Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Білоруські «чорні коти»

Згадуючи партизанські дії часів Другої світової війни довкола Полісся, під терміном «лісові брати» здебільшого розуміються литовці або українці. Адже про діяльність УПА та литовських повстанців так чи інакше чув майже кожен, хто цікавиться історією минулого століття. Натомість про національний партизанський опір у Білорусі під час та після війни відомо дуже мало...

Історія національних рухів довкола Полісся під час Другої світової надзвичайно складна та заплутана. Адже часто-густо різні національні партизанські угруповання воювали не лише з арміями Третього рейху або Радянського союзу, але й між собою.

Особливо трагічною ситуація була саме на білоруських землях, де точилася повномасштабна міжнаціональна та громадянська війна. Адже на землях, приміром Берестейщини, могли одночасно воювати одні проти всіх інших: німецька армія, радянська армія, польська Армія Крайова, литовські лісові брати, українська Повстанська армія, радянські партизани, польська Армія Людова, білоруські партизани.

Українці конфліктували з поляками через прикордонні землі Холмщини, Підляшшя, Волині. Натомість поляки мали суперечки як з українцями, так і з литовцями — через Вільнюс і Віленський край, на який окрім поляків претендували ще також і білоруси. Різне бачення майбутнього Пінщини й Берестейщини часто розділяло українців із білорусами.

Відомі ж випадки співпраці партизанських рухів зафіксовано між українськими та білоруськими партизанами.

У 1942 р. в Мінську була створена Білоруська незалежна партія (БНП) — малочислена законспірована організація, до якої увійшли відомі діячі білоруського націоналістичного руху, зокрема отець Вінсент Годлевський, Михайло Вітушкота інші.

Статут БНП проголошував, що «теренами діяльності партії є Білорусь і всі інші країни, де живуть білоруси. Метою БНП є досягнення і забезпечення в майбутньому незалежності Білорусі».

Варто зазначити, що на відміну від ОУН, організація БНП від початку активно співпрацювала з німецьким Абвером. Після повернення Радянської влади члени БНП стали учасниками та керівниками білоруських повстанських загонів, а в своїй програмі БНП оголосила, що ставить собі за мету «ліквідацію системи комуністичної диктатури в Білорусі та досягнення повної незалежності білоруської держави».

З 1944 до 1950 р. в Білорусі діяла білоруська партизанська організація «Чорний кіт» або Білоруська Визвольна Армія, на чолі з В.Родьком та М. Вітушкою, перші загони якої були сформовані в німецькому тилу з членів БНП та десантовані за лінію фронту.

Міхал Вітушка народився 5 листопада 1907 року у Несвіжу (Західна Білорусь). Закінчив Віленську Білоруську гімназію, учився також в Празькому університеті і Варшавуській поліехніці на спеціальності цивільного інженера. У студентські роки брав активну участь у роботі Об’єднання білоруських студентських організацій і Освітнього товариства білорусів, очолював студентське Новоградське земляцтво. Служив у польському війську у ранзі поручника.

У вересні 1939 року М.Вітушка повернувся в рідне місто, окуповане совєтами. Тут він очолив народну міліцію Несвіжа, але з її ліквідацією по прибутті партійного керівництва і міліції був заарештований органами НКВД, однак незабаром був визволений.

У червні 1941-го, дивом уникнувши арешту за польським доносом, М.Вітушка втікає з Несвіжу в Мінськ, де очолює білоруську порядкову поліцію (ОД). Вже наприкінці серпня 1941 року відділи Білоруської Самооборони, очолені Вітушкою, беруть учать у спільній українсько-білоруській антипартизанській акції на Поліссі. Навесні 1942 року постає Білоруська незалежницька партія — головна політична сила білоруських націоналістів під час Другої Світової війни і по її закінченні. Очолює її 21-річний Всеволод Родька. Увійшовши до складу Центрального комітету партії, Вітушка поширює мережу БНП, створює поліційні відділи ОД-Фольксверу (Білоруське крайове військо) на Брянщині та Смоленщині. У листопаді 1943 року він посилає двох делегатів від БПН на конференцію Антибільшовицького блоку народів на Житомирщині (один з білорусів, майор В.Єрмакович «Дружний», підписав резолюцію конференції).

Влітку 1944 року, готуючись до відступу німецької армії і повернення до Білорусі більшовицької окупації, М.Вітушка готує підпілля БНА для партизанської боротьби. Вітушко належав до тієї групи національних діячів, які, розчарувшись за роки війни і в радянському, і у фашистському режимах, утворили підпільну Білоруську незалежніцкую партію (БНП) для боротьби за суверенну Білоруську Народну Республіку (БНР). Він брав участь в розробці плану антифашистського повстання в Мінську в червні 1944 р. З низки причин повстання не відбулося, і керівництво БНР перебралося на захід. Те, що Німеччина вже програла війну, було очевидно. Але не виключалася можливість нового конфлікту між СРСР і західними державами.

У липні 1944-го у Східній Прусії формується білоруський десантний батальйон «Дальвіц», укомплектований вояками білоруських військових формувань, під командуванням голови БНП Всесолода Родьки. В другій половині 1944 року відбулася низка висадок «Дальвіца» в Західній Білорусі. Групу з 28 осіб, яка десантувалась 17 листопада 1944 року, очолював М.Вітушка. Після захоплення і розстрілу більшовиками В.Родьки у травні 1946 року, Міхал Вітушка став керівником БНП, а очолювані ним партизани та «лісові брати» об’єдналися в партизанські загони під назвою Білоруської Визвольної Армії (БВА). Міхалові Вітушці було надано звання генерала.  Трьохтисячна партизанська армія Вітушки протягом майже 10 післявоєнних років наводила жах на окупантів і більшовицькі каральні органи. МГБ-КНБ розповсюджувала брехливі звістки про смерть генерала, неодноразово заявляла про те, що його спіймано і страчено — однак ще наприкінці 1970-х років Радянський Союз вимагав від ФРН видачі його як «військового злочинця». Помер він в 2006 році в Німеччині, де і похований під чужим прізвищем. 

До сьогодні режим в Білорусі, заангажований на більшовицькій ідеології, замовчує діяльність партизанів Вітушки, а російським ФСБ і досі не закрито його справу.

Згідно з даними радянського наркомату держбезпеки (НКГБ) БССР, до 1945 р. «наявними матеріалами встановлено, що підпільні групи БНП були створені у всіх обласних і районних центрах БССР». Протягом 1944-45 рр. НКВД вдалося розгромити кілька партизанських загонів БНП і взяти в полон її провідника В. Родька.

1944 р. за бойовими частинами Червоної Армії йшли полки НКВД, завданням яких було очищення території від «неблагонадійних елементів». Через табори фільтрацій пройшли тисячі чоловік, яким інкримінувалося шпигунство і зрада Батьківщині. Далеко не всі повернулися звідти.

Особливо напружена ситуація склалася в Західній Білорусії, яку не встигли радянізувати за два передвоєнні роки і тому прагнули надолужити згаяне. Часта зміна влади в цьому регіоні (до 1939 р. — польська; з 1939-го по 1941 рік — радянська; з 1941-го по 1944 рік — німецька) не принесла населенню нічого доброго і краще за всяку агітацію підводила людей до думки, що нормально білорус може жити тільки в своїй власній державі. Радянський Союз таким не вважався. Більш того, багато хто розглядав більшовицький режим як окупаційний, такий, що прийшов на зміну фашистському.

«Несвідомість» білорусів виявилася і в тому, що вони наполегливо не бажали служити в армії. Архівні документи містять безліч трагічних фактів, зокрема щодо примусової мобілізації білорусів до Червоної армії: «15 июля 1944 г. при сопровождении 159 мобилизованных из местечка Солы в г. Вилейка мобилизованные начали разбегаться в лес. В результате применения оружия сопровождающими убито 18 и ранено 20 человек. В г. Вилейка доставлено только 3 человека». Офіційні документи тих років повідомляють про десятки тисяч ухильників і дезертирів. Простіше простого назвати їх всіх боягузами, але... У с. Машуки Клецького району мені розповідали про одного селянина, який в роки окупації був зв’язковим партизанського загону, а в 1944-му робив все, щоб не потрапити в армію: ховався в підвалі, на вулицю виходив тільки в жіночому одязі і т. д. Свій вибір він пояснював просто: поки тут були німці, з ними потрібно було боротися, а зараз німців немає і не воювати потрібно, а урожай збирати, щоб зиму пережити. Такої точки зору дотримувався багато хто. Крім того, невдоволення населення викликало насильницьке нав’язування радянських порядків і заміна місцевих уродженців на керівних посадах вихідцями з Росії і східних областей республіки.

Хтось терпів, прагнучи до всього пристосуватися. Хтось в анкеті в графі «національність» писав «поляк», сподіваючись отримати дозвіл на виїзд до Польщі. Але було немало і тих, хто став на шлях опору. У містах створювалися підпільні антирадянські організації, в лісах — партизанські загони. Не всі ставали «лісовими братами» по ідейних міркуваннях. Для багатьох це була єдина можливість зберегти життя і свободу.

Наприклад, Степан Лобовіч в роки окупації був мобілізований в поліцію, де прослужив декілька тижнів. Ні у яких каральних операціях не брав участь і провини за собою не відчував. Літом 1944 р. добровольцем вирішив піти в Червону Армію і у військкоматі щиро розповів про свою поліцейську службу. Його попросили залишитися удома і почекати, решту призовників відправили на фронт. Зрозумівши, що йому загрожує арешт, Лобовіч пішов в ліс і організував загін, який діяв до 1951 р. У зброї нестачі не було. Запасливі білоруські мужики хіба що танків і літаків в своїх схованках не зберігали.

Не випадково вже в кінці 1944 р. наказом Л. Берії для проведення спецоперації до Західної Білорусі було направлено 13 полків НКВД. Незабаром Берія рапортував Сталіну, що ними ліквідовано 288 антирадянських організацій, арештовано понад 5 тис. їх учасників, 700 «агентів німецької розвідки», 1643 дезертири і 48 тис. ухильників від призову в армію. 800 повстанців загинули в боях. Не дивлячись на розмах операції, антирадянський рух не був знищений. Навпаки, число партизанських загонів зростало. А незабаром вони були об’єднані в організацію «Чорний Кіт». Керував нею Міхась Вітушко, про якого ми уже розповіли.

За деякими оцінками, ця організація налічувала до 40 тис. чоловік. При цьому в лісах знаходилося менше половини з них. Більшість же цілком легально жили в містах і селах, працювали в колгоспах і радянських установах, забезпечуючи партизан медикаментами, продовольством, здобуваючи для них необхідні відомості. Ці люди діставали зброю з схованок лише тоді, коли проводилися важливі акції.

Головний штаб «Чорного Кота», якого очолювали Вітушко і його заступники, — Охрем і Шукайловіч — знаходився в Налібокській пущі. Крім розробки бойових операцій і керівництва пропагандою штаб забезпечував партизанську агентуру грошима і документами, розподіляв по загонах зброю і амуніцію, захоплені в боях або отримані з-за кордону. В основному «Чорний Кіт» діяв на Гродненщині, Брестчині, Белосточчині і Віленщині. Окремі його загони билися під Могильовом, Вітебськом, Мінськом, Борисовим. Тісні контакти підтримувалися з польською Армією Крайової, Українською повстанською армією (УПА), литовськими і латиськими партизанами. Відомо, що спільно з поляками групи Вітушко контролювали залізниці Мазовії і Белосточчини. Завдяки своїй агентурі вони отримували докладну інформацію про рух ешелонів, вантажі, що перевозяться, і їх охорону. Бійці УПА ще в 1945 р. допомагали білоруським загонам пробиватися через Волинь на Поліссяі, а в 1949 р. разом з ними атакували м. Гайновка (Белосточчина). Серед груп, які підкорялися Вітушко, були загони з такими незвичними для нас назвами як «Вервольф», «Едельвейс», «Цепелін». Вони складалися з німців, що тікали з полону, солдатів і офіцерів вермахту, які не змогли пробратися до Німеччини і приєдналися до білорусів в їх боротьбі. Пізніше деяким з них вдалося-таки повернутися додому.

І все-ж більшість партизан  були місцевими жителями. Перший секретар Юратішкського райкому партії в листі Сталіну визнавав: »...В більшості своєму бандити — з місцевого населення. Є сім’ї, де по два і навіть три чоловіки перебувають в банді... З сім’ями бандитів треба нещадно розправитися — виселити з району, конфіскувати їх майно, а самих бандитів, яких ловлять хоч би і без зброї, нещадно розстрілювати або ж засилати на найважчі роботи».

На 1945-й і 1946-й роки доводиться пік партизанської активності. В околицях Браслава загін Короля, що налічував 500 бійців, наводив жах на органи радянської влади. НКВД неодноразово заявляв про знищення цього загону, але Король зумів відвести людей на Дісненщину і після реорганізації відновив бойові дії. Під Слонімом билися близько 200 партизан. З’єднавшися із зельвенським загоном Степана Лобовича (близько 150 бійців), вони захопили м. Озерніца. Великі загони дислокувалися під Вілейкою, де ними командував дехто Олег, а на Мінщині і Случчині партизанами керував полковник Г. Під Новогрудком бився загін Романовіча, кістяк якого складали колишні бійці Новогрудського ескадрону.

Радянські війська несли в боях з «лісовиками» відчутні втрати. Не припинялися диверсії на дорогах. Під Слонімом був розбитий військовий транспорт з 20 вантажівок. Під Молодечно під укіс пустили ешелон з амуніцією і зброєю. У формі радянських солдатів і офіцерів, з підробленими документами партизани безперешкодно пересувалися всією Білоруссю. За підтримки населення вони повністю контролювали околиці Ліди, Барановичів, Молодечно.

Про активність партизанів побічно свідчить і тодішня радянська преса. Газета «Звязда» за весь 1947 р. жодного разу безпосередньо не згадує про акції «Чорного Кота», зате її шпальти рясніють повідомленнями про те, що «партійні органи Слонімського району зовсім припинили свою діяль­ність», «в Барановічськой області не ведеться пропаганда колгоспного ладу», «в Лідськом районі запущена партійно-політічеськая робота». А ось ще одна витримка: «Селяни, які складають 80% всього населення західних областей, погано інформовані про життя нашої країни. Зростання партії за рахунок місцевого населення йде зовсім незадовільно. Газети не займаються систематичною пропагандою ідей радянського патріотизму, слабо пропагують радянський лад, радянську соціалістичну ідеологію». І затверджував це не хто-небудь, а перший секретар ЦК КП(б) Б Гусаров! На сторінках «Звязди» постійно повторюються заклики: «Потрібна рішуча активізація боротьби з ворожими елементами, викриття і ліквідація куркульських, польсько-німецьких і білорусько-німецьких націоналістів». Значить, було від чого турбуватися.

З 1946 р. радянські органи розгорнули активну боротьбу з партизанами. Перша велика операція була проведена в Молодеченській області. Її територію розділили на оперативні ділянки, куди прямували спецгрупи НКВД і НКГБ. Після «зачистки» однієї ділянки їх перекидали на іншу. Таким чином за 5 місяців було знищено 25 партизанських загонів. Всього ж до червня 1946 р. по республіці було розбито 97 білоруських загонів і підпільних організацій по 40-50 чоловік в кожній.

Неврожай, що ускладнив постачання партизан продовольством, примусив «Чорного Кота» змінити тактику. На раді командирів було вирішено формувати замість великих загонів мобільні групи від 3 до 10 чоловік. Вони підтримували між собою постійний зв’язок і координували свої дії. У 1947 р. було ухвалено нове рішення: «Берегти людей і народне майно, утримуватися від непотрібних провокацій Радянської влади. Партизанщиною не звільниш народ і країну, потрібно чекати війни і тоді діяти». 

У травні 1947 р. загін «Крета» захопив Бобровічську і Марічську сільради (Гродненська обл.), знищивши всю їх документацію. Були зірвані радянські прапори, а замість них вивішені біло-червоно-білі прапори. В кінці 1948 р. до рук партизанів потрапили «комісари особливого призначення» Маджікидзе, Васильев і Гусарів, які відрізнялися особливою жорстокістю при допитах. Всі троє були страчені. 

Радянській ідеологічній машині партизани протиставили свою пропаганду. Їх газета «Інфарматар» писала: «Мета сталiнскага баль­шавiзму — узгадаваць поўнасцю паслухмянага, нациянальна-мяшанага, поўнасцю бяспраўнага, не маючага нiчога чалавека-нявольнiка, бо толькi геткая сiстэматызаваная двонога арганiзацыя можа надацца Сталiну для здзяйснення яго планаў гамору над сусветам». Всього ж у підпільних, а часто і у державних друкарнях друкувалися десятки газет: «За волю», «Да чыну», «Наш адказ», «За Бацькаўшчыну», «Души бальшавiцкую гад­зiну», «Вольні селянiн», «Пад абцасам маскалеў» та ін.  Серед населення регулярно розповсюджувалася партизанська газета «Ле­савiк».

 У березні 1948 р. Вітушко з своїми людьми зайняв Новогрудок. Вночі 500 партизан вступили на вулиці міста, де до них приєдналися місцеві жителі. Швидко і безшумно були блоковані будівлі МГБ, казарм місцевого гарнізону, райкому і райвиконкому, міліції. За три години радянська влада в місті перестала існувати. Над райвиконкомом злетів національний білоруський прапор. 

На жаль, повоєнна історія білоруського антирадянського опору й до сьогодні лишається недостатньо вивченою через закритість архівів. Так, після розпаду СРСР документи КГБ і радянського міністерства оборони було розсекречено в Україні та Литві, натомість у Білорусі вони як і раніше закриті для дослідників.

Багато білорусів з лав Білоруської самооборони  брали участь у формуванні та діяльності знаменитої самоврядної Поліської січі й Олевської республіки Тараса Бульби-Боровця.

Станом на 1943 рік на переважно українському Поліссі, яке пізніше було включене до складу Білорусі, діяло до 10 тис. партизанів УПА. Існують свідчення, що восени 1948 р. загони білоруських партизанів спільно з УПА захопили місто Кобрин, а в березні 1949 р. — Гайнівку.

Збройне протистояння Радянської влади та лісових братів на Поліссі тривало до кінця 40-х — початку 50-х рр.

За матеріалами сайтів

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com