, бо досить йому випити, як він виляпує першому-ліпшому всі таємниці.

Після такої заяви Свєтлова відпустили додому подумати і послали за ним назирці пару переодягнених у цивільне «літературознавців». Поет їх помітив, зайшов до першого-ліпшого ресторану і напився там, як чіп, демонструючи свою профнепридатність. Протверезів, знову почав пити, знову протверезів, знову напився… а далі це вже стало хронічною хворобою.

Можливо, це байка самого Свєтлова, але ще один його сучасник Варлам Шаламов, що пройшов через усі жахіття таборів, стверджував: «Свєтлов за все своє життя нікого не здав і не виказав. А тоді це було набагато важче, ніж написати «Гренаду».

В.Н.