Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Прогулянка києвом

Стильно одягнута гамірлива молодь обліпила кіоски з пивом і морозивом, юрба молодих людей слухає децибальні ритми біля вже змонтованої традиційно до урочистих дат концертної сцени на Майдані Незалежности. Сучасні молоді люди розкуті, експансивні і самовпевнені, а загалом красиві, як і належить бути молодим.

Споглядаючи їхню щасливу безтурботність, радієш і на якийсь час мимоволі поринаєш у теплі ностальгійні спогади студентської пори. Та до нинішніх реалій повертає нас очевидний дисонанс: непарламентські, як можна було б сказати у 60-ті та 70-ті роки минулого століття, а тепер, на жаль, уже навіть дуже «парламентські» голосні висловлювання гурту захмелілих молодих людей, серед яких чимало прекрасно вдягнених симпатичних дівчат. Втім, не будьмо надто святенськими, бо й півстоліття тому серед молодих хлопців теж можна було почути ненормативну лексику як ознаку розкутости та самоствердження, та все ж, коли сьогодні, у будні й свята на кожному кроці подібний «фольклор» під акомпанемент сигаретного диму буденно лунає з вуст майбутніх матерів — це вже, безумовно, сумний тендерний «здобуток» новітньої доби.

Прикро усвідомлювати, що традиційна українська культура із притаманними їй жіночою цнотливістю та культом матері стала чужою для сучасного політичного та фінансового бомонду, який свої духовні потреби практично повністю задовольняє на шопінґах і великосвітських тусовках, котрі так колоритно освітлює на телебаченні Катерина Осадча. Телевізійні канали окуповані прибутковими медія-проєктами, що інтенсивно та «ультрасучасно», часто з досить відвертим антиукраїнським присмаком, експлуатують на позаплінтусному рівні політичну та статеву теми (камеді клаб, 95-й квартал, український (і не зовсім) анекдот, поставлений вже на конвеєр московський гумор тощо). На жаль, не зважаючи на участь у розважальній сфері молодих і, не рідко, талановитих артистів та їхні окремі дотепні здобутки, сумарні творчі досягнення цих проектів не позбавлені примітивного порнографічного забарвлення, до якого дуже пасує класичне визначення «гроші не пахнуть».

До такої, з дозволу сказати, культури долучаються і наші доморослі стилісти — «фахівці» з літературної мови та «творці» модернової літератури (популярної серед космополітичних і бізнесових кіл). У погоні за читачами і глядачами окремі письменники та театральні режисери, можливо, навіть не відчувають, що своїм нібито осучасненням літератури й театральної культури насправді позбавляють їх важливих національних рис і відповідної перспективи розвитку (клінічні аспекти бузиніяди навіть уже не беремо до уваги). Подібна культура може бути лише свідченням кризи моралі й суспільної апатії, а нам би хотілося у ній бачити передовсім джерело порятунку від бездуховності та інструмент консолідації українського суспільства перед суттєвими загрозами самому його існуванню.

Безперечно, нелегко працювати мистцям за умов повного банкрутства влади, яка навіть не усвідомлює, що її та державу може врятувати лише високодуховна національна культура, а не горезвісна «вертикаль» влади (всуціль змонтована зі страху й корупції). Важко повірити, що в парламенті, уряді та президентській команді немає кількох самостійних чиновників, здатних проаналізувати дії урядів, приміром, Франції, Польщі, Чехії, Росії, Великобританії, Ізраїлю, Казахстану, Грузії, Угорщини, прибалтійських країн, Японії тощо, котрі за найменшої загрози для своїх національних культур і мов, незважаючи на економічні обставини, етнічну строкатість населення, різноманітність регіональних мов і релігійних течій чи будь-які зовнішні політичні й економічні чинники, відстоюють передовсім авторитет держави, яку вони представляють, активно протиставляючи бездуховній глобалізації та бездумній «інтернаціоналізації» національний культурний продукт і законодавчо підсилену турботу про чистоту державної мови та її міжнародний авторитет. На відміну від українських можновладців для представників владних структур цих країн незалежно від їхньої політичної орієнтації державна мова, державні символи, територія країни, релігія, національні природні багатства, предмети матеріальної культури, віковічні традиції духовного мистецтва та імена національних героїв уже зі шкільної лави є глибоко усвідомленими національно-духовними константами та атрибутами, що не підлягають змінам, обмінам, купівлі-продажу залежно від сезонної політичної чи газової кон’юнктури або кольору краватки пре­м’єр-міністра. Яскравою ж ілюстрацією «патріотизму» нашого уряду можуть бути численні антиукраїнські заяви одного нашого гуманітарного міністра, котрий, здається, й гадки не має, яку державу він представляє та який народ оплачує його перебування на посаді. Перед усім світом державний чиновник високого ранґу з викликом та переконаністю у своїй безкарності кваліфікував частину українського народу як дикуна, що недавно навчився руки мити. А ця частина народу, котру чомусь так послідовно, щиро й упереджено ненавидить міністр, явила світові відомих своїми звитягами козацьких гетьманів Северина Наливайка та Петра Конашевича-Сагайдачного, поета й філософа, вченого-енциклопедиста Івана Франка, винахідника X-променів (за 14 років до їхнього офіційного відкриття К.Рентґеном) і перекладача з древньоєврейської мови Святої Біблії професора Івана Пулюя, видатного біохіміка академіка Івана Горбачевського, митрополита греко- католицької церкви Андрея Шептицького, який підчас гітлерівської окупації, ризикуючи існуванням своєї церкви та власним життям, врятував від смерти сотні євреїв, засновника Українського університету у Ватикані й багатолітнього в’язня сталінських концтаборів кардинала Йосипа Сліпого, патріарха Української православної церкви Київського патріархату, теж багатолітнього в’язня радянської доби Володимира (Василь Романюк), всесвітньо визнаних оперних співаків Соломію Крушельницьку й Мирослава Старицького, художників Михайла Бойчука та Якова Гніздовського, лауреата Нобелівської премії з ядерної фізики професора женевського центру ядерних досліджень Григорія Шарпака, відомої політичної га громадської діячки України Ярослави Стецько, театрального режисера-новатора Леся Курбаса, письменника професора Богдана Лепкого, літературознавця академіка Володимира Гнатюка тощо. Немає навіть потреби продовжувати далі цей довгий список... Залишається лише відгадати з першого разу, у якій державі урядовець після оприлюднення таких «оригінальних» думок про власний народ утримався би більше, ніж два дні на посаді?

Прикро, що дехто із сучасних українських письменників і мистців у гонитві за авангардним мистецтвом і матеріяльними преференціями (ніде правди діти) не усвідомлює масштабів загроз нашій духовній культурі та, врешті-решт, самій державності. Та все ж не полишає нас відчуття, що, не зважаючи на сутужні економічні обставини та зовнішні політичні інтриги, в Україні присутня, якби це надто пафосно не звучало, критична маса духовно багатої інтелігенції, часто не вельми заможної, та все ж спроможної згуртуватися навколо ідеї збереження безцінних надбань україн­ської самобутньої культури й літературної мови.

Легкодоступні засоби попсового зразка чи авангардні прийоми без кропітких творчих зусиль, можливо, спроможні створити тим­часову ілюзію модерности і навіть отримати короткочасні матеріяльні дивіденди, та не здатні у віддаленій перспективі перетворити ці локальні здобутки у загальнолюдське надбання. Іноді бачимо лише нівелювання художнього стилю у театрі та літературі до рівня модернової мовної еквілібристики з високою питомою вагою ненормативної лексики.

Не забудьмо також, що крім естетичного та духовного впливів на суспільство високого Слова, протягом багатовікової історії українського народу воно ефективно виконувало ще й функцію «меча зі сталевої криці». І нині також наша Мова перебуває на форпості протистояння безпардонному північному експансіонізмові та прагматичній англомовній глобалізації. То ж чого чекають деякі письменники і театральні діячі від загравання з вуличним сленгом і впертого «збагачення» нашого літературного лексикону відвертим матюччям інтернаціонального штибу. Чи вони бува не вважають, що соковиті «вирази» з плівок Мельниченка або епітети із зали Верховної Ради, коли там забувають вимкнути мікрофон, є саме тим цінним культурним «добривом», на якому маємо за велінням класика «як парость виноградної лози» плекати сучасну Мову?

Іноді хочеться порадити шановним інженерам люд­ських душ: відвідуйте час від часу Хрещатик та прислухайтесь до мови молоді, народженої уже в незалежній Україні, і Ви на власні очі та вуха зможете оцінити результати своїх новаторських пошуків за останні два десятиліття.

Рельєфно показовим свідченням масового засилля бездуховности та сліпого наслідування може бути також архітектурне обличчя нашої столиці. У гонитві за шаленими прибутками за останні десятиліття його змінили настільки, особливо, в історичній частині міста, що воно радше нагадує парадний кавалерійський обладунок, випадково напнутий на корову. Архітектурну привабливість та чарівність зелених київських вулиць натхненно формували протягом XVII—XX століть десятки видатних майстрів архітектури, серед яких імена С.Ковніра, І.Григоровича-Барського, Б.Растрел­лі, О.Беретті, В.Ніколаєва, В.Городецького, П.Альошина. Створені ними архітектурні шедеври від стилю українського барокко до раннього модерну не конфліктували між собою, бо у своїй творчості автори керувались не лише талантом, а й глибокою повагою до творчих досягнень своїх попередників. Та те, що не встигли зруйнувати дощенту навіть сталінські соколи від архітектури, поспіхом доруйновують тепер уже «будівничі» епохи доцільної вседозволености. Збудовані нуворишами на «заощаджені» супроти нашого бажання на медицині, освіті та науці кошти ультрамодерні офісні будівлі, готелі, ресторани безцеремонно розчавлюють архітектурні творіння закоханих у рідне місто талановитих зодчих минулого.

Еклектична забудова  Майдана Незалежності різними за стилем та ідейним спрямуванням пам’ятниками та «парниками» справляє гнітюче враження.

Назріла вже, мабуть, пора для добре продуманої і скоординованої мобілізації всієї письменницької раті. А відтак укупі з усіма свідомими архітекторами, художниками, представниками науково-технічної інтелігенції й усією небайдужою до майбутнього столиці громадою міста «заходиться вже будить!». Адже, лише лінивий не помітить, що Київ з лівого берега подекуди вже нагадує Чікаго.

Поява на мальовничих схилах Дніпра примітивних висоток не лише спотворює неповторну чарівність міста: під час їхнього будівництва вирубують віковічні дерева та, найважливіше, важка будівельна техніка і «сучасні» дуже нетерплячі (через злодійські бажання замовників якомога швидше скористатись з традиційної сплячки міської громади) технології будівництва спричиняють руйнівні зсуви ґрунту з непередбачливими для екосистеми міста наслідками.

А хіба те, що дехто планує зробити з фундаментом Десятинної церкви та всією цією історичною територією, не є генетичним продовженням комунофашистської політики сумнозвісних тридцятих років, що призвела до руйнування Михайлівського собору. Чи можна вже далі спокійно спостерігати, як продовжують розчавлювати архітектурний шедевр Владислава Городецького (католицький костел, де відбуваються концерти органної музики) висотні будівлі, що як ракові опухолі розростаються навколо нього. А чи поступово не набуває статусу такого собі архітектурного сарайчику будівля оперного театру поруч із циклопними архітектурними онкоутвореннями. Подібні тенденції можна легко побачити й неподалік Софії Київської, спостерігати на бульварі Шевченка, Андрієвському узвозі, Подолі тощо.

Все зазначене викликає подив: невже ніхто із владної архітектурної еліти держави ніколи не бував у Парижі та не помітив, що для амбітно-модернових просторових експериментів місцева влада виділила не Єлісейські поля, а район Дефансу. Адже, архітектурні шедеври XV і XX століть, що стоять поруч на довгих історичних проспектах і майданах французької столиці, без фахової освіти не легко й розрізнити, бо горді місцеві будівничі впродовж віків попри мінливість епох і своїх індивідуальних смаків дбали передусім не про фантастичні заробітки, а про неповторне обличчя рідного міста, діючи за кодексом лікаря: не зашкодь.

Можемо оцінити експресію і динамізм величної у гнівному пафосі і усвідомленні справедливости від­плати постаті Матері-Віт­чизни на Мамаєвому кургані у Волгограді, що символізує незнищимість народу, котрий у жорстокій борні здолав німецький нацизм. А що ж, крім упосліджености та бездарного політичного копіювання, відчуваєш біля підніжжя українського пам’ятника на святих київських горах. Що символізує цей застиглий монстр з недолугим мечем у руці, бездумно контрастуючи з величною дзвіницею Києво-Печерської лаври та будівлею Успенського собору?

Коли ж узяти до уваги масштаби всіх архітектурних злочинів, скоєних у Києві лише протягом останніх 15-20 років, виникає справедливе запитання: скільки ж асигнацій маслинового забарвлення мало переселитися у кишені градоначальників та головних, з дозволу сказати, архітекторів міста, щоби з’явились отакі цинічно зухвалі «будівництва» і, чи хоча б найодіозніші з цих недосяжних на сьогодні «небожителів» отримають нарешті справедливі терміни покарання за масштабну корупцію та спотворення обличчя однієї з наймальовничіших столиць Європи?

А що ж Ми з Вами..., що роками мовчки спостерігали за усією цією будівельною «творчістю», може теж заслуговуємо на якесь покарання?  Важко також повірити, що нам, киянам могли б аж так заслонити обрій кульки з гречкою і здеформувати нашу здатність до логічного мислення, що й досі ще не можемо оговтатись і уявити себе господарями міста. Невже й надалі покірним мовчанням приречено допомагатимемо нуворишам обліплювати своїми осиними гніздами архітектурні шедеври української столиці?

Тож, з огляду на актуальність проблеми, чи не варто всі наші інтелектуальні потуги спрямувати на те, щоб хоч уже сьогодні зупинити захланні апетити тих, хто, втративши людську подобу, реально знищує будівлі, створені генієм наших предків.

Що ж стосується вже народжених псевдошедеврів, то віриться, що їхню долю колись безперечно вирішать продумано й справедливо, та, мабуть, не раніше, ніж долю їхніх «творців».

Попри очевидний душевний дискомфорт, що відчуваємо нині з багатьох відомих причин, маємо все ж і певні підстави для обережного оптимізму: на тлі зазначеного вище помітного зниження культурного рівня окремих груп молоді та людей середнього покоління, заанґажованих невибагливими культурними й космополітичними тенденціями у гуманітарній сфері, помітним і обнадійливим є зростання освітнього рівня творчих людей молодшого покоління. Значний відсоток талановитої молоді успішно користається з переваг сучасних інформаційних технологій задля розширення свого кругозору та підвищення ступеня фахових знань, дбає про фізичну досконалість свого тіла, прагне досягнути вищого духовного стану.

Приємно вражає те, що остаточно відмирає совковий атеїзм і постійно зростає присутність молодих людей у церквах усіх конфесій.

Не може не тішити загальне зростання у столиці за роки незалежності числа людей, що не лише вільно володіють українською мовою, але й охоче нею спілкуються. За радянської доби подібні зміни кваліфікувались би вже як «прояв націоналістичних тенденцій».

Заслуговують нашої уваги колективи і мистці, котрі за кризових обставин прикладають надзусилля задля ефективного розвитку мистецтв, зокрема розбудови видавництв та випуску нової привабливої української книги, що, приміром, яскраво демонструють щорічні книжкові форуми у Львові та Києві.

З нетерпінням чекають читачі появи кожної нової книги невтомних авторів С.Караванського, Л.Костенко, В.Сергійчука, І.Фаріон, І.Дзюби, О.Гриніва, О.Пономарева, О.Пахльовської, Л.Масенко, В.Лизанчука, П.Штепи, Д.Павличка, В.Шендеровського, М.Слабошпицького, Р.Коваля, А.Кур­кова, В.Бєлінського, М.Матіос, В.Шкляра, С.Наливайка, С.Плачинди, Р.Іванченко... З високими творчим натхненням і майстерністю ставить спектаклі колектив українського театру імени І.Франка. 

Незаперечними є перемоги українських учнів і студентів на міжнародних олімпіадах з фізики, математики, біології, хімії, кібернетики. Вже звичними стають щорічні досягнення українців у престижних міжнародних змаганнях з балету, вокалу, документального кіно. Маємо завше лауреатів міжнародних музикальних конкурсів із гри на фортепіано та скрипці.

Не лише глядачі України високо оцінили успішність телевізійних медія-проектів: «Україна має таланти», «Танці з зірками», «X — фактор», котрі переконливо довели невичерпність національного джерела талантів.

Величезний резонанс у світі викликають також наші спортивні успіхи.

Очевидні національні успіхи у будь-якій сфері нашого матеріального й духовного буття, нехай ще і не набули масштабного характеру, та суттєво сприяють політичній консолідації українського суспільства, становленню й вихованню його високих патріотичних уподобань.

Дивує лише те, що чомусь різноманітні досягнення нашої національної культури й спорту, окремі самостійні успіхи нашої дипломатії у світі, найновіші результати наукових досліджень талановитих українських істориків, літераторів, архівістів, музейних працівників, представників духовної науки у галузі повернення незаслужено забутих славних імен, що своїм талантом збагатили наші науку, культуру, мистецтво, духовність, а часто й рясно скропили власною кров’ю тернистий шлях України до незалежности, не пропагуються на державному рівні як наш віковічний духовний скарб, що власне й зробив українців нацією. Радше бачимо, як питомі національні здобутки заставляють шалено нервувати й лютувати наших «заклятих» друзів.

Критично оцінюючи існуючі морально-етичні засади поведінки різних прошарків населення та можливі причини духовних негараздів у нашому суспільстві, не забуваймо запитати себе й своє покоління: а чи не відчуваємо часом частки власної провини за теперішній стан культури та соціальних стандартів? Мусимо на це дати ствердну відповідь, адже, навіть особисто дотримуючись морально-етичних норм, раніше та не рідко й тепер, коли потрібно заступитись за когось або прилюдно висловити неофіційний погляд на очевидні неподобства в державі, виявляємо дивну інертність: воліємо відмовчатись або заховатись на дачі. Мабуть, через те, що рабський страх, що віками в наші душі щедро вселяли «визволителі» усіх кольорів, причаївся у кожній нашій клітинці...

А втім, на щастя, переконливу віру у кінцеву перемогу нашого народу, збереження й розвиток його унікальної культури та досягнення пристойних соціальних стандартів поділяє нині переважна більшість українців, бо й справді «нас багато й нас не подолати!”

Євген Фалендиш, Київ
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com