Про «схвальну байдужість» і ще дещо…

Спочатку — цікава історична асоціація. Десь у другій половині ХІХ сторіччя з канцелярії Його Величності російського імператора вийшла геніальна, як на свій копил, вказівка власникам… російських цирків. В ній йшлося про те, що «останнім часом певні окремі циркові блазні дозволяють собі з арени не лише критикувати місцеву владу, а й посягають на Основи! Відтак панів антрепренерів зобов’язано підписувати контракти з іноземними блазнями, котрі не знають ані нашої мови, ані наших звичаїв, тож виявляють СХВАЛЬНУ БАЙДУЖІСТЬ до наших внутрішніх проблем”.

Розпорядження слухняно виконали, але всі зусилля циркових антрепренерів запровадити в суспільстві атмосферу схвальної байдужості гавкнулись у 1917-му році.

А тепер — від історії в наше сьогодення. Не секрет, що панове антрепренери центральних українських телеканалів останнім часом віддають перевагу іноземним… е-е-е… шоуменам, котрим, даруйте, по барабану і наша мова, і наші звичаї, і головне — наші проблеми. От тільки зі схвальною байдужістю сутужно, як і за царя.

Нещодавно група отаких-от «вільних синів ефіру» удостоїлася ексклюзивної аудієнції Глави Держави з наступним інтерв’ю. І саме в результаті повного, як вони самі кажуть, пофігізму, «підставили» свого співрозмовника.

Про що йдеться? Про більш ніж динамічний зріст лав Партії Регіонів. Прозвучала навіть цифра: мільйон двісті тисяч чи щось коло того. «Вільні синочки» мали б щонайменше опонувати або, начхавши на свободу слова, видалити цей фрагмент під час монтажу остаточної версії інтерв’ю.

Спробуємо пояснити, чому вищенаведений факт аж ніяк не варто вважати чиїмсь досягненням. Нагадаємо для початку, що попри спеціально спрощені в роки війни та перші повоєнні п’ятирічки, процедури вступу до лав тодішньої КПБУ, її чисельність на 1952-й рік (рік перейменування в КПУ) складала трошки більше 700 тисяч чоловік. І це, зважте, на тридцять п’ятому році існування партії!

Не впевнені, що кожний новонавернений регіонал знає, що саме слово «партія» дослівно перекладається як «частина». Навіть не переважна більшість чи просто більшість, а лише частина. У цивілізованому світі, до якого так прагне і нинішня українська влада, штучного роздмухування партійних лав та ще в такі історично короткі строки бояться, як вогню. Чому? Не треба ходити в Європу, у нас перед очима звитяжний на початку і ганебно сумний наприкінці досвід КПУ як складової частини КПРС.

Небезпека перша: штучно роздмухана партія досить швидко стає некерованою. Вона потребує створення все нових і нових партійних штатних структур, котрі, врешті решт, переважать за численністю адміністративний апарат усієї держави. Друга: доки партія — не обов’язково ПР, а будь-яка — перебуває при владі, до неї брудним потоком вливаються кар’єристи, авантюристи, пройдисвіти і відверті злочинці всіх форм і мастей. Пригадайте, як називали за радянських часів партквиток? «Хлібна карточка». Що з цього вийшло? В 1993-му році до партії Петра Симоненка зголосилося трохи більше 40 тисяч колишніх радянських комуністів. Сорок тисяч із мільйона з гаком!

Тому в тій же Європі критерієм вважається не кількість людей з партквитками, а кількість виборців, які віддають свої голоси кандидатам від конкретних партій. Інакше матимемо те, що вже не раз мали за роки Незалежності України, коли конкретні партії здобували менше голосів на свою підтримку, ніж заявлена кількість самих членів тих партій.

Ми вже сьогодні бачимо згубні результати масового походу до влади. Мало не щотижня з’являються повідомлення про кримінальні злочини, вчинені саме новонаверненими регіоналами. Поки що переважно нижчого та середнього рівня партієрархії. Але історія з племінником поважаного народного депутата України і водночас сином одного не так помітного, але й далеко не останнього нардепа-регіонала — це не просто, як казали за радянських часів, «прикрий виняток». Це те, що сам тов. Сталін називав запамороченням голови від успіхів. Добре, що на справжній прес-конференції для найширшого загалу саме українських журналістів Президент дав однозначну оцінку цій ганебній історії. Але чи є обов’язком Гаранта Конституції, даруйте за різкість, витирати шмарклі кожному знахабнілому мажору? Чому знову, як за часів КПРС, партквиток перетворився не лише на хлібну картку, а й на індульгенцію?

Прихід регіоналів до влади співпав із різким погіршенням життєвого рівня абсолютної більшості пересічних українців. Де тут завинила світова криза, а де попередня влада, одразу сказати важко. Ні, сказати, власне, у нас в Україні можна що завгодно. Зробити правильні висновки надзвичайно складно. Особливо коли замість обіцяного покращення життя вже сьогодні люди з партквитками безкарно б’ють жінок, стріляють по рибалкам і хизуються, делікатно кажучи, сумнівно чесними статками.

Може, варто пригадати такий вельми дієвий свого часу механізм очищення партії більшовиків від випадкових, а то й ворожих елементів, як чистки? Хай без звірств і без відомої статті Кримінального Кодексу, але, як зараз кажуть: вляпався — на фіг з цирку!

В.Н.