Сокира чи віник?

Влада за своєю природою не може бути хорошою, а надто — доброю. Про це ще сто п’ятдесят років тому волав зі сторінок емігрантського «Колокола» анонімний дописувач із тодішньої Російської Імперії:
- До сокири кличте Русь! Ідіть і пам’ятайте, що ось уже котре століття нас губить віра в доброго царя!

Звісно, під словом Русь малася на увазі вся Імперія, а не лише колишнє Вєлікоє Княжество Московскоє. Парадокс епохи полягав у тому, що обивателі вхопилися за сокири вже після того, як од віри в доброго царя не лишилося й сліду. Довго ж чухалися!

Досвід цивілізованих країн свідчить, що влада може бути: прийнятною, неприйнятною і нарешті нестерпною. Прийнятній владі, котра не сприймає кожний зароблений пересічним громадянином долар, євро, фунт, юань чи гривню як особисту образу, вищезазначений обиватель сумирно платить податки, вимагаючи за це лише дві речі: стабільність у суспільстві і гарантовану особисту безпеку. Якщо у тебе в під’їзді власного будинку не витрушують з кишень те, що залишилося після розрахунків з податківцями, то така влада, повторюємо, прийнятна. Все, що виходить за ці межі, є законодавчо обґрунтованим приводом усією громадою нагадати владі, хто, власне, згідно з Конституцією, в державі хазяїн. А якщо до верхів не дійде, то вони з категорії неприйнятних переходять у категорію нестерпних. З відповідними оргвисновками.

От і все! Решта — то від лукавого або від намагання самої влади продовжити свою, культурно висловлюючись, екзистенцію.

Теоретична передмова вийшла задовга, але необхідна. Далі йде те, що в українському народі іронічно йменується як «голий вассер». Себто — конкретика. Днями, якраз під вихідні один із провладних нардепів раптом публічно вибухнув таким одкровенням, що не на кожній сповіді у попа дочекаєшся. Зауважте — ця людина у високих коридорах не випадкова і не новачок. Парламентар ще з 1990-го року! Голосував і за Декларацію про державний суверенітет, і за Незалежність України. Тобто — тему знає, як облуплену.

За його словами чи не з перших днів отієї омріяної Незалежності в чергу до влади вишикувалася гігантська кількість людей, м’яко кажучи, не бідних. Вони виголошують різні, часом протилежні політичні гасла і вимахують партійними прапорами всіх спектрів. Але об’єднує їх одне: бажання стати ще багатшими завдяки трьом речам — статусу нардепа, недоторканності парламентаря і можливості лобіювати інтереси тих чи інших угрупувань. Останнє, як ви розумієте, робиться не за спасибі і навіть не за «поляну» в ресторані, де сама лише кава вп’ятеро дорожча, ніж у Лондоні.

Здавалося б, знаємо вже все: і про «палаццо на хуторах», і про пентхаузи завбільшки з футбольне поле, і про табуни наворочених іномарок, що вганяють у ступор експертів МВФ та інших траншо-давчих організацій і структур. Аж ні! Виявляється, ми, як ті маленькі дітки у пісочнику, котрі сидять і досі не знають, що все це — секондхенд та забавки для діток-мажорів. Український політик, котрий себе поважає, зобов’язаний крім «палаццо» в Лондоні, Швейцарії, а то й в Монако (саме «палаццо», а не квартири чи навіть пентхаузу) мати ще й власний літак. Інакше не поважатимуть! І не запропонують «нормальний відкат» за вищезгадане лобіювання інтересів.

Адміністрація столичного міжнародного аеропорту Бориспіль хапається за голову. Бо архітектори, котрі його будували, і в думці не мали оті персональні «апарати, важчі за повітря», а відтак їх просто вже нема де ставити. А чергові парламентські вибори не за горами.

Тож як ви, сподіваємося, нарешті зрозуміли, нещодавня відмова наших нардепів від такої обтяжливої для бюджету пільги як їхній проїзд у громадському транспорті є особливо цинічною, нахабною, хамидлівською формою знущання над бидлом, за яке вони нас, виборців, мають. Бо, як ви здогадуєтеся, наші народні обранці у громадському транспорті не їздять, хоча б тому, що їх там електорат може впізнати. І стати в чергу аж ніяк не для того, щоб особисто поручкатися, а потім три тижні цю саму руку не мити.

І якщо ми, в Україні сутні, у переважній своїй більшості вважаємо головним здобутком двадцятиліття, що минуло, власне саму Незалежність, то та свинота, даруйте, котра стоїть у черзі до влади, радіє, що вдалося спільними зусиллями політиків усіх спектрів і каденцій створити таку систему бізнесу на владі, що вже й африканських диктаторів завидки беруть. Детальний аналіз, чому так сталося, виходить за межі конкретного коментарю. Бо нас більше хвилює трикляте запитання чи не всіх поколінь східноєвропейських демократів: «Що робити?».

Відкинемо одразу плюси концентрації влади в руках однієї особи. Ідея заманлива, але вона не витримала випробування часом. Зазначимо лише, що в постіндустріальному суспільстві кількість інформації, котра потребує негайної обробки і реагування, зросла настільки, що навіть найдосконаліша Адміністрація фізично не в змозі з нею впоратися. Тобто, розподіл влади між кількома її гілками  — то не псевдодемократичні витребеньки, а інстинкт самозбереження, котрий, на жаль, чомусь не спрацьовує в Україні.

То ж що робити? Заклик анонімного дописувача з Росії стосовно сокири й досі цитують до ладу і не до ладу. А от про те, що відповів на цей зойк головний редактор «Колокола» Олександр Іванович Герцен, чомусь не згадують. Тому — прочитайте і вдумайтеся:

- Не до сокири кликати треба, а до віника!

В.Н.